Акім Галімов у Гадячі: Гетьманщина як джерело ідентичності

Акім Галімов – український журналіст та сценарист, продюсер 1+1 media та засновник проєкту «Реальна історія» у березні 2025 року разом із командою приїздив до Гадяча знімати епізод про Гетьманщину. Нам вдалося поговорити із Акімом Галімовим під час цього візиту про те, чому ми досі сприймаємо Гетьманщину крізь імперський погляд і чи справді Лівобережжя було «проросійським»? У розмові ми також порушили одне з найболючіших питань української ідентичності: як позбутися нав’язаних імперських міфів і відновити зв’язок із власною історією.

Історія Гетьманщини – історія незалежної України.

– Акіме, ви руйнуєте історичні міфи, які створила спочатку Російська імперія, а нині ці наративи пропагують і росіяни. Які з цих міфів, на вашу думку, є найбільш шкідливими для української свідомості? Чи можете виділити кілька таких?

– Для прикладу я візьму Полтавщину і Чернігівщину. Імперія активно культивувала міфи про те, що ці регіони проросійські.

Коли ми робили епізод про Полтавську битву для каналу «Реальна історія», я часто чув, що перехід Івана Мазепи на бік Карла XII нібито був зрадою невеликого кола осіб – самого Мазепи і ще кількох його найближчих товаришів. Але полтавські історики розповіли нам, що насправді всі ключові полки Гетьманщини підтримали Івана Мазепу. І Полтавський полк, і багато інших полків перейшли на його бік. Тобто, фактично все передове військо підтримало цей вибір.

Тож я вважаю, що це було не спонтанним рішенням однієї людини, а усвідомленим політичним кроком. Це говорить про те, що значна частина козацтва підтримувала розрив з Московією і розуміла, чому це важливо.

У Прилуках ми знімали матеріал про історію родини полковника Гната Галагана. Я добре знаю історію цієї родини, бо ще два роки тому ми знімали епізод у Сокиринцях – про палац Галаганів.

Так, Галаган зрадив Мазепу, був одним з небагатьох, хто підтримав царя. Але він залишився тут, не поїхав до Орла чи Тамбова. Він будував у Прилуках козацьке бароко. І це говорить про те, що вони, попри політичні компроміси, все одно творили тут – в Україні. Вони не бачили себе частиною Росії.

Ці роди, які увійшли до імперської системи, залишалися українськими – настільки, наскільки тоді взагалі можна було усвідомлювати себе українцем. І вони хотіли творити свій світ тут, на своїй землі.

Це дуже важливо – розуміти, що Гетьманщина – це не Малоросія, як це постійно намагалася нав’язати Росія. Це була українська держава з власною ідентичністю, прагненням до свободи і незалежності.

Знову згадаємо Полтаву: десятки пам’ятників Петру І. А пам’ятник Мазепі з’явився здається лише у 2016 році, й одразу ж у нього кинули гранату.

2016 рік! Ми вже майже 30 років як були незалежними, і лише тоді, обережно, щоб нікого «не образити», поставили пам’ятник Івану Мазепі. Це ж абсурд! Росіяни завжди казатимуть, що козацька еліта зросійщилася, що вона служила імперії. Але ми маємо чітко говорити, що ці полкові міста ніколи не були проросійськими.

– Як нам позбутися цих російських міфів?

– Ми маємо розповідати про полкові міста Гетьманщини і популяризувати їх. Наприклад, у Гадячі, Прилуках чи Батурині ще добре знають, що таке полковий устрій. Але вже на Правобережжі – лише зі шкільної програми. Люди часто не можуть пояснити, що це реально було, не знають деталей.

Історія Гетьманщини – це і є історія нашої незалежної України. Бо кажуть: ось Львів, Галичина – культурний код. Так, там збереглися речі ще з часів Русі, бо там не було Російської імперії. Але друга важлива частина нашої ідентичності – це Лівобережжя, Гетьманщина. Там ми також зберегли український код. І саме поєднання цих двох пластів дало нам незалежну Україну.

Усе, що ми маємо зараз – це результат тих прагнень до самоврядності, які зародилися саме на Гетьманщині.

Її міста і пам’ятки потрібно популяризувати. Козацьке бароко – унікальне, ви не знайдете його ніде, крім цих місць. Це справді самобутній стиль.

Я дуже люблю Гетьманщину, обожнюю Лівобережну Україну – міста, садиби, палаци.

І ще – щодо козацького бароко. Це, по суті, козацькі дерев’яні церкви, але в камені. І це просто неймовірно. Бароко у нас – це відтворення традицій дерев’яної архітектури в камені. А дерев’яна архітектура – це наша фішка. Так, хтось скаже, що у Франції палаци будували з каменю, а в нас – з дерева і багна. Але це не так. У нас була традиція земляних і дерев’яних укріплень. Це просто інший стиль, інша філософія.

Полкові міста – носії демократії

– Чи можна впевнено сказати, що полкові міста, такі як Гадяч – це культурний код України?

– Так, безумовно! Вважаю, що це справді так. І справа не тільки в архітектурі. Є й інші важливі речі. Наприклад, традиції демократії. Полковників обирали або призначали, але водночас гетьман завжди мав зважати на думку полковників і старшини. Це був справжній політичний процес – і в цьому велика відмінність від росії. Там завжди панувала азійська тиранія, що тягнеться ще з часів Монгольської імперії. Це не добре і не погано – це просто факт. Але на жаль, вони своєї історії досліджувати не хочуть, натомість намагаються привласнити нашу.

Демократія була характерною рисою полкових міст. Багато українських міст мали Магдебурзьке право, що теж суттєво вплинуло на розвиток місцевого самоврядування.

Отже, демократія, традиція виборності, самоврядування – усе це наші глибинні культурні коди. І тому я впевнено можу сказати: полкові міста, і зокрема Гадяч – це культурний код України.

– Який туристичний потенціал таких міст і Гадяча зокрема?

– Я великий прихильник локальної історії. В Європі – у Польщі, Австрії – саме на ній тримається внутрішній туризм. У найменших містечках немає покинутих історичних будівель – усе відновлено, і туди їдуть туристи.

В Україні практично кожне районне місто має щонайменше одну унікальну пам'ятку. На Лівобережжі їх ще більше, адже тут полковий устрій був дуже розвинений. Наші полковники і старшина XVIII століття – це свого роду «олігархи» тієї епохи: вони будували палаци, господарства, розвивали регіони.

Чому пам’ятник Олені Пчілці у Гадячі – це на часі

– Наша команда відкрила національний збір коштів на встановлення пам'ятника Олені Пчілці у Гадячі. Це скоріше буде навіть не пам'ятник, а простір, біля якого мають відбуватися різні активності. Але часто нам пишуть, що він не на часі, важливіше донатити на дрони. А яка ваша думка?

– Розкажу про свій досвід. Зараз ми працюємо над одним дуже важливим об’єктом – відновленням козацької садиби «Покорщина» в Козельці на Чернігівщині. І зміни там справді вражають. Коли згадуєш, якою вона була рік тому – стара, покинута, нікому не потрібна будівля, яка занепадала. А тепер сотні людей долучаються до її відновлення.

І от здавалось би, навіщо зараз, під час війни, відновлювати цю козацьку садибу в Чернігівській області? Вона ж може постраждати від обстрілу.

Але саме такі об’єкти як ця козацька садиба є нашою живою історією, це свідчення нашого існування та розвитку як нації, нашої окремішності. Це те, що доводить світу, що українці – окремий етнос зі своєю культурою, звичаями та побутом, у той час, коли росія всіляко намагається це заперечити. Саме тому ми маємо їх зберегти.

Я вважаю, що ми маємо пропагувати ті постаті, які перезавантажують нашу свідомість, формують саме українську ідентичність. Ми повинні відкривати їм пам’ятники, створювати навколо них культурні простори, активності. Це надзвичайно важливо.

Для прикладу візьмемо Полтаву. Саме тут стоїть один-єдиний на всю Полтавщину пам'ятник Мазепі. Але на кожному кроці пам’ятник то Петру, то ще комусь із колоніального наративу. Тут Петро спав, тут їв, тут сидів. Нас роками прошивали цими маркерами – системно і цілеспрямовано. І якщо ми не почнемо створювати власні українські маркери, ми знову залишимось у тіні.

Йдеться не про вигадку. Ми не вигадуємо героїв, а повертаємо собі тих, хто справді був і справді важливий. А Олена Пчілка заклала багато цінностей, які нині є основою нашої культурної ідентичності. Тому вона заслуговує на те, щоб їй встановлювали пам’ятники.

Акім Галімов: Україна буде сильною

– Якби у вас була можливість зустрітися і випити кави з якоюсь історичною постаттю – хто б це був? І про що вам хотілося б поговорити? Можете назвати три такі особистості.

Я дуже хотів би зустрітися із Симоном Петлюрою. Мені було б неймовірно цікаво з ним поговорити. Я би, напевно, розповів йому як усе закінчилося і запитав, що б він зробив інакше? Чи змінив би він свою політику? Чи був би рішучішим, радикальнішим? Чи інакше вибудовував би стосунки зі своєю командою, з армійським керівництвом? Було б цікаво поговорити про його стосунки з Пілсудським.

Також це був би Богдан Хмельницький, засновник Гетьманщини. Його трансформація цікава – початок з особистого конфлікту, а завершення – усвідомленням, що можна будувати державу. Я б поговорив з ним про битву під Берестечком, а також про інші ключові бої, після яких усе пішло не так, як хотілося. Про військову стратегію, про допущені помилки. І чи можна було щось змінити?

Третя постать, напевно, Роман Шухевич. Я би запитав його про те, який шлях до перемоги він бачив? У що він вірив і за рахунок чого планував перемогти, адже його ресурси були дуже обмеженими. Але вони билися до кінця – отже, віра була. І мені цікаво, що саме її формувало.

– Якою ви бачите Україну через 50 років і яку роль матимуть такі міста, як Гадяч?

– Хочу вірити тільки в одне: що Україна буде сильною, вільною і такою, якою вона прагне бути. Вірю, що ми так чи інакше, але будемо частиною якогось європейського об’єднання. Не знаю, чи збережеться сам Європейський Союз, чи це вже матиме іншу назву, але це точно буде спільний європейський простір.

Можливо, це буде навіть якесь нове наддержавне утворення — умовно кажучи, Сполучені Штати Європи, де національні країни стануть чимось на кшталт окремих штатів з високою долею самостійної внутрішньої політики.

А Гадяч, думаю, всі точно знатимуть, що це місто Олени Пчілки. І якщо ти хочеш дізнатися щось про неї – їдь у Гадяч. Ну і, можливо, вже менше згадуватимуть про Гадяцьку унію – хоча вона була важливою. Але от скажеш: «Гадяч» – і одразу: «О, це ж Олена Пчілка!» І ще – «Гадяцьке сафарі», звісно.