- 1606
- 1606
Чому будинок сестри Панаса Мирного досі чекає на реставрацію?
Гадяч — місто з глибокими історичними коренями, потужний центр літератури й громадського життя. Серед численних сторінок його минулого особливе місце посідає історія родини Рудченків, найвідоміші представники якої — брати Панас Мирний та Іван Білик. Проте єдиним нагадуванням про родину і Панаса Мирного залишився будинок його сестри Олександри, який досі стоїть у Гадячі занедбаним. У 2020 році власник будинку, колишній гадячанин Дмитро Цимиренко, безкоштовно передав його у власність громади з надією, що так збережеться не лише історія його роду, але й місто створить на його базі осередок історії та культури.
Громада «за», а бюджет «проти»: чому будинок сестри Панаса Мирного досі чекає на реставрацію
У липні 2025 року журналісти видання «Рідний край. Газета Гадяцького земства» провели опитування на тему «Гадяч та матеріальна спадщина». Його метою було з’ясувати, наскільки мешканці громади обізнані щодо будинку сестри Панаса Мирного, як оцінюють його значення та яким бачать майбутнє цього простору.
Отримані відповіді показали: гадячани не лише добре обізнані з історією цієї будівлі, а й розуміють її символічну цінність. Більшість учасників опитування підтримують ідею збереження дому Олександри Рудченко та пропонують наповнити його новим змістом — створити культурний або мистецький простір, відкритий для громади.
Переважна більшість респондентів (59%) зазначили, що знають про існування будинку сестри Панаса Мирного в Гадячі.
30% опитаних зізналися, що раніше не знали, а 11% щось чули про будинок.
60% опитаних знають місце розташування будинку. Але попри це 77 відсотків людей ніколи не були біля цього будинку. Також майже сто відсотків респондентів підтримали ідею зберегти цей будинок як об'єкт культурної спадщини.
У відреставрованому будинку респонденти хочуть бачити музей, присвячений діяльності Панаса Мирного (36%), музей культурних діячів Гадяччини (38 %), простір для зустрічі з митцями та творчості (24%).
А ось чого не хочуть бачити у стінах пам'ятки, так це розважальних закладів, закладів торгівлі, держустанову чи готель.
Тобто у громади є запит як на збереження будинку як культурної спадщини, так і меморіалізацію діяльності Панаса Мирного, адже це ще одна людина, окрім представників родини Драгоманових, про якого можна сказати що його «виховав» Гадяч.
Євген Гончаров із Гадяча, член виконкому Гадяцької міської ради та член інвестиційної ради, розповідає, що будинок сестри Панаса Мирного йому дорогий не лише як історична пам’ятка:
— Мені його видно із вікон мого будинку. Там жив мій товариш, я сам неодноразово бував у його стінах. Хотілося, аби його зберегли. Я розумію, яка фінансова ситуація у громаді, але нам потрібно зберегти цей будинок. І мабуть, справа не лише у грошах на реконструкцію, а й упізнаваності цього будинку та поширення інформації про його цінність. Можливо, так громаді вдасться залучити інвесторів для його реконструкції.
В очікуванні змін: будинок сестри Панаса Мирного залишається без належної уваги та інфраструктури
Будинок Олександри Рудченко перебуває на балансі Відділу культури і туризму Гадяцької міської ради.
Лариса Труш, начальниця відділу культури і туризму Гадяцької міської ради, зазначає, що перш ніж говорити про функціональне наповнення будинку, необхідно облаштувати під'їзд до нього, адже навіть великогабаритна техніка не може під’їхати до будівлі, оскільки вона стоїть на схилі:
— Ми наймали підрядника, щоб розчистити територію біля будинку, і дуже хвилювалися, аби техніка не перевернулася і не постраждав водій. У будинку протікає дах, і там необхідно міняти шифер. Проте виникають дві проблеми: дерево, що росте поруч, руйнує дах, і його потрібно спиляти, а вже тоді робити нову покрівлю. А спиляти його неможливо, оскільки кран не зможе заїхати на схил. Крім того, там відсутні будь-які комунікації — електропостачання, водопостачання чи опалення, — чим також доведеться опікуватися, — розповідає Лариса Труш.
Над долею будинку Олександри Рудченко у громаді почали працювати ще у 2022 році, прийнявши Програму розвитку культури і туризму на 2023–2025 роки. На будинок планували виділяти щорічно 200 тисяч гривень. Але через повномасштабне вторгнення пріоритети змінилися, і кошти перенаправили на інші потреби, а об’єкт законсервували. Цього року вдалося лише розчистити територію, викорчувати пеньки та трішки облаштувати заїзд.
Замкнене коло: чому без проєктно-кошторисної документації неможливі ні гранти, ні реставрація
У 2025 році реставрацію будинку включили у програму на 2026–2028 роки. Поки що у ній передбачено 160 тисяч гривень на виготовлення проєктно-кошторисної документації на 2027 рік.
Крім того, 28 серпня 2025 року виконком міської ради затвердив Середньостроковий план пріоритетних публічних інвестицій на 2026–2028 роки, який подали до системи DREAM. Зокрема, у ньому відображений напрям «Забезпечення збереження культурної спадщини України...». Це визначення має ключове значення для підготовки проєкту з модернізації об’єкта культурно-історичної спадщини (а саме, на реставрацію будинку Олександри Рудченко).
Фінансова потреба для цього проєкту становить 3,36 мільйона гривень. Але ця сума не остаточна, зазначає Лариса Труш. Із кожним роком вона може збільшуватися через подорожчання послуг і матеріалів. Розв'язувати проблему фінансування могла б участь у грантах. Але тут знову виникає замкнене коло:
— Без проєктно-кошторисної документації ми не можемо нічого зробити, тим більше податися на якийсь грант, тому що грантодавці мають розуміти, на що вони мають дати кошти. Чому ми запланували ці кошти на 2027 рік? Цей рік був важким для виконання бюджету. Будемо дивитися, яким буде 2026-й. Якщо фінансова ситуація дозволить, можна внести зміни і розпочати розробку проєктно-кошторисної документації раніше, — говорить Лариса Труш.
Також у громаді планують створити технічний паспорт будинку. За цю справу готовий взятися київський архітектор Іван Биков. Але ключова проблема у тому, що після затвердження технічного паспорта у будинку вже нічого не можна міняти.
— Тобто якщо із кількох маленьких кімнат вирішать зробити одну виставкову залу, то це вже буде порушенням. Тому нам радять дочекатися проєктно-кошторисної документації, щоб архітектор зміг розробити ці паспорти.
Досвід сусідів: як перетворити пам'ятку на живий простір діалогу
Болісний досвід втрати історичних будівель — і дачного будинку Олени Пчілки у Зеленому Гаю, і самого родинного гнізда Драгоманових за часів радянської окупації, і будівлі колишнього краєзнавчого музею на площі Соборній вже за нашого недавнього минулого, свідчить про те, що будинок Олександри Рудченко потрібно було рятувати ще вчора. А ось як може допомогти досвід інших держав.
Влітку 2025 року редакторка видання «Рідний край. Газета Гадяцького земства» Світлана Новікова відвідала Центр «Пограниччя — Мистецтв, Культур, Народів» у польських Сейнах.
Сейни — невелике, менше ніж Гадяч містечко, поблизу польсько-литовського кордону, де компактно проживають поляки, литовці, білоруси та українці. Поблизу Сейн розташоване невелике село Красногруда, яке веде свою історію ще із XVIII століття. Історія села тісно пов'язана з маєтком у Красногруді. Ба більше, маєток згадується у історичних джерелах навіть раніше, аніж саме село. Протягом років маєток зазнав трансформації та перебудов, і тепер його називають будинком Чеслава Мілоша, відомого польського поета і прозаїка. Сюди літератор приїздив до родичів і залишав згадки про Красногруду у своїй творчості.
У 2002 році останні власники будинку передали його фонду «Пограниччя», а у 2011 році, у день 100-річчя Чеслава Мілоша, у ньому відкрили Центр «Пограниччя — Мистецтв, Культур, Народів». Відновлення маєтку та його довколишньої території стало можливим завдяки фінансуванню держави (Міністерство культури та національної спадщини Польщі) та норвезьких фондів.
Світлана Новікова про нове життя історичних будівель
Світлана Новікова ділиться своїми враженнями:
— Мене вразило, наскільки продуманою може бути робота з культурною спадщиною у маленькому місті. Будинок Мілоша в Красногруді не музей у класичному розумінні. Це місце живого діалогу. Його не консервували в минулому, а наповнили новими сенсами: резиденціями для письменників і митців, літніми школами для молоді, творчими воркшопами для громади. Мета — не лише показати, ким був Мілош, а й продемонструвати, що його досвід може означати для них сьогодні. Саме ця ідея — зробити простір не пам’ятником, а майданчиком зустрічі — стала наріжною у підході «Пограниччя».
— Особливої уваги у Центрі заслуговує робота з дітьми. Польські школярі та школярки не просто залучені до діяльності культурного центру — вони вписані у саму тканину його життя. Разом із митцями вони проводять дослідження, створюють книги, пишуть тексти, ставлять вистави, вчаться говорити мовою мистецтва про свою землю і свій досвід. Така модель залученості — коли діти відчувають себе творцями, а не спостерігачами — надзвичайно цінна. Її дуже бракує нашим громадам, зокрема дітям Гадяччини.
— Ще один аспект, який заслуговує на увагу, — це поєднання мистецтва і ремесла, те, що у Польщі називають «art & craft». На культурній мапі регіону створено справжню мережу майстерень і крамничок, де місцеві митці представляють свої вироби — вишивку, кераміку, дерев’яні речі, друковані видання — все, що несе у собі дух місця. Це не «сувенірна шароварщина», а майстерність, яка розповідає історію краю.
— Цей досвід дуже важливо адаптувати і для Гадяччини. Ми маємо все необхідне: унікальну вишивку, гончарство, старовинні ремесла, власну пресу — «Рідний край. Газета гадяцького земства». Вони можуть і повинні стати частиною туристичних маршрутів і сучасної культурної економіки. Туристи з усієї України й світу могли б привозити з Гадяча не лише емоції, а й символічні речі — продукти, які несуть сенси та пам’ять цієї землі.
— Мені здається, що цей досвід «Пограниччя» може стати для нас не просто натхненням, а дороговказом. Бо мова не лише про збереження пам’яті, а про її перетворення на спільний досвід, який будує довіру, створює простір діалогу і формує відчуття дому, — підсумовує Світлана Новікова.
Візія майбутнього
Кураторка, історикиня мистецтва, засновниця ГО «Temporarily Displaced Foundation», гадячанка Дар’я Придибайло вважає будинок Олександри Рудченко не лише частиною минулого, а можливістю майбутнього:
— Його стіни зберігають пам’ять родини, слова, розмови, історії, які формували культурне поле Гадяча. Але ця спадщина не має залишатися лише в архівах — вона може стати джерелом нових сенсів, місцем творення сучасності.
— Зокрема, це можливо завдяки мистецтву та літературі, які можуть народжуватись тут. Для цього варто створити мистецьку резиденцію і запрошувати українських та іноземних митців та літераторів приїздити до Гадяча для роботи над своїми проєктами, — зазначає історикиня.
— Цей дім має все, що потрібно для мистецької резиденції: автентичність, тишу, історію, відчуття часу, що сповільнюється, перспективу і простір, чудовий сад та місцину, яка водночас близька до центру міста й усамітнена. Тут легко почути себе, а отже, й створювати. У таких просторах народжуються ідеї, які інакше не виникли б. А це особливо важливо в часи війни, коли культура перебуває під постійною загрозою знищення й залишає авторам і авторкам усе менше місця для вільної рефлексії.
Підсумовуючи, експертка наголошує, що ця резиденція могла б стати осередком зустрічей митців, письменників, дослідників і місцевої громади:
— Це не лише можливість відродити пам’ять родини Рудченків, а й шанс дати нове дихання будинку й розкрити потенціал Гадяча, який займає важливе місце в історії української культури. Адже митці й мисткині, приїжджаючи до міста, надихатимуться місцевістю та привозитимуть свої історії здалеку, розширюючи перспективу поглядів на світ і те, що в ньому відбувається. Тут могли б проводитися відкриті літературні читання і пленери, а діти і молодь отримали б змогу спілкуватися з митцями, долучатися до проєктів, навчатися через живий досвід. Як українська, так і міжнародна практика таких резиденцій показує значну успішність і тяглість. Наприклад, у Сумській області, всього за 60 км від нашого міста, з 2021 року діє резиденція «Арт Куземин», яка стала водночас прихистком для творчого процесу та поставила місцевість на мапу країни.
— Мистецтво — це потужна мова, якою ми говоримо зі світом, долаючи кордони й різницю у досвідах. Ба більше, саме слово «мистецтво» популяризувала і почала використовувати у своїх творах гадячанка Олена Пчілка, подруга родини Рудченків. Завдяки резиденції будинок перестає бути лише історичною пам’яткою — він стає живим організмом, що дихає новими ідеями, думкою та діалогом. Це місце, де минуле й сучасність поєднуються у спільному русі, народжуючи майбутнє. А воно нам усім дуже потрібне.
Читайте також:
