Сарський край поніс велику втрату: вже немає серед нас Івана Михайловича Басараба. Втрачено дивовижний талант, невгасимий у крилатому слові. Втрачено працелюба на ниві літературної творчості, що з-поміж буднів високо в небі засвітив свою зорю поезії. Втрачено людину всеосяжної душі. Кажуть, що коли людина відходить у засвіти, то бере власний світ, а коли відходять поети – забирають із собою цілий Всесвіт. Це правда. Через своє життя Іван Михайлович проніс заповітне бажання: “До нашого сарського рушника й мені б доткати ниточку тоненьку” і йому пощастило скласти сокровенну оду праотчому краю. Щоправда, до його незабутніх поетичних рядків підступали тернові барви болісних рефлексів, породжених розлукою з рідним краєм. Та й не дивно. Адже більшу частину свого свідомого життя Іван Басараб прожив на Карлівщині, займаючись педагогічною діяльністю у Ланнівській школі. Та думкою линув туди, де –

В журбі німіють хати,

Лиш де-не-де ще вогник у вікні.

І ось він зробив останній крок на шляху до вічного спочинку. Замовкла поетова ліра обірваним акордом біля Кастальського джерела та й докотилася відлунням журби до рідних Сар.

Похилився поет від безсилля,

Доторкнувся востаннє до струн.

Аж раптово над ним промайнуло

Віковічне: “Не ввесь я умру”.

Бо залишив для нас авторські книги, яким побажаємо довгого читацького життя.

Увазі читачів пропонуємо декілька віршів Івана Михайловича.

НАДПСІЛЛЯ

Чи повернусь в оте моє напсілля,

Де тихі ранки будять журавлів,

І знов дитинством пахне руто-зілля,

І мамин хліб парує на столі.

Гетьманський край і дух його столиці,

Де квітнуть ще столітні рушники,

Де воду досі п’ють усі з криниці,

Яку колись копали козаки.

Тут ще висять ікони в кожній хаті,

І дух святий живе старовини,

Який не дасть надії нам утратить,

Що ми – Вкраїни дочки і сини.

Лечу в дитинство рідного надпсілля,

У давню казку глинищ і ярів,

Спішу в пісень травневе божевілля,

Що душу рве вечірньої пори.

Тут все близьке,

Тут рідне все навіки…

Не має в мене сумніву й на мить,

Що в день отой, коли схолонуть ріки,

Сюди душа назавжди прилетить.

(БЕЗ НАЗВИ)

Я знов вертаюся сюди,

Де все нагадує про тебе,

Й сузір’я Воза на півнеба

В твої вдивляється сліди,

З яких вихлюпується час

Росою вранішніх туманів…

А я, в задумливій омані,

Мов бачу висвітлених нас.

Тече між рідних берегів

Ріка останньої любові,

А в теплій тиші світанковій

Голосять сурми журавлів.

Коротка біографія.

Народився 1 липня 1950 року в селі Сари Гадяцького району Полтавської області. Закінчив Сарську середню школу.

Проходив строкову службу в Збройних Силах СРСР. Здобув вищу освіту, навчаючись на історичному факультеті Полтавського державного педагогічного інституту імені В.Короленка (нині педуніверситет). Отримавши диплом, три роки працював учителем історії Ланнівської середньої школи Карлівського району Полтавської області. Із 1989-го по 1999 рік очолював педагогічний колектив цього ж навчального закладу.

Починаючи зі студентського віку, друкує власні вірші в періодиці. Учасник колективної збірки поезій “Перехрестя” (Полтава, 2007). Автор поетичних збірок “У надвечірньому ключі” (Полтава, 2008), “Зіниці пролісків” (Полтава, 2009), збірки поезій та публіцистики “Між струнами дощу” (Полтава, 2010), збірки публіцистики “Гори-гори ясно!” (Полтава, 2011), “На відстані любові, на відстані сльози” (2020). Член Полтавської спілки літераторів, лауреат обласної премії імені І.П.Котляревського в номінації “Поетичний твір»

— Стаття була надрукована у №6 від 24.03.2023 р.