Антон Шульга: про боротьбу за свободу та ідентичність

— Антоне, ви сказали, що національна свідомість і ідентичність могли б запобігти війні. Що ви маєте на увазі?

— Я вважаю, що якби ми працювали над формуванням національної ідентичності ще в 1990-х роках, ситуація могла б скластися інакше. У ті часи багато хто не розумів важливості цих питань. Я тоді був ще малим, але й ті, хто мав можливість щось змінювати, не усвідомлювали, наскільки важливими є історія, культура та спільна ідентичність. Усе це почало розвиватися лише після Помаранчевої революції, коли ми як нація почали прокидатися.

— Ви згадали, що в Гадячі досі немає пам’ятника Олені Пчілці. Чому це так важливо для вас?

— Бо це не лише про пам’ять. Це ще й про розвиток нашого міста. Пам’ятник може стати туристичним об’єктом, залучити гостей. Люди приїжджатимуть, залишатимуть гроші, а це — розвиток. Але, на жаль, у нас часто на керівних посадах не менеджери, а люди, яким бракує розуміння таких речей. Туризм, пам’ятники можуть бути джерелом розвитку.

— Подивіться на Канів, на Тарасову гору. Там завжди багато туристів, працюють готелі, кафе, магазини. Ми маємо чимало видатних постатей: Олена Пчілка, Леся Українка, Панас Мирний. Це наш ресурс, який ми можемо використати для розвитку. Але для цього потрібна співпраця громади й міської ради.

— Що потрібно для реалізації таких проєктів?

— Системний підхід та ініціативні люди. Міська рада має створити ефективний відділ, відповідальний за туризм, і займатися грантовими програмами. Це реально, якщо є бажання. Я працював із грантами, і знаю, що на рівні міста легше отримати фінансування, ніж окремій організації.

— Що, на вашу думку, заважає людям цікавитися історією свого краю?

— Це радянський спадок. Тоді людей виховували в дусі пристосуванства. Більшість думали лише про те, як вижити, і мало хто звертав увагу на щось більше. Це вплинуло й на наше покоління. Люди звикли вимагати від держави, але не вкладати щось у неї.

— Антоне, розкажіть про вашу родину, зв’язок із журналістикою і як це вплинуло на ваш світогляд.

— У 2003-2004 роках, під час Помаранчевої революції, мій батько разом із командою видавав газету в Гадячі. Це був інформаційний тижневик, де висвітлювали місцеві новини, політику та актуальні проблеми. Газета мала великий вплив, але була опозиційною до влади, тому родина відчувала певний тиск. Пам’ятаю, як у школі заробляв перші гроші, продаючи її на базарі. Цей досвід показав мені важливість свободи слова та перші кроки до демократії в суспільстві.

— Ви зараз воюєте. Чи є у вас відчуття, що люди, які розуміють свою ідентичність, інакше ставляться до війни?

— Звісно. Ті, хто знає свою історію, розуміють, за що борються. Вони йшли на фронт, не чекаючи від держави гарантій чи пояснень. А ті, хто не розуміє себе як частину нації, часто уникають відповідальності. Для них питання війни стає другорядним.

— Чому так важливо говорити про національну свідомість під час війни?

— Бо це основа всього. Люди мають знати, хто вони, цінувати свою історію й розуміти, за що вони борються. Якщо ми не будемо над цим працювати зараз, то й через десятки років залишатимемося вразливими перед ворогом. Збереження ідентичності — це захист майбутнього.

— Які виклики зараз стоять перед Збройними силами?

— Найбільший виклик — це нестача людей. Одна людина часто змушена виконувати завдання на трьох посадах. Багато робіт, які не пов’язані з бойовими діями, могли б виконувати жінки: у штабах, бухгалтерії, логістиці. Друга проблема — це управління. У нас часто керівниками стають офіцери без практичного досвіду, які отримали звання ще в університетах. Натомість є солдати, які в цивільному житті керували компаніями чи працювали в логістиці, і могли б набагато краще організовувати процеси. Нам потрібна реформа, щоб важливі позиції обіймали компетентні люди.

— Що можна зробити, щоб вирішити ці проблеми?

— Перш за все, розвивати систему менеджменту в армії. Запроваджувати більше курсів для навчання, заохочувати молодь обирати військову службу не лише як обов’язок, а як професію з перспективами. Ефективне управління допоможе зменшити навантаження на солдатів, зробити армію сильнішою і краще підготовленою.

— Ви також згадували про проблему надмірної кількості підрозділів. Як це впливає на боєздатність армії?

— Це суттєва проблема. У багатьох батальйонах і бригадах зараз не вистачає навіть 40% особового складу. Але при цьому там залишаються ті самі структури: командири батальйонів, їхні заступники, штаби. У результаті на керівних посадах є люди, а от виконавців на місцях бракує. Я вважаю, що краще зменшити кількість підрозділів, об’єднати людей у ті бригади, які вже добре показали себе. Це дозволить ефективніше використовувати офіцерів і зосередити ресурси там, де це справді потрібно.

— Ви маєте досвід у логістиці. Які проблеми тут потребують вирішення?

— Основна проблема — неефективність. Наприклад, вантажі часто перевозять старими військовими машинами, які споживають багато пального й постійно ламаються. Натомість можна було б укладати договори з логістичними компаніями та використовувати їхні фури. Це було б швидше, дешевше й надійніше. Ще одна річ — харчування. Солдатам видають продукти, але часто вони неякісні. Замість цього краще було б додати до зарплати кошти, щоб люди самі купували собі їжу. Це не лише підвищило б якість, а й зменшило корупційні ризики в системі закупівель.

— Як ви оцінюєте комунікацію між тилом і фронтом?

— Зараз помітно, що суспільство втомилося. Люди менше волонтерять, менше допомагають армії. Це зрозуміло: фінансово важко, ціни зростають. Але підтримка досі потрібна. Наприклад, ремонт автомобілів у нашому підрозділі часто здійснюється за власний рахунок, а це значні суми. Хотілося б, щоб місцеві громади й бізнес активніше підтримували конкретні підрозділи. І ще одна проблема — інформаційний вакуум. Люди в тилу часто не усвідомлюють реальних труднощів на фронті.

— На вашу думку, що є ключовим для покращення роботи армії?

— Найважливіше — це ефективний менеджмент. Якщо оптимізувати структури, залучити професійних управлінців, ми отримаємо сильнішу й краще організовану армію. І, звісно, підтримка тилу. Без тилу не буде фронту. Це базовий принцип, про який ми не маємо забувати.

— Антоне, ви згадали про проблеми з бюрократією в армії. Як це впливає на забезпечення?

— Бюрократія дуже уповільнює процеси. Наприклад, поки держава оголошує тендери, закуповує дрони чи іншу техніку, потреби вже змінюються. Технології швидко розвиваються, а ми отримуємо те, що вже застаріло. Це дає ворогу перевагу, бо їхні системи працюють швидше.

Інший важливий аспект — підтримка бізнесу. Деякі компанії допомагають армії регулярно, виділяючи кошти на техніку чи забезпечення. Наприклад, вони підтримують підрозділи аеророзвідки чи купують машини. Але таких компаній небагато, а допомога потрібна постійно.

— Ви згадали про людину, яка створює дрони. Розкажіть про нього.

— Це Женя Боклаг, він родом із Гадяча, зараз живе й працює в Києві. Ще зі школи він був дуже розумним хлопцем, вигравав різні конкурси. Сьогодні він власноруч збирає дрони й надсилає їх на фронт. Уже передав і нам сім дронів. Це приклад того, як людина використовує свої знання для перемоги.

— Як залучити більше людей до підтримки армії?

— Тут важлива прозорість і комунікація. Люди хочуть бачити, як їхня допомога використовується, і розуміти, що вона дає результат. Ми намагаємося показувати результати нашої роботи, публікувати фото й звіти. Це як маркетинг: чим більше довіри, тим більше залучення.

— Ви сказали, що ваш підрозділ потребує людей. Як вирішуєте це питання?

— Ми постійно шукаємо людей. Наш підхід такий: новачки проходять базове навчання, далі — фахову підготовку. Наприклад, у нас є різні дрони, якими можна навчитися керувати. Якщо у вашій газеті опублікувати оголошення, це було б дуже корисно. Ми можемо прийняти людей, які хочуть навчатися й працювати ефективно.

— Що вас мотивує продовжувати боротися?

— У нас просто немає вибору. Якщо ми програємо, не буде життя. Окупована країна — це репресії, переслідування, знищення всього, що ми створили. Ті, хто бореться чи допомагає, просто стануть мішенями. Ми повинні боротися до кінця, іншого варіанту немає.

— Якою ви бачите Україну після перемоги?

— Перемога — це насамперед зберегти те, що маємо зараз. Я сподіваюся, що люди більше цінуватимуть тих, хто боровся за цю країну. Моя думка: кожен чиновник повинен пройти військову службу. Людина, яка захищала країну, краще розуміє її цінність і працюватиме для її розвитку. Нам також потрібно вдосконалити менеджмент, оцифрувати процеси й усунути бюрократію.

— Чи є у вас мрія, яку хочете здійснити після війни?

— Зараз уся увага на перемозі. А мрії… Чесно, поки не думав. Напевно, просто жити в мирній Україні, де люди будуть цінувати те, що мають. Хочу повернутися до цивільного життя, до звичайної роботи. Якось не задумувався про щось грандіозне. Напевно, як і всі, мрію поїхати кудись відпочити після війни, хоча б на місяць-два, а далі вже будувати плани. Зараз розумієш, наскільки це було цінно — жити в мирі. Раніше я навіть не задумувався, що буденність, де робочий тиждень — понеділок-п’ятниця, а вихідні — субота й неділя, може бути такою розкішшю. Тепер я це ціную як ніколи.

— Що б ви хотіли сказати своїм землякам і землячкаміз Гадяча?

— Хочу передати їм вітання й сказати, що нам потрібна підтримка. Хтось боїться мобілізації, думає, що їх одразу відправлять “на м’ясо”. Але це не так. У підготовку нових військових вкладають багато сил, і ніхто не відправляє «необстріляних» людей на передову. Зараз дуже важливо не піддаватися популізму й дивитися на реальні справи.

Моє прохання до земляків — вірити правді, дивитися на реальні факти й підтримувати один одного. Наша сила — у спільних зусиллях.