Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Середа, 17 Квітня 2024 року
«А пани всі мови знають – крім своєї, крім своєї…»
«А пани всі мови знають – крім своєї, крім своєї…»

«А пани всі мови знають – крім своєї, крім своєї…»

3 лютого виповнилося 160 років з дня народження поета, драматурга і перекладача Володимира Самійленка

 

Його творчість у школі вивчали побіжно. Його літературна праця не посідала в нашій уяві такого помітного місця, як Тараса Шевченка, Лесі Українки чи Івана Франка, хоча під впливом шевченкових поезій він почав писати українською, знався з Лесею та її родиною, а Франко відгукувався про нього: «Се просто благотворно смакувати духовні плоди такого поета». Хтось досі пам’ятає «Колискову» з «Вечірньої казки» («Тихесенький вечір на землю спадає…»), а хтось  неодмінно пригадає «Ельдорадо», що в 90-х лунало у виконанні культового тоді рок-гурту «Кому вниз». Та й досі далеко не всім відомо, що тексти цих пісень належать перу нашого земляка Володимира Самійленка.

То що ж ми про нього знаємо?

«Під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування», як згадував Володимир Самійленко, минуло майже все його життя. Народився він 1864 року в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Батьком його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім у Миргородській початковій школі. В 1875 р. Володимир вступає до Полтавської гімназії, де робить перші спроби перекладати і писати – спершу російською мовою, яка панувала в закладі, а далі, після знайомства з творчістю Шевченка – рішуче українською. У своїй біографії він напише: «З дитинства в дідовій хаті між своїми кревними я жив оточений українською стихією... слухав чумацькі пісні… і взагалі впивався чарівною українською мовою Миргородського повіту, яку я визнаю найкращою, як дуже оригінальну, з найкращою фонетикою, взагалі багатою лексично».

Скінчивши гімназію в Полтаві, Самійленко робить вибір на користь навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету.

«… Мені радили подаватися до Петербурга, де наука була поставлена краще. Але мене не цікавила перевага петербурзьких наукових сил над київськими, …я знав уже тоді добре, що Київ є осередок українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, які тоді виходили в світ, друкувалися майже виключно в Києві, чув, що в Києві існують українські гуртки, що там живуть українські письменники й наші вчені, й я рішуче вибрав Київ».

У роки студентства Самійленко починає пробувати свої сили в літературі й водночас зближується з об’єднанням “Плеяда” (літературний гурток молоді, створений 1888 року в Києві з ініціативи Михайла Косача та його сестри Лариси Косач (Лесі Українки) для тих, хто усвідомлював себе українцем). Тоді гуртком опікувалися Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олена Пчілка.

Спілкування з громадою свідомої інтелігенції та праця  на національній ниві не давали згаснути й утверджували український дух багатьох молодих людей, попри нелегкі обставини та заборону рідного слова.

«…Українізованих родин було тоді в Києві надто мало. Родина Олени Пчілки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Василя Карачевського-Вовка, Христі Вовчихи (дружина Хведора Вовка, що тоді жив у Парижі емігрантом), Павла Житецького – оце, мабуть, і всі. В інших більш або менш панував "общепонятный язык". Кидаючи загальний погляд на тодішнє українське життя в Києві, треба признати, що ми, українська молодь тодішня, зробили в ті часи мало, але ми вчилися робити і вчилися не стільки через школу, котра майже нічого не давала для вироблення свідомого українства, а поза школою, почасти під проводом старших громадян, почасти своїми силами…».

«Роковини Шевченка були в нас завше днем, до якого ми дуже готувалися. Треба було в нейтральних і тому безпечних із боку поліційного, але прихильних до українства кругах знайти помешкання під вечірку, яке могло б умістити сотню або дві осіб… Готувались реферати, хорові й солові співи, вірші. Ці роковини відвідував дехто з старших громадян, а Микола Віталійович Лисенко не відмовлявся диригувати хором або пригравав до співів. Часом пані Олена Пчілка читала на таких вечірках свої поезії. Роковини ці робили на молодь дуже велике враження і для широких кіл, які ще не щільно зв'язані були з українством, безперечно, мали агітаційне значення».

Він плідно працює і друкується у часописах «Зоря», «Дзвінок», «Літературно-науковому віснику» і, зрештою, стає знаним в Україні поетом. Проте, як згадували сучасники, Володимир Самійленко зовсім не мав практичної жилки, не переймався якимись матеріальними благами, і своє майбутнє ніяк не хотів пов'язувати з кар'єрою чиновника. Єдиним його справжнім захопленням була література. Його колискова — «Вечірня пісня», яку поклав на музику Кирило Стеценко,  стала улюбленою народною піснею. Проте, окрім таланту лірика і драматурга, Володимир Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Яскраві зразки нещадної політичної сатири, написані понад сто років тому, звучать застережливо і відгукуються сучасному читачеві.

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
Але завше я був патріотом, —
За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,
Моє серце сповнялось клопотом.

Бо та піч — не чужа, українська то піч,
І думки надиха мені рідні;
То мій Луг дорогий. Запорозька то Січ,
Тільки в форми прибрались вигідні…

 

"Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти".

(«На печі», 1898 р.)

 

Не оминає митець мовчанкою й північного сусіда, з його традиційно-шовіністичною природою панування над іншими народами.

 

Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.

 

…Там уряд "блюде" закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає —
Тільки бідних, тільки бідних…

 

Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.

 

…Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.

(«Ельдорадо»,  1886 р.)

 

Поет підтримав Українську революцію 1917–1921 років, працював у різних Міністерствах УНР. Після окупації України більшовиками разом з українським урядом емігрує в Галичину. Там він працює в «Просвіті» і продовжує писати й перекладати. У вигнанні Володимир Самійленко животів у злиднях, хронічно хворів, пережив смерть обох доньок. Виснажений фізично й морально, втративши сподівання на національне відродження, 1924 р. повернувся до Києва. Батьківщина зустріла поета непривітно і навіть вороже.

Віра Олександрівна Матушевська, дружина редактора київської «Ради» Федора Матушевського, яка працювала лікаркою земської лікарні в Боярці, утримувала своїм коштом старого і хворого на саркому письменника аж до його смерті і своїм коштом поховала в Боярці, під Києвом, 12 серпня 1925 року…

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві. 1903. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

Автор статті

Стрічка звісток

Ковальов Віталій
Новікова Світлана
Новікова Світлана
Пинчук Віталіна
Газета