Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Середа, 17 Квітня 2024 року
Будні сержанта Терещенка з Гадяча
Будні сержанта Терещенка з Гадяча

Будні сержанта Терещенка з Гадяча

Журналісти РК розповідають про шлях Сергія до війська та якою ціною нам дається перемога.

У квітні 2023 гадячанин Сергій Терещенко отримав нагороду Головнокомандувача Збройних сил України. «Золотий хрест» – особливу нагороду, яку отримують військовослужбовці за успішне виконання бойових завдань. Успішні бойові завдання головного сержанта роти Сергія Терещенка вимірюються кількостями життів, які йому вдалося врятувати.

Із Сергієм Терещенком, нам вдається поговорити у його вихідний.

Сьогодні борюся із голодом і сном, – сміється у слухавку Сергій.

Мимоволі ловиш себе на думці, щоб  у кожного військового, який зараз на фронті було більше таких днів. Говорити із Сергієм ми можемо лише телефоном – зараз між нами десятки кілометрів.

У нас у армії без гумору не може бути. Раз після нічної евакуації після спалахів в очах ніби з'явився калейдоскоп. Можливо, це така була реакція на роботу ПТУРа. Телефоную до свого товариша-медика, кажу, що робити – калейдоскоп в очах. Він мене вислухав та й каже: «Ну де ти ще таке побачиш? Милуйся», – знову сміється Сергій.

Хоча Сергієві довелося не лише «милуватися», а й фактично жити у режимі «калейдоскопу» – від 24 лютого 2022 року

Працівник культури, який став будівельником

Сергій Терещенко народився у Харківцях, що тепер знаходиться у Гадяцькій громаді. Служив у армії, у 1997 році повернувся додому у рідне село.

Хлопець із самого дитинства брав участь у художній самодіяльності. До служби в армії навчався у Гадяцькому училищі культури. (зараз Гадяцький коледж культури і мистецтв імені І.П.Котляревського — прим. авторки).  Тож навіть наприкінці 90-х йому запропонували роботу завідувача клубу у рідному селі. Але Сергій побачивши світу і відчувши, як це заробляти нормальні гроші, відмовився.

От і знадобилися мої організаторські здібності. Щось затіяти у мене нормально виходило.

Юність Сергія припала на 90-ті післясоюзні роки. Українці важко їх переживали, це були роки відновлення як незалежності, так і економіки держави. Люди жили за межею бідності, тож кожному доводилося у цьому житті якось крутитися.

І Сергій Терещенко вирішує їхати до Німеччини. Там він навчається тонкощів будівельних робіт, з кожним роком здобуває досвід, їздить на будівництво до Києва. У 2000 році зустрічає свою майбутню дружину Тамару, вони одружуються  й у молодого подружжя народжується донька Саша. У Києві, тим часом, починаються часи гіпсокартону як будівельного матеріалу.  Чоловік пробує працювати із ним  і розуміє, що робота не складна й прибуткова. Пізніше й сам організовує будівельні бригади.

От і знадобилися мої організаторські здібності. Щось затіяти у мене нормально виходило, – знову сміється Сергій.

Сержант роти – це назавжди

24 лютого 2022 року Сергій був на роботі у Києві. О четвертій ранку він прокинувся від телефонного дзвінка. Це намагався додзвонитися його однокласник.

«Ну, що вас там, Київ бомблять?» – почув чоловік у слухавку.

Кажу йому що ні, й через деякий час чую звуки вибухів, – пригадує Сергій. – О п'ятій я вже був на ногах. Зі своїми хлопцями почав збиратися додому. Нам почали телефонувати знайомі із Гадяча і просити, щоб ми забрали із Києва їхніх дітей, тому що рейсового сполучення із Гадячем уже не було, – пригадує Сергій.

Поки Сергій зібрав усіх гадячан, уже була 12 дня. Сергій поспішав додому до родини, бо вже знав, що росіяни рушили з Охтирки в сторону Полтавщини.

Ніч на 25 лютого була безсонною і вимірювалася годинами розмов із товаришами та знайомими, хто що буде робити, якщо у Гадяч зайдуть росіяни.

Зранку гадячани вже готувалися до зустрічі з окупантами: колотили запалювальні суміші, координували дії із місцевим відділом терцентру комплектування.

26 числа ми отримали зброю, виїхали на зіньківський блок-пост. Був сигнал, що десь моталися їхні провідники, щоб провести танки. З того все й почалося. Коли були зелені коридори з Охтирки, супроводжував людей. Одного разу на блок-пості навіть зустрів німця. Заговорив до нього по-німецьки. Питає: що то за техніка. А я кажу, то ми вже віджали у росіян. То він мало не танцював,  – пригадує Сергій. – А одного разу бачу їде така побита машинка. Відчиняються дверцята, а там сидять четверо темношкірих діток. Одразу видно, що не москалі. 

А ви штатку дивились? Ви сержант роти.

Від початку повномасштабного вторгнення Сергій разом зі своєю групою був першим, хто став до лав територіальної оборони. Щодня він чекав на виклик.

Тож коли наприкінці травня 2022-го він нарешті прийшов, Сергієві лише потрібно було завести свого буса: усі речі вже були складені. Вдома родині сказав, що поїде на навчання у Полтаву.

На приймальній комісії ставлять питання про мою цивільну професію. Кажу, що займався будівництвом, була своя бригада. І от вони й вхопилися за це. Записали щось, нічого не сказали. На другий день ми вже розмістилися у школі, приходить наш комбат і питає: «А хто такий Терещенко?». Я підходжу до нього. А і він говорить: «Ну показуйте». Я не зрозумів, що показувати. А він мав на увазі, де я розмістив людей. Я знову не зрозумів, чому я їх мав розміщувати, хто де захотів, там і ліг. Комбат говорить: «А ви штатку дивилися? Ви сержант роти». Я ще більше здивувався і запитую чи це надовго. А він говорить, що назавжди, – пригадує Сергій.

Важка робота у важких умовах

Інститут сержантів лише нещодавно почали розбудовувати в українському війську. Нині сфера відповідальності сержантів – забезпечення боєздатності підлеглих, а це величезний спектр обов’язків – від забезпечення харчування, вирішення побутових проблем до підготовки, дисципліни, експлуатація техніки тощо. А ще, як у випадку Сергія Терещенка – й порятунок життя. Не лише побратимів, й чотирилапих. І на фронті військовий продовжує свою зооволонтерську діяльність.

Так вийшло, що 15 гадячан, які навесні 2022 року не побоялися бути першими, хто вступив до лав територіальної оборони, усі разом потрапили до одного підрозділу й після навчання їх передислокували на Чернігівщину. Тут вони рили окопи, допомагали місцевим і готувалися. У Сергія Терещенка ще й досі теплі спогади про цей період життя, а із місцевими жителями вони й зараз підтримують зв'язок.

Чоловік розповідає  про дівчинку Аню, яка пекла для них торти й смаколики, робила обереги для їхньої роти. Сергій одного разу попросив маму дівчинки, щоб вона собі не робила клопоту – їжі вдосталь, а дитина витрачає свій час. Але мама дівчинки попросила не відмовляти їм, бо за той час, поки дівчинка піклувалася про військових, у неї припинилися напади епілепсії. 

Потім їхню роту перевели в інше село, у якому вони мали зимувати й готуватися до бойових дій. Але в раптом прийшов наказ готуватися на передислокацію під Бахмут.

Ми подивилися цю точку на карті і зрозуміли, що там буде пекло, – говорить Сергій Терещенко.

Це була Курдюмівка, селище за 23 кілометри від Бахмута. Тут розташовувалася залізнична станція, яка була важливим вузлом, що з'єднувала селище з іншими вузловими станціями у Лимані, Ізюмі, а крім того, окупованими Донецьком, Горлівкою та Дебальцевим. Тому Курдюмівку важливо було захистити від росіян, які використовують залізницю як інструмент своєї війни проти України.

Тож гадячани разом із хлопцями із Пирятина, Хорола, Глобиного та Лубен, два місяці тримали позицію під Курдюмівкою і відбивалися від вагнерівців. У тій обороні вони втратили своїх двох побратимів – Віктора Харченка та Анатолія Городовенка. 

Ми виконували дуже важку роботу у дуже важких умовах, – говорить Сергій Терещенко.

На позиції у Курдюмівці гадячани втратили своїх двох побратимів — Віктора Хрвченка і Анатолія Городовенка.

Історія однієї евакуації

У Курдюмівці Сергій був своєрідним зв'язком хлопців на позиції і зовнішнім світом, возив їм їжу і воду, БК, а із позиції вивозив поранених. Навіть під обстрілами.

За правилами команда про виїзд за пораненими надходить вже після закінчення обстрілу. Але коли по рації чуєш, що у них трьохсотий, я не міг на це реагувати. Брав машину і їхав. Забирав усіх. Машина після таких поїздок була як решето. Мені було навіть байдуже, що буде зі мною, аби нічого не сталося із моїми хлопцями, – каже чоловік.

Сергій пригадує один такий виїзд, який почався раннього вечора, а закінчився наступного дня раннім ранком. 

Того дня він поїхав на позицію о шостій вечора. Привіз хлопцям вечерю. Вечір був дуже тихим, не працював навіть міномет, і це навіть трохи дивувало. Сергій пообіцяв приїхати наступного дня о сьомій ранку. Повернувся на роб. І тут у рацію почув, щоб викликав старпома, тому що росіяни накрили позицію. Є загиблі і поранені.

А у мене на евакуаційній машині обірвався тросик газу. Я почав шукати авто. На позицію виїхав мій товариш із іншого підрозділу, бо почув по рації, що у мене немає машини. А по мене на УАЗику приїхав ще один мій товариш, – пригадує Сергій.

Евакуацію було потрібно здійснювати через 500-метрову посадку. Сергій каже, що останнього бійця вже було найтяжче доставляти до машини.  І коли вже евакуаційний уазик дістався до безпечного місяця, Сергієві зателефонували та повідомили, що потрібно забрати ще одного бійця.

Ми не змогли під'їхати до точки евакуації, посадка вже була пристріляна, був ризик, що й ми можемо потрапити під обстріл. Тому бідоласі довелося без кисті повзти ще до нас. Перев'язку  йому зробили о сьомій вечора, а ми його забирали десь о 9-й. Уявіть, які болі йому довелося пережити.  І ми, і він уже були вимотані. Авто ми заховали за розбитим БТРом.  Вирішили підігнати його – вже буде, те що буде, – говорить Сергій.

Пораненого привели у Курдюмівку, але на стабілізаційний пункт його не могли доправити, тому що «евакуаційка» закипіла.

Тож Сергій вирішив сам везти бійця – по темноті й поганими дорогами, в уазику, який мало пристосований для таких поїздок.

Він увесь час просив мене застрелити його, – говорить Сергій.

Повернувшись до Курдюмівки Сергій вирішив знову їхати на позицію – його мучило те, що йому не вдалося забрати ще одного бійця. Веселого хорошого Сашка. Було б несправедливо його там залишити.

Нам не було наказу. Але ми із побратимом  ще до другої ночі шукали Сашка, але він не обзивався. Крім того, ще було завдання знайти чотирьох бійців, які були у кулеметному «гнізді». Вони також не обзивалися, коли їх гукали. Так я зрозумів, що чотирьох бійців ми вже не дорахуємося. Так і повернулися ні з чим, – каже Сергій.

А о четвертій ранку прийшов наказ забрати цих хлопців – їхнє життя врятував бліндаж.

Думка ж про Сашка не покидала Сергія і він вирішив знову їхати на позицію.

Мене марудило, що він там залишився  і, може, ще  він живий. Це була звісно дурість моя, адже наказу не було. Я запитав, хто із моїх хлопців поїде зі мною на позицію, – розповідає Сергій.

Авто довелося залишити за кількадесят метрів від позиції й добиратися до неї пішки. Сергій каже, що майже за секунду до прильоту вони застрибнули до окопу. Чоловік говорить, що спрацювала чуйка —  він наче відчув, що на них хтось дивиться.  Щойно їхня група заховалася, посадку розстріляли із АГС, а крім того, під обстріл потрапила і  їхня автівка.  Лише дивом військовим вдалося вибратися із позиції – їх зафіксував ворожий дрон – і на розтрощеному авто повернутися на місце дислокації.

Сергієві й зараз прикро, що Сашка тоді  йому не вдалося забрати. Ймовірно, він зараз у полоні. 

***

Після подій під Курдюмівкою пройшло вже понад пів року. Але вона ще й досі нагадує про себе.

— Колись телефонував замовник. Каже, що щось не може до Віті додзвонитися. Може, у мене є його номер телефону. А Віті вже як пів року як було вже, – говорить Сергій.

Зараз він й далі виконує свої сержантські обов'язки і й працює над тим, щоб усі хлопці, які у жовтні-листопаді 2022 року були на позиції під Бахмутом, отримали гідне пошанування: і живі, і загиблі. Бо вважає, що вони, які трималися скільки часу на позиції під Курдюмівкою – справжні герої.

А ще мріє про власну стайню і створення бізнесу у сфері зеленого туризму.

Батько Сергія працював на колгоспній стайні при фермі. Тож найяскравіші спогади із дитинства у  військового – як він з іншими сільськими хлопцями обкатував коней, переганяв худобу на пасовище.

Сергій вірить, що це все буде. Але вже після війни.

Автор статті

Стрічка звісток

Ковальов Віталій
Новікова Світлана
Новікова Світлана
Пинчук Віталіна
Газета