- 238
- 238
Анатолій Мощенко: волонтер із Лисівки, який тримає тил
Анатолій Мощенко - людина із мого рідного села Лисівка. В дитинстві він був відомий мені як тато моєї однокласниці, згодом чула про ного, як про працьовитого фермера, а ось вже три роки я знаю його як активного і невтомного волонтера, який готує м'ясні домашні смаколики для військових. У цьому інтерв'ю він розповів чому і коли почав допомагати нашій армії, з ким співпрацює і що не дає йому зупинятися, попри всі труднощі.
«Не можу сидіти, склавши руки»: інтерв’ю із волонтером Анатолієм Мощенком із Лисівки
— Анатолію Васильовичу, хто чи що і коли спонукало вас зайнятися волонтерством? З чого все починалось?
— Звичайно, що я слідкував за новинами. Не лише перед широкомасштабним вторгненням, а від самого початку — з 2014 року. У 2022-му, як і більшість людей, я сподівався, що великої війни не станеться. Увечері 23 лютого ми з друзями сиділи обговорювали новини, а коли я вже вночі увімкнув телевізор, то все зрозумів і відчув, що не зможу сидіти, склавши руки і чекати, доки в мій дім прийдуть вороги. Тому вже на ранок я почав телефонувати знайомим і запитувати як і чим можу допомогти. Десь на третій день мені дали номер телефону однієї жінки, яка організувала пункт, де готували їжу для військових і тероборони. Я зв'язався з нею, почав різати поросят, баранів і возити туди м'ясо та інші домашні продукти. Там збиралися жінки і готували їжу, возили на блокпости, накривали обіди для поліцейських, які патрулювали вулиці. Здається і в Охтирку тоді возили різні страви.
Потім у нашому селі поселились військові і я половину продуктів почав сюди віддавати, а половину у Гадяч. А коли поблизу став на дислокацію третій танковий батальйон, то я став опікуватися ними. Там хлопці приїхали геть без нічого, то ми їм і харчами допомагали, і речами, і з будівництвом укріплень.
— Ви говорите «ми», то у вас тоді вже з'явилися партнери чи помічники?
— Так, саме в той період почали долучатися до допомоги і інші: місцеві фермери і фермери із сусідніх сіл, підприємці і просто небайдужі люди. Хтось грошима, хтось продуктами або матеріалами, хтось фізично допомагав. Я почав їздити на Кременчуцьке море, купувати там рибу і готувати консерви для військових.
Анатолій Мощенко і Віктор Оробей об’єднали зусилля заради ЗСУ
— Мені відомо, що ви тісно співпрацюєте із Віктором Оробеєм. Розкажіть як ви познайомились і в чому полягає співпраця.
— Наприкінці 2022 року, під час чергової поїздки у Гадяч, я познайомився із Віктором Оробеєм і його дружиною Альоною Глік. Ми поговорили і зрозуміли, що можемо об'єднати наші можливості і бути набагато ефективнішими разом, ніж окремо. Обміркували наші дії, домовилися як це буде реалізовуватися і з початку 2023 року я вже почав займатися переробкою свинини для військових. Ми різали своїх свиней і готували паштети, тушонки, кров'янки, різні ковбаси і передавали все це Віктору Андрійовичу, а він доставляв військовим вже на фронт. Ми співпрацюємо і зараз.
— У вас була своя команда людей, які переробляли це все м'ясо?
— Були і зараз є бажаючі, які допомагають і готують пиріжки, вареники, голубці і таке інше. Але м'ясо – це серйозний продукт, за який я відповідальний, тому з ним ми працюємо виключно родиною: я, дружина, доньки і зяті. Я маю бути впевненим, що все зроблено якісно і смачно. Щомісяця ми передавали, та і зараз передаємо, Віктору Андрійовичу понад 200 банок м'ясних смаколиків.
У минулому році у мене в господарстві не вистачало свинини, то ми оголошували збір коштів і купували м'ясо і сало у інших фермерів. Нам робили хороші знижки.
— Я чула таку інформацію, що у минулому році ви віддали на ЗСУ 12 поросят зі свого господарства. Це правда?
— Скажу чесно, я не рахував, але думаю, що не менше. Я рахував у перший рік – тоді було 15 штук, а після того важко визначити, бо іноді частину поросяти у нас купували люди на замовлення, то на ЗСУ йшла не ціла туша, а ще ж різали і баранів. Тому сказати конкретну цифру важко.
Фронт очима волонтера: Анатолій Мощенко про зруйновані міста і живу вдячність
— Я бачила фото на вашій сторінці у Фейсбук, що ви особисто їздили до військових на лінію фронту? Які ваші враження?
— Так, Віктор Оробей іноді і мене бере у ці поїздки, щоб особисто познайомитися із хлопцями і дівчатами, яким ми допомагаємо. Я бував на Харківщині, Чернігівщині, у Краматорську, Слов'янську, Куп'янську і багатьох інших містах. Які враження? Та все це жахливо! Занедбані поля, що поросли бур'янами, місцями незібрані урожаї, зруйновані будинки і вулиці, підірвані мости, заміновані території, безлюдні села і містечка… Суцільний жах. Все це лякає і пригнічує.
Ми заїжджали якось в Ізюм на територію ринку. Сам ринок був вщент спалений, а люди продавали хто що міг просто розклавши товар на асфальт. Ці враження просто не передати словами. Я бачив зруйноване життя. Нам тут, у відносній безпеці, цього не зрозуміти і навіть не уявити.
— А ви допомагаєте якійсь конкретній бригаді чи орієнтуєтесь по запитах?
— Ми переглядаємо запити і де чим можемо, тим і допомагаємо. У мене є родичі і знайомі, які воюють, то і їм передаю окремі посилки.
Віктор Оробей і Альона Глік працюють із багатьма волонтерами і волонтерками, тому ніколи не їдуть на фронт із напівпустою машиною. Медикаменти, одяг, їжу, палатки і каремати, будівельні матеріали, інструменти – вони максимально задовільняють запити. Вони роблять поїздки двічі на місяць і завжди ретельно звітуються, тому я вважаю їх надійними людьми, поважаю їх і довіряю.
Війна триває: про байдужість, плітки та справжню подяку з фронту
— А що найскладніше для вас у цій діяльності? Можливо, організувати людей чи знайти надійного перевізника?
— Щодо перевезення, то я вже сказав, що працюю лише з Віктором Оробеєм і довіряю йому. А от людей організувати - так, це важко. Повномасштабна війна триває вже четвертий рік, а загалом — 11 років, але ще є люди для яких війни ніби нема. Не всі її відчувають, не допомагають, а що ще гірше, деякі заважають. Іноді такі плітки можна почути, що й не придумав би. Але найнеприємніше, що дурниці говорять люди, які насправді жодного разу нічим не допомогли. Бо хто хоче і може, той просто робить, донатить, готує, передає, віддає, допомагає, підтримує.
Я раніше в інтернеті постійно виставляв звіти, вказував кожне прізвище, дякував кожному і кожній. А зараз так оббріхують, що й говорити не хочеться. Але я все-одно допомагатиму військовим, бо бачу від них вдячність і розумію, що так я можу віддячувати їм за спокій своєї родини, що ми спимо у своєму будинку і у своїх ліжках, а не десь у підвалах. А люди хай як хочуть.
— А що б ви сказали людям, які припинили підтримувати армію, волонтерів? І тим, які взагалі і не допомагали?
— Що війна не закінчилася і скоро ще не закінчиться. Ми всі втомилися, а ті, хто на нулі, тим паче. Але вони тримають оборону, вони захищають нас, а ми повинні допомагати і підтримувати їх. Інакше нам усім буде біда.
— Що вас особисто мотивує не зупинятися?
— Якось я повіз на фронт домашньої олії, а хлопці взяли свіжого хліба і отак просто вмочали хліб у олію, смакували і ледь не плакали! Вони так дякували! І не за те, що їм привезли олії, а за те, що про них думають, що їм везуть домашнє, з теплом і любов'ю.
Я тоді зрозумів, що для військових найбільша мотивація це знати і відчувати, що в тилу про них не забули, що про них думають і піклуються. А їхні вдячні очі і слова стали для мене найбільшою мотивацією і це найбільше підтримує мене і досі. Хоча мені часто телефонують солдати і їхні командири, передають підписані прапори, я маю багато подяк, але слова і емоції – це найсильніша мотивація. Знаю, що дуже військові люблять, коли їм малюнки дитячі передають, листи, обереги. Я за віком і станом здоров'я не можу піти воювати чи навіть окопи рити, а сидіти і нічого не робити – тим більше не можу. Мені дуже хочеться, щоб це все закінчилось, щоб Україна перемогла і звільнилася, щоб наші діти і внуки жили в мирі і безпеці. Тому я не чекаю поки хтось зробить, а роблю сам те, що в моїх силах.
Односельчани на фронті: історія зустрічі, яка зворушила до сліз
— Знаю, що під Куп'янськом ви бачились із нашою односельчанкою, яка теж добровільно пішла на фронт – Оленою Гонтовою. Розкажіть про сюрприз, який ви їй влаштували.
— Так з Лєною я зустрічався вже двічі. А в останню поїздку нам не вдалося побачитися. А сюрприз то був такий, що я зарізав барана і передав Лєниній бригаді. Їй повідомили про це, вона одразу зателефонувала мені і подякувала. А Віктор Оробей саме запросив мене приєднатися в ту поїздку. От приїхали вони до Лєни, вигружають ящики, а тут і я вилажу із машини. Лєна плаче, обіймає, дякує, передає вітання рідним. Було дуже приємно і їй побачити людину із рідного села, і я пишався, що приїхав не просто так, а привіз щось хороше.
— Анатолію Васильовичу, я бачила і бачу як багато ви робите для підтримки армії. Звичайно, у селі можна почути різні плітки, але я вірю, що вдячних і свідомих людей все-таки переважна більшість. Я дуже вдячна вам за ваш внесок у перемогу і слухаючи вашу розповідь, розумію, що тил тримається завдяки військовим, а військові тримаються завдяки чесним волонтерам і волонтеркам. Тож сил вам, наснаги, міцного здоров'я і скорішого миру всім нам!
