«Це любов моя вірші пише, я ж лише тримаю перо»

Поетичний доробок Людмили Василик складає більше ста віршів, розпорошених по різних зошитах. ЇЇ друзі та однодумці все дбайливо зібрали в одну збірку, щоб вшанувати пам'ять поетеси. Пані Людмили вже немає серед живих, але вірші досі звучать на шкільних уроках, концертах, творчих зустрічах, присвячених її пам’яті. Добра подруга і талановита вчителька Ольга Стасовська зробила детальний аналіз творчості поетеси, який демонструє ширину поглядів, її інтелектуальність і безперечний талант.

Людмила Василик жила простим сільським життям, спеціальної письменницької освіти не мала, бо і поетесою себе не вважала. Вірила, що вірші – то поклик душі. Проте читачі завжди схвально відгукувалися, коли впізнавали її вірші в місцевій пресі. І всі вони були такі різні – від пейзажної до глибоко філософської лірики. В її віршах постають теми історії України, батьків і дітей, кохання і родинного затишку. Поетеса творить свій світ – живий, яскравий барвистий. Закохана в природу, вона присвячує багато віршів її красі. У віршах чується зачарування і глибока повага до рідної мови, виражена яскравими художніми засобами:

Тепла, солодка, казкова,

Наче зоря світанкова,

Вічно жива й молода,

Наче джерельна вода...

Окрему сторінку творчості присвячено інтимній ліриці. У поетеси завжди є місце для любові – великої, чистої, самозреченої. І тут вона ніби зізнається:

І душа лиш тобою дише,

А від серця струмує добро.

Це любов моя вірші пише,

Я ж лише тримаю перо.

Надихаючись творчістю землячки Лесі українки, ряд віршів присвячує саме їй:

Моя далека дорога людино!

Невидимі єднають нас мости.

Я в тебе вчусь любити Україну

І вчуся буть терплячою, як ти.

Одна з найближчих подруг Ольга Стасовська, пише у своїх спогадах про поетесу: «Вона народилась у новорічну ніч на межі 1962 і 1963 років, а срібним зимовим ранком, 7 січня 2017 року, коли по всій Україні дзвонили різдвяні  дзвони, вона тихо пішла із життя… І збіднів світ на часточку любові, на привітну усмішку, на дотепний жарт і влучне слово. І лишився ненаписаним вірш, що починався рядком: «Якби була така у мене змога…»

У вирі воєнних буднів поезія стає чимось більшим, ніж просто словами. Вірші Людмили Василик легкі для сприйняття, мелодійні, написані з великою любов'ю до рідної мови. Тож хай вони дарують розраду серцям.

***

Цвітуть  жасмини  рясно  і  духмяно,

На  цілім  світі  знов  буя  весна.

Я  бачу:  над  стареньким  фортеп’яно

Схилилась  Леся,  стомлена  й  сумна.

Торкають  клавіші  тонкі,  тендітні  пальці,

І  відступають  болі  і  біда.

Блукають  по  кімнатах  звуки  вальсу,

А  сивий  вечір  в  очі  загляда

Їй  оксамитом  плечі  огортає,

З  чола  втирає  крапельки  роси,

А  Леся  знову  грає,грає, грає,

Звучить  мелодія  гармонії  й  краси.

Моя  далека,  дорога  людино!

Невидимі  єднають  нас  мости.

Я  в  тебе  вчусь  любити  Україну

І  вчуся  буть  терплячою,  як  ти.

***

Давайте,  люди,  будемо  добріші,

Давайте  радість  ближнім  дарувать,

Давайте  про  любов  писати  вірші,

Давайте  разом  будемо  співать.

Навчімось  бачити  прекрасне  навкруги,

Кохати,  вірити,  і  Бога  шанувать.

Щоб  з  нами  не  траплялося  біди,

То  треба  совість  чистою  тримать.

Хай нам  грядущі  подарують  дні

Добро  і  мир, і  нині,  й  повсякчас,

Хай  рутою  червоною  пісні

Нам  пломеніють  і  єднають  нас.

Давайте  будемо  добріші, люди,

Давайте  будем, поки  є  ще  час.

Нехай  ця  пісня  залуна  повсюди

Хай  щастя  буде  в  кожного  із  вас.

***

У кожного в житті своя дорога.

У того доля добра, в того зла.

Моя лягла від рідного порога.

Та знов мене до нього й привела.

Село моє, на березі крутому –

Якась чарівна сила в тебе є

Де б не була, а все лечу додому,

Бо тут все рідне, тут усе своє.

Високе небо й тихі ясні зорі

І стежка, що біжить  у далину,

Вода джерельна, як сльоза прозора

І терпкий запах зілля – полину.

***

Притулився чорноокий вечір

До мого вікна своїм чолом,

Обгорнув крилом мої він плечі

І в уста поцілував тайком.

Ах, той вечір, хлопець безсоромний!

Він цілує, згоди не пита.

Котиться по небу місяць повний,

Ронить сяйво в молоді жита.

Ніжний вечір, він провісник ночі

І такий пустун, яких нема

Так звабливо заглядає в очі,

А навкруг густішає пітьма.

***

Зимова казка

Цю казку я придумала сама:

Жила на світі лютая зима,

Холодна, сніжна і страшенно злюча,

Та ще сердита, вперта і колюча.

І довго так  вона бенкетувала,

Пухнастим снігом землю обсипала,

І не було ні сонця, ні тепла,

Володаркою лиш зима була.

Та раз отак кудись вона летіла

І на дорозі Березня зустріла.

Зима до нього чемно привіталась,

І диво сталося: одразу закохалась.

Зігрілось серце в неї од любові.

Він дарував їй котики вербові.

Палким цілунком обпікав їй груди,

Шептав,що в нього іншої не буде.

Зробилась гарною і ніжною Зима,

Казала: «Кращого від Березня нема!»

Пригріло сонечко, захлюпали струмки…

Зима закохана була, їй невтямки,

Що ця любов гаряча – то на згубу.

Все воркотіла: «Березню мій любий!

Твоя, коханий, буду я довіку.»

Не помічала, що скресають ріки,

Не бачила нічого і не знала,

Що вже й сама струмком весняним стала.

Отак кохання Зиму спопелило.

Коли б те знала, може, й не любила б.