Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Середа, 17 Квітня 2024 року
«Це любов моя вірші пише, я ж лише тримаю перо»
«Це любов моя вірші пише, я ж лише тримаю перо»

«Це любов моя вірші пише, я ж лише тримаю перо»

Поезія торкається найглибших духовних запитів людини. Всеосяжна мова таких великих поетів, як Іван Котляреський, Леонід Глібов, Олена Пчілка, надихає і дарує почуття гордості, адже всі вони – наші земляки, вихідці з Полтавщини. А скільки ще менш відомих імен, вірші яких надихають і зачіпають за живе. До всесвітнього дня поезії 21 березня РК розповідає про рашівчанку Людмилу Василик, чиї вірші набули великої популярності серед земляків.

Поетичний доробок Людмили Василик складає більше ста віршів, розпорошених по різних зошитах. ЇЇ друзі та однодумці все дбайливо зібрали в одну збірку, щоб вшанувати пам'ять поетеси. Пані Людмили вже немає серед живих, але вірші досі звучать на шкільних уроках, концертах, творчих зустрічах, присвячених її пам’яті. Добра подруга і талановита вчителька Ольга Стасовська зробила детальний аналіз творчості поетеси, який демонструє ширину поглядів, її інтелектуальність і безперечний талант.

Людмила Василик жила простим сільським життям, спеціальної письменницької освіти не мала, бо і поетесою себе не вважала. Вірила, що вірші – то поклик душі. Проте читачі завжди схвально відгукувалися, коли впізнавали її вірші в місцевій пресі. І всі вони були такі різні – від пейзажної до глибоко філософської лірики. В її віршах постають теми історії України, батьків і дітей, кохання і родинного затишку. Поетеса творить свій світ – живий, яскравий барвистий. Закохана в природу, вона присвячує багато віршів її красі. У віршах чується зачарування і глибока повага до рідної мови, виражена яскравими художніми засобами:

Тепла, солодка, казкова,

Наче зоря світанкова,

Вічно жива й молода,

Наче джерельна вода...

 

Окрему сторінку творчості присвячено інтимній ліриці. У поетеси завжди є місце для любові – великої, чистої, самозреченої. І тут вона ніби зізнається:

І душа лиш тобою дише,

А від серця струмує добро.

Це любов моя вірші пише,

Я ж лише тримаю перо.

 

Надихаючись творчістю землячки Лесі українки, ряд віршів присвячує саме їй:

Моя далека дорога людино!

Невидимі єднають нас мости.

Я в тебе вчусь любити Україну

І вчуся буть терплячою, як ти.

 

Одна з найближчих подруг Ольга Стасовська, пише у своїх спогадах про поетесу: «Вона народилась у новорічну ніч на межі 1962 і 1963 років, а срібним зимовим ранком, 7 січня 2017 року, коли по всій Україні дзвонили різдвяні  дзвони, вона тихо пішла із життя… І збіднів світ на часточку любові, на привітну усмішку, на дотепний жарт і влучне слово. І лишився ненаписаним вірш, що починався рядком: «Якби була така у мене змога…»

У вирі воєнних буднів поезія стає чимось більшим, ніж просто словами. Вірші Людмили Василик легкі для сприйняття, мелодійні, написані з великою любов'ю до рідної мови. Тож хай вони дарують розраду серцям.

 

***

Цвітуть  жасмини  рясно  і  духмяно,

На  цілім  світі  знов  буя  весна.

Я  бачу:  над  стареньким  фортеп’яно

Схилилась  Леся,  стомлена  й  сумна.

Торкають  клавіші  тонкі,  тендітні  пальці,

І  відступають  болі  і  біда.

Блукають  по  кімнатах  звуки  вальсу,

А  сивий  вечір  в  очі  загляда

Їй  оксамитом  плечі  огортає,

З  чола  втирає  крапельки  роси,

А  Леся  знову  грає,грає, грає,

Звучить  мелодія  гармонії  й  краси.

Моя  далека,  дорога  людино!

Невидимі  єднають  нас  мости.

Я  в  тебе  вчусь  любити  Україну

І  вчуся  буть  терплячою,  як  ти.

 

***

Давайте,  люди,  будемо  добріші,

Давайте  радість  ближнім  дарувать,

Давайте  про  любов  писати  вірші,

Давайте  разом  будемо  співать.

Навчімось  бачити  прекрасне  навкруги,

Кохати,  вірити,  і  Бога  шанувать.

Щоб  з  нами  не  траплялося  біди,

То  треба  совість  чистою  тримать.

Хай нам  грядущі  подарують  дні

Добро  і  мир, і  нині,  й  повсякчас,

Хай  рутою  червоною  пісні

Нам  пломеніють  і  єднають  нас.

Давайте  будемо  добріші, люди,

Давайте  будем, поки  є  ще  час.

Нехай  ця  пісня  залуна  повсюди

Хай  щастя  буде  в  кожного  із  вас.

 

***

У кожного в житті своя дорога.

У того доля добра, в того зла.

Моя лягла від рідного порога.

Та знов мене до нього й привела.

Село моє, на березі крутому –

Якась чарівна сила в тебе є

Де б не була, а все лечу додому,

Бо тут все рідне, тут усе своє.

Високе небо й тихі ясні зорі

І стежка, що біжить  у далину,

Вода джерельна, як сльоза прозора

І терпкий запах зілля – полину.

 

***

Притулився чорноокий вечір

До мого вікна своїм чолом,

Обгорнув крилом мої він плечі

І в уста поцілував тайком.

Ах, той вечір, хлопець безсоромний!

Він цілує, згоди не пита.

Котиться по небу місяць повний,

Ронить сяйво в молоді жита.

Ніжний вечір, він провісник ночі

І такий пустун, яких нема

Так звабливо заглядає в очі,

А навкруг густішає пітьма.

 

***

Зимова казка

Цю казку я придумала сама:

Жила на світі лютая зима,

Холодна, сніжна і страшенно злюча,

Та ще сердита, вперта і колюча.

І довго так  вона бенкетувала,

Пухнастим снігом землю обсипала,

І не було ні сонця, ні тепла,

Володаркою лиш зима була.

Та раз отак кудись вона летіла

І на дорозі Березня зустріла.

Зима до нього чемно привіталась,

І диво сталося: одразу закохалась.

Зігрілось серце в неї од любові.

Він дарував їй котики вербові.

Палким цілунком обпікав їй груди,

Шептав,що в нього іншої не буде.

Зробилась гарною і ніжною Зима,

Казала: «Кращого від Березня нема!»

Пригріло сонечко, захлюпали струмки…

Зима закохана була, їй невтямки,

Що ця любов гаряча – то на згубу.

Все воркотіла: «Березню мій любий!

Твоя, коханий, буду я довіку.»

Не помічала, що скресають ріки,

Не бачила нічого і не знала,

Що вже й сама струмком весняним стала.

Отак кохання Зиму спопелило.

Коли б те знала, може, й не любила б.

***

Перед  ликом  Твоїм  опущусь  на  коліна,

Все  Тобі  розкажу, що  у  серці  ношу

І  во  ім’я  Отця,  і  в  ім’я  Твого  Сина,

В  ім’я  Духа  Святого  Тебе  попрошу:

Богородице-Діво,  Пречистая  Мати,

Не  за  себе  тривожусь,  не  за  себе  молю,

За  страждальницю  ту,  що  Вкраїною  звати,

За  яку  вболіваю  і  щиро  люблю.

Їй  подай,  Пресвята,  талан-долю  щасливу,

Нерозумних  дітей  научи  й  просвіти

Та  пошли  на  поля  благодатную  зливу,

Щоб  зернята  добра  там  могли  прорости.

Укріпи  її  віру,  поверни  їй  надію,

Їй  любові  у  Сина  свого  попроси...

За  мою  Україну  молюсь,  як  умію:

Матір  Божа,  помилуй  її  і  спаси.

 

***
Коханий, мені в душу зазирни…
Ти там побачиш непролиті сльози
Колючий сніг, нестримний шал весни,
І теплий дощ, і буйні літні грози.
Побачиш, що любов моя жива,
На сім замків захована від світу
Там стільки сонця, ніжності й тепла,
Що принесла душа моя із літа.
Прийди до мене з далечі років,
Щоб я могла до тебе доторкнутись,
Щоб ти один, лиш ти один зумів
Так незрадливо в душу зазирнути.
Ти подивись в глибінь моїх очей...
Чомусь вони нікому й не насняться
Там туга недолюблених ночей
І гострий щем незвіданого щастя.
До мого серця серцем притулись,
Воно заб’ється, тихо заголосить...
Спитай у серця, чом воно болить
І, мов жебрак, шматочок щастя просить

Автор статті

Стрічка звісток

Ковальов Віталій
Новікова Світлана
Новікова Світлана
Пинчук Віталіна
Газета