Поетичний світ, який створила Людмила Василик з Рашівки

***

Цвітуть  жасмини  рясно  і  духмяно,

На  цілім  світі  знов  буя  весна.

Я  бачу:  над  стареньким  фортеп’яно

Схилилась  Леся,  стомлена  й  сумна.

Торкають  клавіші  тонкі,  тендітні  пальці,

І  відступають  болі  і  біда.

Блукають  по  кімнатах  звуки  вальсу,

А  сивий  вечір  в  очі  загляда

Їй  оксамитом  плечі  огортає,

З  чола  втирає  крапельки  роси,

А  Леся  знову  грає,грає, грає,

Звучить  мелодія  гармонії  й  краси.

Моя  далека,  дорога  людино!

Невидимі  єднають  нас  мости.

Я  в  тебе  вчусь  любити  Україну

І  вчуся  буть  терплячою,  як  ти.

***

Давайте,  люди,  будемо  добріші,

Давайте  радість  ближнім  дарувать,

Давайте  про  любов  писати  вірші,

Давайте  разом  будемо  співать.

Навчімось  бачити  прекрасне  навкруги,

Кохати,  вірити,  і  Бога  шанувать.

Щоб  з  нами  не  траплялося  біди,

То  треба  совість  чистою  тримать.

Хай нам  грядущі  подарують  дні

Добро  і  мир, і  нині,  й  повсякчас,

Хай  рутою  червоною  пісні

Нам  пломеніють  і  єднають  нас.

Давайте  будемо  добріші, люди,

Давайте  будем, поки  є  ще  час.

Нехай  ця  пісня  залуна  повсюди

Хай  щастя  буде  в  кожного  із  вас.

***

У кожного в житті своя дорога.

У того доля добра, в того зла.

Моя лягла від рідного порога.

Та знов мене до нього й привела.

Село моє, на березі крутому –

Якась чарівна сила в тебе є

Де б не була, а все лечу додому,

Бо тут все рідне, тут усе своє.

Високе небо й тихі ясні зорі

І стежка, що біжить  у далину,

Вода джерельна, як сльоза прозора

І терпкий запах зілля – полину.

***

Притулився чорноокий вечір

До мого вікна своїм чолом,

Обгорнув крилом мої він плечі

І в уста поцілував тайком.

Ах, той вечір, хлопець безсоромний!

Він цілує, згоди не пита.

Котиться по небу місяць повний,

Ронить сяйво в молоді жита.

Ніжний вечір, він провісник ночі

І такий пустун, яких нема

Так звабливо заглядає в очі,

А навкруг густішає пітьма.

Зимова казка

Цю казку я придумала сама:

Жила на світі лютая зима,

Холодна, сніжна і страшенно злюча,

Та ще сердита, вперта і колюча.

І довго так  вона бенкетувала,

Пухнастим снігом землю обсипала,

І не було ні сонця, ні тепла,

Володаркою лиш зима була.

Та раз отак кудись вона летіла

І на дорозі Березня зустріла.

Зима до нього чемно привіталась,

І диво сталося: одразу закохалась.

Зігрілось серце в неї од любові.

Він дарував їй котики вербові.

Палким цілунком обпікав їй груди,

Шептав,що в нього іншої не буде.

Зробилась гарною і ніжною Зима,

Казала: «Кращого від Березня нема!»

Пригріло сонечко, захлюпали струмки…

Зима закохана була, їй невтямки,

Що ця любов гаряча – то на згубу.

Все воркотіла: «Березню мій любий!

Твоя, коханий, буду я довіку.»

Не помічала, що скресають ріки,

Не бачила нічого і не знала,

Що вже й сама струмком весняним стала.

Отак кохання Зиму спопелило.

Коли б те знала, може, й не любила б.

***

Перед  ликом  Твоїм  опущусь  на  коліна,

Все  Тобі  розкажу, що  у  серці  ношу

І  во  ім’я  Отця,  і  в  ім’я  Твого  Сина,

В  ім’я  Духа  Святого  Тебе  попрошу:

Богородице-Діво,  Пречистая  Мати,

Не  за  себе  тривожусь,  не  за  себе  молю,

За  страждальницю  ту,  що  Вкраїною  звати,

За  яку  вболіваю  і  щиро  люблю.

Їй  подай,  Пресвята,  талан-долю  щасливу,

Нерозумних  дітей  научи  й  просвіти

Та  пошли  на  поля  благодатную  зливу,

Щоб  зернята  добра  там  могли  прорости.

Укріпи  її  віру,  поверни  їй  надію,

Їй  любові  у  Сина  свого  попроси...

За  мою  Україну  молюсь,  як  умію:

Матір  Божа,  помилуй  її  і  спаси.

***

Коханий, мені в душу зазирни…
Ти там побачиш непролиті сльози
Колючий сніг, нестримний шал весни,
І теплий дощ, і буйні літні грози.
Побачиш, що любов моя жива,
На сім замків захована від світу
Там стільки сонця, ніжності й тепла,
Що принесла душа моя із літа.
Прийди до мене з далечі років,
Щоб я могла до тебе доторкнутись,
Щоб ти один, лиш ти один зумів
Так незрадливо в душу зазирнути.
Ти подивись в глибінь моїх очей...
Чомусь вони нікому й не насняться
Там туга недолюблених ночей
І гострий щем незвіданого щастя.
До мого серця серцем притулись,
Воно заб’ється, тихо заголосить...
Спитай у серця, чом воно болить
І, мов жебрак, шматочок щастя просить