Чому така назва? Тому що сама наближаюся до того віку, який має бабуся на світлині. Коли вона пішла в засвіти, мені було 10 років. Спогадів небагато, і всі вони в чорно-білому кольорі. Височенька, на свій вік струнка, завжди була зодягнена в пісно вишиту полотняну сорочку, темну запаску, чорну корсетку. На празники надівала білу хусточку, а в будень - рябеньку, немарку.

Сімнадцятирічну Христю, що проживала на Коноплянці, засватав Петро Ірклієвський (по-вуличному Юхно), який жив в іншому кутку села, на Кобищі. Тут і прожила вона свої 84 роки, многотрудні, нелегкі.

Мала семеро діток: дві доньки і п'ятеро синів. В сорок з чимось років овдовіла. І то як: зайшли в село червоні. Вночі поцупили сідло, хтось вказав на Петра (був бідовий, небоязкий). Командир заскочив до хати, звелів зв'язати чоловіка і почав допит. На очах переляканих дітей товк головою об комин, поки той не втратив свідомість…

Недовго після цього прожив Петро… Так ніколи і не зустрілися онуки зі своїм дідом… Тільки клали на Проводи на невеличку могилу кілька крашанок і трохи паски.

Наближалися голодні 30-ті роки. Скільки сил і здоров'я поклала Христина Стефанівна, але всіх зберегла! Косила нарівні з чоловіками, носила величезні носилки, пиляла і колола дрова. Була дужою в руках. Коли хтось із чоловіків намагався залицятися, так метельнула ним об землю, що той аж кавкнув… Решта затямили: Юхниху (по-вуличному) Христю чіпати не треба… Жарти з нею погані.

Втрати, що запеклися в серці: трагічна доля синів бабусі Христі

Найстаршого, Василя, втратила ще в громадянську. В Полтаві застрелив його старший за званням червоноармієць. Приревнував до дівчини. Поїхала до Полтави старша донька Олександра, поїхала конячкою. Нічого не добилася, верталася назад. Темної ночі збилася з дороги, конячина втрапила до напівзасипаної криниці. Проплакала до ранку Олександра, а коли розвиднилося, надійшли люди і визволили її з біди. Так ні з чим і добралася до матері. Дві рани запеклися в її серці. Родина так і не дізналася, де лежить їх Василь…

Двох синів забрала війна. Іван загинув під бомбами десь на кордоні вже в перші дні війни. Антона забрали, коли фронт зайшов в Лютеньку, в 1943 році. Ненавчений, без обмундирування, зовсім молодий… Мало з них, мобілізованих у 43-му році, залишилися живими. Всіх поглинула жорстока пащека війни. Татусь завжди згадував Антона з великим болем…

Стрункий, синьоокий, завжди усміхнений, лагідний. Пропав безвісти, пропав навіки…

Спогади, що зберігають біль: уроки життя та любові від батька

Тільки моєму татусеві вдалося повернутися з війни живим - у 1946 році. Він мало розповідав про пережите. Але часом спогади виривалися з душі, ми сідали біля нього на стільчиках.

Мама благала: «Не треба, не розтривожуй себе»... Вона знала, що плакатимем усі.

Отак ми вивчали справжню історію свого народу: і голод, і війна, і репресії в книгах описувалися зовсім не так, як розповідали рідні люди.

Тато тяжко пережив смерть мами Христі. Я більше ніколи не бачила чоловіків, які б так побивалися за матір'ю. Ледве ми його одволали від горя: не їв, не спав, схуд, навіть до нас не говорив.

Мала бабуся Христя 15 онуків. Кажу «мала», бо декого з них вже немає на світі. Практично всі здобули вищу освіту. Серед нас золоті медалісти, володарі червоних дипломів - інженери і вчителі, військові і медики. Двоюрідний брат працював у свій час заступником міністра легкої промисловості у тодішній Молдавії.

… Дивлюся на світлину. Звичайна сільська жінка, спрацьована, ледь зігнута. Але очі! Скільки в них світла, розуму! Яку поросль вона дарувала світу. Велику, міцну, чесну, порядну, роботящу, розумну…

Післямова

Мала бабуся щире лютенське прізвище Діброва, а «Российская империя» перейменувала її в Дубровіну, а її батька Стефана у Феофана і стала вона Феофанівна. Але не буде більше імперії в Україні, а будуть завжди народжуватися і жити Діброви!

17.09.2024 рік