- 635
- 635
Алла Волкова: «Ти все можеш — просто придумай, як це зробити»
Її шлях почався з боротьби за життя — при народженні вона важила лише 930 грамів. Сьогодні Алла Волкова руйнує значно міцніші стіни: соціальну «невидимість» та стереотипи щодо людей з інвалідністю. Про кар’єру в агросекторі, виховання трьох дітей «власним прикладом» та місію змінювати світ — у нашому інтерв’ю.
Бліц-анкета Алли Волкової:
- Вік: 40 років
- Освіта: ХНЕУ ім. С. Кузнеця (управління персоналом та економіка праці)
- Професія: HR-менеджерка, фахівчиня з кадрів
- Родина: заміжня, виховує трьох дітей (Андрій — 12 років, Марія — 11 років, Софія — 9 років)
- Життєве кредо: «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?»
«Я народилася з вагою менше кілограма»
— Алло, ваша історія починається з випробувань, які важко навіть уявити. Розкажіть про свій старт.
— Моє життя почалося з боротьби: я народилася передчасно, семимісячною, з вагою всього 930 грамів. У пів року захворіла на тяжке запалення легенів — рахунок ішов на хвилини. Рятувала санавіація з Полтави. Лікарі вирвали мене у смерті, але це мало наслідки для центральної нервової системи. Як результат — діагноз ДЦП. Попри це, я мобільна, пересуваюся сама. У звичайному житті це мені майже не заважає.
— Як на ваше сприйняття себе вплинула родина?
— Мені дуже пощастило з батьками. Тато — тракторист, мама — вихователька. Вони ніколи не казали: «Ти чогось не можеш». Навпаки, їхня установка була залізобетонною:
«Ти все можеш, просто придумай, як саме це зробити».
Батьки не створювали для мене «теплиці», вони готували мене до реального світу.
«Школа навчила мене не соромитися бути собою»
— Ви навчалися у звичайній школі, що на той час було рідкістю. Яким був цей досвід?
— Тоді людей з інвалідністю намагалися не показувати. Але я ходила у звичайну школу — спочатку у Вельбівці, потім у Гадяцьку гімназію. Безмежно вдячна вчителям. Моя перша вчителька, Галина Іванівна Перепелиця, взяла мене до себе без вагань. А історик Олександр Миколайович Войтенко у старших класах залучив мене до психологічного гуртка. Я тоді була маленька, невпевнена, а він показав, як інформація впливає на світ, як проводити інтерв’ю. Якби зустріла його зараз — обняла б і щиро подякувала.
«Я вийшла на роботу наступного дня після співбесіди»
— Ваша кар’єрна історія вражає: університет, робота на елеваторі... Як ви стали начальником відділу кадрів?
— Коли оголосили конкурс на посаду HR-менеджера на Гадяцькому елеваторі, я була на неймовірному підйомі! Писала диплом саме по цьому підприємству, виводила формули ефективності. Співбесіду проводили фахівці з Харкова. Коли мене спитали: «Коли можеш розпочати?», я відповіла: «Завтра!». І наступного дня вже була на робочому місці.
— Що було найважливішим у професії для вас?
— Робота з людьми. Я ніколи не казала робітникам: «Зайдіть завтра». Допомагала тут і зараз. Навіть сьогодні, через 15 років, мене зустрічають колишні колеги й кличуть назад. Пізніше я працювала в керуючій компанії, де відповідала вже за сім господарств. Я знала: якщо я сюди прийшла, значить, я це витягну.
«Материнство — це досвід, потужніший за будь-який менеджмент»
— Зараз у вас троє дітей. Як ви наважилися на таку велику родину?
— Ми познайомилися з чоловіком в інтернеті. В якийсь момент кар’єра відійшла на другий план, мені захотілося саме дитячого сміху. Було важко, але ми нянчили їх разом. Сьогодні моїм дітям 12, 11 та 9 років. Я виховую їх справжніми українцями. Мій син Андрій якось наколядував гроші й на всі ці кошти купив два торти для благодійного ярмарку на підтримку ЗСУ. Для мене це найбільша гордість. Я не маю права здаватися, бо я повинна бути прикладом для них.
«Ретрит став моїм виходом із “невидимості”»
— Нещодавно ви стали учасницею ретриту для жінок. Що цей досвід змінив у вашому внутрішньому стані?
— Для мене цей ретрит став точкою трансформації. Я зрозуміла головне: я не одна. У нашому «жіночому колі» я побачила неймовірні приклади лідерства: жінки відкривають садівничі справи, створюють реабілітаційні центри чи спортзали. Це надихає значно більше, ніж будь-яка теорія.
Ретрит допоміг мені розкласти все по поличках. Я відчула, що здатна на більше, ніж просто домашні справи. У Радянському Союзі нас вчили бути непомітними. Але якщо нашого голосу не буде чути, ми знову повернемося до ізоляції. Цей проєкт дав мені сміливість сказати: «Я є, мене видно, і я маю що дати цьому світу».
«Успіх — це симбіоз, де всі конфорки горять рівномірно»
— Яким ви бачите своє майбутнє?
— Мрію відбутися професійно вдруге. Можливо, у сфері громадської діяльності або навіть журналістики. Мені подобається писати, я відчуваю потенціал бути корисною громаді.
— Що б ви порадили дівчатам, які сумніваються у собі?
— Не бійтеся виходити до людей. Шукайте підтримку не лише в родині, а й серед однодумців. Я сама готова бути таким «енерджайзером» для тих, кому це потрібно. Звертайтеся, я завжди підтримаю!
Матеріал створено у межах проєкту «Лідерство жінок з інвалідністю в громадах», який реалізовується ГО «Рідний край - Гадяччина» у партнерстві з ГО Fight For Right за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Проте це не означає, що висловлені під час навчально-терапевтичної резиденції погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй. Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) - гнучкий та оперативний інструмент фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
Читайте також:
