- 237
- 237
210 років спадщині: Амвросій Метлинський та його доробок
«Коли українець висловлює яку пристрасть чи почуття, вій не почуватиме недостачі в своїй рідній мові. Чи займеться він гнівом, або туга опанує його, чи перейметься серце його ніжністю або прийде жартовливо-веселий настрій — не почуватиме він недостачі в своїй рідній мові… все можна висловити на цій мові, виплеканій не на мертвому грунті граматики, а на полі бою й в розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва й в розпускному (гулящому) житті гайдамаки, — мові, виплеканій у журливих словах до батьківщини безпритульного бурлаки на чужині, в піснях кохання, розпалених жагучими поцілунками закоханих, і в піснях розставання, розпалених горючими слізми очей дівочих, у ніжних і дбайливих словах матірок до синів, з якими щоденно вони готові були розлучитись надовго, надовго, як що не навіки».
Амвросій Метлинський, уривок із статті про українську мову
Він ще не раз повернеться до читача…
Минуло 210 років від дня народження Амвросія Метлинського (1814-1870), поета, перекладача, етнографа, видавця із Сар. Нашого земляка, літературний доробок якого заслуговує на увагу шанувальників українського письменства. Більше 200 літ відділяє його від нащадків. Проте цей поет ще не раз повернеться до читача на сторінках літературно-художніх видань.
Добрим словом хочеться згадати його і як пристрасного збирача народних пісень та дум у Гадяцькому повіті. Приємно дізнатися, що фольклорні зразки, записані Метлинським, родом, так би мовити, з рідного краю.
Поціновувачі таланту Метлинського час від часу повертаються до цього імені через публікації статей Феодосія Мисюри «Натхненний співець козаччини», Петра Ротача «Дорога до Гадяча» і ін. Наведемо й ми про нього коротку біографічну довідку.
Амвросій Лук'янович Метлинський - плідний поет-романтик, фольклорист, літературознавець та видавець. Народився в 1814 році у с. Сари Гадяцького повіту в дрібнопоміщицькій родині. Вчився в Гадяцькому повітовому училищі, в гімназії у Харкові та в Харківському університеті. Був професором російської словесності Харківського (1843-1849, 1854-1858) та Київського (1849-1854) університетів. Після виходу у відставку деякий час жив у Женеві, а потім оселився в Ялті, де й помер 29 липня 1870 року.
Додаємо маловідомі фрагменти з життєвого і творчого шляху Амвросія Метлинського.
Як Амвросій Метлинський збирав і зберігав народні пісні
«Український поет А.Л.Метлинський, що підписував твори псевдонімом «А.Могила», був оригінальною людиною. Як професор Харківського університету, він діставав чималу платню, яку, не маючи власної родини, роздавав родичам чи бідним студентам. У квартирі Метлинського збиралися студенти, які цікавилися українським фольклором. Сюди приходили й кобзарі, котрі співали українські думи. Сам Метлинський також знав чимало народних пісень, що навчила його бабуся. Згодом у 1854 році, як підсумок своїх фольклорних зацікавлень, поет видає книжку «Народные южнорусские песни», яка мала 472 сторінки. Зібрання студентської молоді на квартирі Метлинського було своєрідним вогнищем, біля якого молодь причащалася до народних святощів – пісні».
(О.Огоновський. Історія літератури руської. Вид-во «Зоря», Львів, 1881)
Зустріч у Києві
«У 1849-1850 роках у Київ на кафедру російської словесності університету прибув А.Метлинський. Він відразу ж познайомився тут із молодим подружжям Марковичів - етнографом Опанасом та його дружиною Марією, яка стала пізніше відомою українською письменницею (Марко Вовчок). Метлинський саме готував до друку збірник своїх «Народных южнорусских песен» і привабив до цієї роботи Марковичів, які взяли активну участь у складанні збірника та у записі нових пісень. Кілька пісень у збірнику підписано так: «М.А.Марковичева».
(Марко Вовчок. Твори в чотирьох томах. Т. IV, К.,1929)
Як доля зводить людей
«Коли Амвросій Метлинський навчався в Гадяцькій повітовій школі, вчителем був у нього поет Михайло Макаровський, який залишив після себе дві українські поеми - «Наталя або Дві долі разом» та «Гарасько, або Талан і в неволі». Очевидно, вплив Макаровського на талановитого учня був значний, бо в 1848 році вдячний учень видає знаменитий «Южный русський сборник», в якому вміщує обидві поеми свого вчителя.
Зі свого боку Амвросій Метлинський став учителем поета Я.Щоголєва, якого спонукав уже під час самих іспитів перейти з юридичного на історико-філологічний факультет Харківського університету. Професор російської словесності цікавився поезією молодого Я.Щоголєва, давав цінні поради в питанні художньої творчості, попросив скласти для нього кілька віршів, щоб умістити їх у «Южном русском сборнике». Та з невідомих причин вони туди не потрапили».
(Б.Вільховський. Забутий письменник. Вид-во «Зоря», Львів, 1889)
Амвросій Метлинський: обставини смерті поета
«У 1870 році в Ялту приїхав Амвросій Метлинський, який любив підписувати свої твори химерним псевдонімом «Могила». З молодих літ він відзначався меланхолійною дражливістю. Ці його риси під старість проявилися ще яскравіше. В червні 1870 року в приступі меланхолії Метлинський пострілом зі зброї хотів покінчити життя самогубством. Після того він прожив ще два тижні і терпів невимовні муки. Намагався врятувати Метлинського ялтинський лікар Степан Руданський (Добре атестований випускник столичної медико-хірургічної академії. Як відомо, міський лікар курортного міста Степан Руданський був одночасно і талановитим поетом, автором популярних співомовок – прим.авторки). Він робив посмертний розтин Метлинського і знайшов у того значне мозкове ушкодження. Так незвичайно зустрілися найсумніший і найвеселіший поети України».
(М.Левченко, Руданський і Костомаров. З НВ ВУАН, К., 1929)
Вірші Амвросія Метлинського
Що діється на небесах...
Що діється на небесах!
Блищить все небо у зірках!
І зірочки так ясно сяють,
А сонце гляне — і зникають.
Так завтра потемніє час,
Що радує сьогодні нас!
Ясненький місяць в небі ходить,
Раз по раз в хмари він заходить,
Мов сріблом хмари облива...
Так старину як хто співа
І темний вік у піснях сяє,
Старая кров у трунах грає.
Рідна мова
Рідна мова, рідна мова!
Мов замер без тебе я!
Тільки вчую: рідне слово
Обізавалось, мов сім'я;
Обізвався батько рідний.
Що умер за козаків;
Мов народ, учулось, бідний
Застогнав із-під ляхів!
І здається: кінь ретивий
Топче наших ворогів;
І бачся: Дніпро спесивий
Спину гне з-задля човнів...
Понеслися наші хлопці,
Зашуміла хвиля гень...
І при місяці, й при сонці,
Їдуть ніччю, їдуть вдень!
Було щастя, були чвари, —
Все те геть собі пішло;
І як сонце із-під хмари —
Рідне слово ізійшло.
Прийняло козачі річі,
Регіт, жарти, плач, печаль;
Озоветься як із Січі:
Стане сміх і стане жаль!
