- 54
- 54
Будівництво школи №4 у Гадячі: спогади Івана Завори
Міська школа №4 у Гадячі стала останнім великим проєктом із будівництва навчального закладу у колишньому Гадяцькому районі. Етапи його зведення припали на перебудову, розвал союзу та голодні 90-ті. Нині цей заклад має статус опорного ліцею та носить ім’я Лесі Українки. Цього року заклад святкував своє 30-річчя. Про будівництво, фінансування та формування колективу розповідає перший директор школи Іван Завора.
«Цифри були з багатьма нулями, не вміщалися на табло кишенькового калькулятора». Як будували міську школу №4 у Гадячі
Школи Гадяча працювали у дві зміни
Уявіть собі, всією родиною ви живете на Черемушках (мікрорайон міста — прим. авт.), а вашій дитині потрібно йти у школу, що розташована на Заярі (мікрорайон міста — прим. авт.). Звісно, у сучасних умовах це не такі вже й труднощі, адже відвезти дитину можна й на авто. Але для кінця 80-х років минулого століття це була навіть не найбільша проблема. Школи буквально не вміщали усіх учнів та учениць — у 80-х роках в Україні стався справжній бебі-бум, на кшталт того, який відбувався у США після Другої світової війни. Тож у нашому місті гостро постала проблема переповнення тих навчальних закладів, які вже існували — першої школи (нині ліцей №1 імені Олени Пчілки), другої (ліцей №2 імені Михайла Драгоманова), третьої (ліцей №3 імені Івана Виговського) та школи-інтернату (профільний ліцей імені Тараса Шевченка).
Перші три з них, як правило, працювали у дві зміни. Це створювало незручності для вчительського колективу, технічного персоналу, дітей та їхніх батьків.
Розвантажити ці школи можна було збудувавши ще одну школу.
У 1988 році Гадяцька районна рада приймає історичне рішення про будівництво нового навчального закладу.
Будівництво школи №4: фінансували нафтовики, будували болгари
Іван Завора розповідає, вибір будувати школу на Черемушках був не випадковий, адже це була густонаселена частина міста. До того ж тут знаходилася придатна для будівництва ділянка.
Гадяцька районна рада запропонувала Гадяцькому птахокомбінату, як стабільному і прибутковому на той час підприємству міста, виступити замовником проєктно-кошторисної документації на школу. Підставою для проєктування стало рішення виконкому міської ради від 16 грудня 1988 року про виділення птахокомбінату земельної ділянки площею 3,3 га по вулиці Сергія Швидкого під будівництво цього об’єкту.
Розробкою документації на школу здійснював Український науково-дослідний інститут «Агропроект» Держагробуду. А замовником будівництва виступило газопромислове управління «Полтавагазвидобування» і саме його коштом згодом будували школу.
18 червня 1991 року виконком міської ради приймає рішення про надання ГПУ дозволу на спорудження середньої школи на 1286 учнівських місць за адресою вул. Сергія Швидкого, 2. м. Гадяч.
А вже в липні 1991 року генпідрядник трест «Східінтернафтогазбуд» і субпідрядна організація трест «Сумболгарбуд» розпочали будівельно-монтажні роботи, які тривали до 29 грудня 1994 року.
Справи пішли жвавіше, коли втрутився народний депутат
Іван Завора на момент початку будівництва школи працював у середній школі №3 заступником директора з навчально-виховної частини. Але у лютому 1994 року його призначають директором середньої школи №4, майже за рік до її офіційного відкриття. Сьогодні щоб очолити навчальний заклад, претенденту чи претендентці потрібно пройти конкурс. Тоді ж, розповідає Іван Завора, його призначив районний відділ освіти за попереднім погодженням районної ради (відповідно до частини четвертої ст. 20 Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 року).
І почалися будні директора, який став до роботи у складні для держави часи.
— У мої обов’язки входило комплектування об’єкта шкільними меблями та обладнанням. На перших порах дуже відчувалися не своєчасні проплати рахунків на замовлене начиння. Гроші для цих цілей акумулювалися у замовника будівництва школи — ГПУ «Полтавагазвидобування». На відвідування його бухгалтерії в Полтаві, оформлення документів, надсилання їх назад в Гадяч витрачалося багато часу. Постачальник не чекав, а реалізовував виписаний наш товар іншому замовнику, — розповідає Іван Завора.
Справи пішли трохи жвавіше, коли Іван Завора зустрівся із народним депутатом України від гадяцького округу Михайлом Ковалком Той якраз приїхав на виїзний прийом до Гадяча і новопризначений директор вирішив використати шанс хоч якось зрушити фінансове питання. Після того, як народний обранець втрутився, нарешті почалися перерахунки коштів Гадяцькому відділу освіти, передбачені на шкільні меблі та обладнання.
— Цифри були з багатьма нулями, не вміщалися на табло кишенькового калькулятора. Тоді була грошова одиниця в Україні – українські карбованці, — говорить Іван Завора.
Ще однією проблемою стала організація навантаження-розвантаження закуплених товарів. На той час, згідно зі штатним розписом школи, передбачалося лише дві посади — директора школи та завідувача складу (цікаво, що без жодних складських приміщень). На цю посаду призначили Станіслава Ляшенка (на жаль, нині покійного).
— Вантажників не було передбачено. Тому цю роботу, як правило, виконував я і завідувач складу, — говорить Іван Завора. — Правда, при доставлянні вантажів у Гадяч було трішки легше: на моє прохання про допомогу до нас приходили майбутні вчителі середньої школи №4 — Володимир Уніжонний, Леонід Сидоренко, Олександр Мусієнко (останній, на жаль, у ранньому віці пішов за межу вічності).
Оскільки на території майбутньої школи взагалі не було ніяких приміщень, Іван Завора домовився із директоркою Гадяцького дитбудинку Варварою Бузало про передачу закладу у безкоштовну тимчасову оренду деяких вільних приміщень для зберігання майна.
Вчителі пішли за учнями
Як і директора, персонал школи підбирали задовго до її відкриття. До районного відділу освіти активно надходили заяви від педагогів і педагогинь, які бажали працювати у новій школі. Районний відділ, як правило, спочатку намагався працевлаштувати працівників і працівниць СШ №1 та СШ 3№, які вивільнялися з них у зв'язку з переходом учнів у новостворену школу. На вакантні місця призначалися й кандидатури з інших шкіл міста та району. На підставі заяв наказом по районному відділу освіти від 2 січня 1995 року на роботу були призначені 84 особи педагогічного колективу. Також на січень того року був укомплектований технічний персонал, а урочисте відкриття школи відбулося 14 січня 1995 року.
Чому школу відкривали посеред навчального року, а не на початку — у вересні 1994 року.
— У Плані соціально-економічного розвитку району передбачалося, що школу відкриють на початку навчального року 1994-1995 років — тоді мало завершитися будівництво і школу мали ввести в експлуатацію. До 1 вересня 1994 року повністю виконати будівельні роботи на цьому об’єкті не вдалося. Щоб закрити рік, строк введення в дію школи було перенесено на кінець грудня 1994 року. 29 грудня 1994 року державна приймальна комісія підписала відповідний Акт.
— Оскільки у школах району в цей час були зимові канікули, відкриття школи запланували на початок II півріччя навчального року, — розповідає Іван Завора.
У день відкриття учнівський склад налічував 950 дітей, але випускні класи вирішили залишити у своїх попередніх школах.
— Оскільки це був «старий новий рік», діти засівали у новій школі. Згодом у нас встановилася традиція. Уроки 14 січня завершувалися раніше, ми запрошували наших спонсорів і всіх, хто допомагав будувати школу, влаштовували концерт, — пригадує Іван Завора.
На 1 вересня 1995 року в навчальному закладі було сформовано 40 класів, у яких уже навчалося 1100 учнів та учениць.
Це був найбільший учнівський колектив за часів існування школи.
