Центр «Пограниччя» у Сейнах: Досвід міжкультурного діалогу для України

— Учора ми побачили чудову виставу, де головними акторами були діти. А сьогодні на зустрічі почули, як у вашій інституції працює система просвіти. Чесно кажучи, це справило велике враження, адже я вперше бачу таку модель, яка з дитинства допомагає відчути свою локальну ідентичність. Звідки у вас розуміння, що саме так потрібно будувати цей процес? З чого все почалося?

— Я вважаю, що в таких місцях, де сусіди – це люди з різних невеликих спільнот, подібна праця є просто необхідною. Ми повинні дбати не лише про свої світи, а й про світи наших сусідів. Неможливо жити в одному місці й не цікавитися своїм сусідом: його мовою, його культурою, його історією. Надзвичайність Сейн походить саме з того, що етос прикордоння існує тут від початку заснування міста. Сейни — це містечко, засноване литовцями, поляками та русинами. Отже, ми з самого початку живемо в сусідстві.

Чому ж тоді історія, наслідки воєн, переселень, вигнань призводять до того, що між сусідами зникає розуміння або цікавість одне до одного? Це найгірше, що взагалі може бути — не цікавитися своїм сусідом. Тому в нашій роботі з дітьми найважливіше — якомога швидше відкрити їм світ сусідства, просто зацікавити їх. Щоб вони побачили, що цей сусідський світ також є їхнім світом, що ми знаходимося в такій близькості, і що в наших родинах ми завжди є як поляками, так і литовцями. Проте іноді про це забувають, іноді це витісняють, іноді не хочуть пам'ятати.

У момент, коли робота з освітою чи мистецтвом ведеться так, що ми відкриваємо ці світи й показуємо їх як щось дуже добре, дуже красиве, то й у нас самих наша ідентичність змінюється. Ми приймаємо те, що раніше витісняли, не бажаючи, щоб це було частиною нашої ідентифікації.

— Я знаю, що ви дуже тісно співпрацюєте зі школами, і вони вам довіряють. Це чудово. Скажіть, будь ласка, звідки ця довіра виникла? Зазвичай школи дуже «закриті» структури, так принаймні в Україні. А тут вони відкрилися у партнерстві з вами.

— У нас склалася нетипова ситуація: ми єдина інституція, яка має таку глибоку й багаторічну дружбу зі школою. Ця дружба взаємна: школа підтримує нашу роботу, а ми, зі свого боку, вже 30 років привносимо у навчальний процес щось цінне. Ми не впроваджуємо політику і не «навчаємо» дітей у традиційному розумінні. Наша місія — відкривати для них нові світи. Ми приходимо до школи не як «педагоги» у негативному сенсі, а як друзі, що запрошують дітей у творчу пригоду.

Звісно, наша діяльність тісно переплітається зі шкільною програмою. Ми обговорюємо з дітьми теми з літератури, культури, музики – тобто те, що є в їхніх шкільних підручниках, але викладаємо це трохи інакше, з більшим акцентом на досвіді та зацікавленості.

— А можете навести якийсь приклад, як для конкретної дитини розширилося сприйняття місцевої історії? Щоб було зрозуміло, як це працює? Чи можете ви проілюструвати, як локальна історія розкривалася через досвід конкретної дитини? 

— Найкращим доказом успіху нашої спільної роботи зі школою є те, що після наших занять діти приходять додому і розповідають батькам про старообрядців, про литовців. Батьки здивовані, адже раніше не мали нагоди почути про ці світи в такій захоплюючій формі. Насправді, ці діти стають вчителями для своїх батьків, і це для мене справжній феномен, який завжди викликає величезну радість. Яскравим прикладом є період пандемії, коли ми не відмовилися від нашого «університету» і проводили практичні заняття онлайн. Уявіть: у Польщі тоді було обмежено пересування на вулиці. Попри це, 80 дітей та їхні 80 батьків повинні були прийти, щоб забрати художні матеріали для занять. Це було щось неймовірне! Все було розписано хвилина за хвилиною, діяла дивовижна система.

Це свідчить про те, що батькам надзвичайно важливо було зберегти ці заняття, вони бачили в них велику цінність. Вони жертвували власним комфортом і приходили, коли це було складно, аби діти могли продовжувати навчання.

Я вважаю, що немає нічого прекраснішого за програму, яка реалізується спільно зі школою і за схваленням батьків. Це батьки, які самі активно запитують, чи буде клас їхньої дитини у цій програмі, хто буде учителем чи «майстром», чи це буде літературний клас, чи клас класичної музики. Тобто, вони самі хочуть мати вплив на зміст та напрямок навчання. Батьки прагнуть брати участь в ухваленні рішень. Це, мабуть, найкраща відповідь на питання про успіх нашої моделі.

— Чи вважаєте ви, що ваш досвід, отриманий тут, на місці, можна масштабувати на інші регіони, інші країни, з іншими націями? 

— Ця модель, яку ми застосовуємо, є універсальною і може бути впроваджена будь-де. Наша театральна робота є яскравим підтвердженням цього. Адже всюди є історії, які чекають, щоб їх відкрили й розповіли. Всюди є літні люди, яким потрібно, щоб їх хтось вислухав, приділив час, щоб вони могли поділитися своїм досвідом. І коли молоді люди переймають ці історії, це створює прекрасну спільноту.

Таку роботу можна проводити в будь-якому куточку світу. Можна розповідати про ціле місто, про один будинок, про одні двері, про одне вікно, про одну людину чи про групу людей. Ця модель абсолютно доведена, адже ми всі дуже потребуємо спільних розповідей. Нам не потрібно, щоб хтось «різав» світ на шматки.

Ви це знаєте найкраще – коли хтось «обрізає» ваш світ. Натомість, ми прагнемо, щоб хтось «зшивав» цей світ ниткою і голкою, міцно, щоб він тримався і щоб ніхто ніколи не зміг його розірвати. Така робота є найкращим «кравцем», і її можна застосовувати всюди – як у часи війни, так і в мирний час. Ми мусимо дбати одне про одного.

— Це інтерв'ю читатимуть українці, читачі та читачки з маленьких міст, адже це гіперлокальна газета. Що б ви могли їм передати або побажати? 

— Ми маємо і щастя, і нещастя від того, що сьогодні тут, у Сейнах, живуть українки та українці, ставши нашими сусідами. Щастя полягає в тому, що ми можемо бути разом і пізнавати одне одного. Нещастя ж у тому, що вони приїхали сюди не заради пізнання світу, а через війну у вашій країні.

Хочу, щоб ви знали: ми дуже сильно піклуємося про всіх, хто тут перебуває. Нам вкрай важливо, щоб ви почувалися тут як вдома, хоча ми розуміємо, що це відчуття ніколи не буде повним. Ми докладаємо всіх зусиль, аби ваші діти почувалися тут добре, і запрошуємо їх до наших програм, які ми хочемо творити разом із ними. Це для нас надзвичайно важливо. Ви не самотні. Ми з вами, хоч і трохи по-іншому. Ця наша робота – заради миру. Ми не прагнемо конфронтувати чи говорити про війну. Натомість, ми згадуємо добрі історії. Це потрібно для того, щоб ми навчилися вводити у свій «кровообіг» нове ДНК доброти, яка, я глибоко вірю, є захистом для світу. Я хочу, щоб ви пам'ятали: це закінчиться. І якщо буде потреба, ми просто приїдемо до вас, щоб бути поруч у цій роботі, створювати разом фільми, писати книжки, ставити вистави.

Ми заявляємо: якщо потрібна наша допомога в роботі з дітьми, у відновленні історій, місць чи будь-чого іншого, ми в будь-яку мить вирушимо до вас. Навіть пішки.

Погляд на Україну з Німеччини. Розмова з Марією Тайх

— Пані, Маріє, я знаю, що ви народилися в Німеччині, а проживаєте в Києві, поділіться своєю історією переїзду та зв'язку з Україною.

— Так, я народилася й навчалася в Німеччині, але мої батьки — кияни. Жартома кажу, що я киянка в четвертому поколінні, адже три покоління моїх предків мешкали в Києві. У 90-ті роки батьки емігрували до Німеччини. Згодом, уже у дорослому віці, в мене з'явилися друзі в Україні.

Коли після повномасштабного вторгнення вони не покинули країну, а продовжували діяти, я не розуміла, чому для них це настільки важливо, чому вони не виїжджають. Почала приїжджати до них, і вони занурили мене в контекст українських подій: пояснили суть Майдану, що відбувається зараз, чому для них важливо будувати неформальну освіту для дорослих та її роль у громадянському суспільстві.

Півроку тому я захистила дисертацію в Німеччині. Після цього постало питання: що далі? Під час написання дисертації я мала свободу пересування, але зрозуміла, що робота в Німеччині обмежить її. Тому я вирішила розпочати працювати в Києві.

— Так, «що далі?» — це дуже складне питання.

— Насправді, це щоденне питання, я вважаю, не лише для мене, а й для усіх українців. Реальність війни не дає вичерпної відповіді, і кожна відповідь є лише частковою. Але одна з них — робити те, що я можу. Мені близька університетська сфера: мене цікавить як освітня, так і дослідницька діяльність.

Наразі я переважно працюю в American University Kyiv, оскільки викладати українською мені поки що складно. Я шукала можливості викладати англійською і працювала в Київській школі економіки (можливо, наша співпраця продовжиться). Також я співпрацюю з Cowo.guru (школою розвитку мислення) — це надзвичайно цікава мережа неформальних освітніх платформ для дорослих.

Окрім цього, разом із друзями ми створюємо власний проєкт — центр трансформаційних досліджень «Третій поверх». Зараз ми готуємо другу літню школу для молоді в Ужгороді. Перша відбулася в Луцьку для студентів та аспірантів, переважно гуманітарних спеціальностей. Вона інтердисциплінарна, і ми прагнемо залучити молодь, яка цікавиться дослідженнями, адже ціле покоління українців виїхало. Нині в Україні переважають студенти та люди віком понад 50–60 років.

Ми ставимо собі за мету не просто показати молодим людям перспективу в Україні, а створити її. Це відбувається поступово. Також ми прагнемо зібрати спільноту навколо тем, які вважаємо важливими для нинішніх соціальних і політичних трансформацій, адже гуманітаристика — це розмова про сенси, навколо яких ми живемо.

— Як ви оцінюєте, на якому етапі демократичного розвитку зараз знаходиться Україна, і які у нас найбільші виклики, що ми зараз не можемо подолати?

 — «Розвиток» — це складне слово, бо коли ми його вживаємо, за ним стоїть така картинка: є чітка ціль, якої вже досягли інші країни, а ми просто маємо її повторювати й трохи відстаємо. Але це неправильна картина, тому що повторювати якісь ініціативи чи досвід неможливо. Це буде імітація. Це неприродно, і так не повинно бути.

Демократія — це не тільки система, це й взаємовідносини між людьми. І це неможливо створити як копію чогось іншого. Неможливо взяти досвід Німеччини чи Польщі й відтворити... Можливо, систему, але вона не стане частиною розуміння та життя людей.

Однак я вважаю, що те, що я бачу в Україні, це глибина ідеї демократії. Те, що люди самі починають діяти в спільному просторі, зараз в Україні набагато сильніше, ніж в інших країнах, з якими я мала справу. Тому що для українців зараз важливо, що вони борються за свою свободу діяти і жити з тими сенсами, які вони створюють. Всі, кого я знаю в Україні, щось роблять самі. Вони створюють свій маленький світ самі, разом з іншими. І це працює.

Найскладніше в Україні — це подолати взаємне нерозуміння. Йдеться не про політику у високому, ідеологічному сенсі, а про її вузьке, практичне значення: політика як інструмент пошуку спільних рішень у різноманітті думок. Ці інструменти мають бути дієвими, функціонувати ефективно та бути зрозумілими кожному. Інакше виникне відчуження та відторгнення.

— Мова зараз йде про інструмент чи про специфічне ставлення до влади українців, чи те й інше? Про що зараз говориться?

— Влада — це інструмент, а не щось відокремлене. Зараз в Україні я помічаю, що чимало людей міфологізують владу, сприймаючи її як щось поза суспільством. Проте, коли та демократична енергія, яку я спостерігаю, почне усвідомлювати, що влада — це не більше ніж інструмент, через який ця енергія може увійти та стати частиною нашого суспільства, це буде дуже добре.

Адже влада і держава — це лише інструмент, своєрідний інтерфейс для міжнародного спілкування. І вкрай важливо, щоб ця суспільна енергія мала можливість повноцінно використовувати цей інтерфейс.

— Нам складно сприймати владу як інструмент, маючи імперську історичну тяглість, хоча є й демократичні традиції. Ми схильні або опонувати владі, або, зміщуючи фокус, розколюватися з середини, наприклад, через релігійні питання. Чи це наша особливість, чи європейська тенденція? Як з цим працювати?

— Це нормально. Ми вчимося існувати в різноманітті, яке робить нас сильнішими та відкритішими. Це глобальний виклик.

Війна – це не лише конфлікт ідентичностей, а боротьба авторитарного режиму зі свободою, яку маємо зберегти, зокрема через різноманіття. Ми повинні згуртуватися для захисту, але зберегти свою інакшість, щоб не стати схожими на росіян.

— Як нам не стати росіянами?

Головний виклик війни – зберегти свободу сприймати різні погляди та взаємодіяти спільно. Росія знищує власне різноманіття, стаючи все більш одноманітною. Україна ж завжди вирізнялася співіснуванням різних церков і громад. Це унікальний приклад, де церковні кордони не збігаються з національними. Росія використовує культуру як зброю, але для нас небезпечно робити те саме. Культура – це не зброя, вона значно більше. Те ж стосується й церков: вони не повинні бути інструментом впливу. Наше духовне завдання – уникнути відтворення таких небезпечних практик.

— І на завершення, які побажання ви б передали читачам і читачкам нашого видання?

— Моє найголовніше побажання — щоб усі, хто зараз воює, повернулися додому цілими та неушкодженими. І щоб читачі самі, наскільки це можливо, не зазнали великої шкоди від цієї війни.

Я дуже хочу, щоб кожен і кожна відчули себе активною частиною змін і знайшли свою справу, те, що вони можуть робити. Щоб це не було сприйнято так, ніби зміни творять лише якісь «інші люди» чи «нова влада». Натомість, хай вони відчують себе частиною того, що зараз мене так вражає в Україні – тих потужних процесів, що відбуваються в українському суспільстві. Нехай кожен знайде своє місце в цьому!

Євгенія Нестерович про те, як досвід Красногруди може працювати для Гадяччини

— Рік тому ви згадували польський приклад довготривалої культурної роботи в Красногруді. Зараз я бачу, що це справді можливо. Як ви вважаєте, чи можна цю модель масштабувати? І завдяки чому вона може працювати в інших місцях?

— Успіх культурних проєктів значною мірою залежить від законодавчих умов та можливостей партнерства між бізнесом, незалежним сектором і владою. Обмеження в цій сфері можуть значно гальмувати розвиток.

Проте, ключовим елементом феномену Красногруди є системна робота самої команди, тобто людей культури. Їхня завзятість у реалізації, здавалося б, нездійсненних мрій, попри початкові труднощі, вражає. Особливо цінно, що більшість організаторів та засновників були немісцевими і мусили налагоджувати контакт із місцевою громадою.

Масштабувати такі моделі непросто, адже вони суттєво різняться залежно від країни, регіону, а часто й окремих громад. В Україні ситуацію ускладнює масове переселення людей через війну. Це водночас і виклик, і шанс.

Необхідність реінтегрувати нових мешканців і мешканок та побудувати стабільні спільноти створює унікальну можливість. Адже рушієм цих змін і будівництва інституційної історії має бути сама громада – ті, кому це дійсно потрібно. Без запиту від людей, ні влада, ні бізнес не матимуть стимулу для підтримки, і жодні ресурси не допоможуть.

Саме тому, найпершою і головною запорукою успіху є побудова активної та зацікавленої спільноти. Лише силами цієї спільноти, через її солідарний вплив і, за потреби — тиск, можна досягти відповідних дій від влади та отримати підтримку від бізнесу. Це, на мій погляд, найбільш реалістичний і ефективний шлях.

— Ми зараз говоримо про Україну, що живе у війні, і про Гадяччину, як частину цієї реальності. З огляду на досвід Красногруди, який із напрацьованих підходів, на ваш погляд, можна швидко адаптувати тут, аби це відповідало нашим реаліям і стало підтримкою для громади?

— Мені здається, що регулярні зустрічі спільноти – це ідеальна модель для сталого розвитку культури. Замість одноразових фестивалів, щотижневі або щомісячні зустрічі об'єднають усіх, хто зацікавлений у культурному зростанні.

Це покаже серйозність намірів і підтвердить, що розвиток культури — це щоденна робота, а не ситуативна акція.

Ці зустрічі можуть охоплювати широкий спектр тем: від вирішення нагальних питань до розробки довгострокових планів. Наприклад, перш ніж створити стратегію інфраструктурного розвитку культури в Гадячі та околицях, громада повинна виробити спільне, солідарне бачення. Неможливо просто нав'язати рішення ззовні – воно не працюватиме без підтримки та розуміння мешканців і мешканок.

Саме тому регулярні зустрічі – це, мабуть, найперший крок, який не потребує значних зусиль, але здатен забезпечити довгостроковий ефект. Я бачила, як цей підхід успішно реалізується не лише на прикладі Красногруди, а й в інших культурних проєктах у великих і малих містах. Звичка людей збиратися, обговорювати, спілкуватися та обмінюватися ідеями є ключовою.

Тематика таких зібрань може бути дуже різноманітною: від обговорення громадського бюджету чи театральних показів до дискусій про бажаний вигляд нашого музею, нові туристичні маршрути або загальне бачення розвитку міста. Як ми уявляємо майбутнє Гадяча, щоб нашим дітям хотілося сюди повертатися? Чого нам бракує? Усі ці питання потребують часу для спілкування, щоб виробити спільний погляд та солідарне бачення громади.

Звісно, спочатку долучаться найактивніші, але згодом коло учасників і учасниць буде розширюватися. Навіть ті, хто не приєднається безпосередньо, знатимуть про існування цієї спільноти. Це свідчитиме про те, що є група небайдужих людей, які збираються, обговорюють важливі питання та розробляють рішення для розвитку всієї громади.