- 339
- 339
Цвіте терен... (бувальщина). Частина друга історії
Сон про Антонівські ночі і дорога крізь біль до нового берега
Цієї ночі наснився Марії Андрій – дужий, усміхнений. Таким завжди приходив у її сни. Неначе зриває в Ордівському саду антонівки, налиті мрійною радістю стиглої осені.
«Нічого я так не люблю, Маріє, як наші чисті Антонівські ночі на Україні», – мовив їй.
Прокинулась, кинула очима по хаті – зламався сон. Свіжо запахли передранішні сутінки, і ожили призабуті спогади, розбудили давні жалі.
Тут гудуть днями й довгими ночами холодні амурські вітри, туманіють у сивому гребені паланки відвічних борів. А там, за ріками широкими, за лісами високими, за горами кам'яними в далекій стороні є Ордівка. Там у них уже доходила до повного зросту донька й син набирався сил. Та в недобрий час перейшла Постовим дорогу Катря Кравченкова, і їх долі спізнилися для щастя. Андрій піддався на зраду. Та звістка лягла на неї всією страшною вагою. Невже з чужих долонь навіть крихти щастя солодші? Але ж вона віддавала Андрієві всю свою ніжність до останку…
Щось здавило в горлі і перетнуло Маріїну пісню. Саме тоді зеленіли жита в пояс, а пізніми вечорами в степ падали зорі. І Марії здалося, що її доля, її зоря падає і гасне. Зраненою чайкою кинулась вона рятувати свою сім'ю.
Так підхопила Постових хвиля переселення. Викував їм брат Іван у дорогу підкову на щастя, продали вони хату, вклонилися Ордівці на чотири сторони та й подалися на край світу. Скільки подолали перегонів, сонних п'ятихвилинних придорожних станцій, губилися в юрбах затурбованих людей, доки потяг не в'їхав у глибокі безмежжя чужого краю.
Вітер оре синє море,
Корабель гуляє.
Чорна галка кличе палко,
Близько вже земля є,
– співали переселенці у вагоні.
Ой, полину, полину
Здобувати талану,
– виводив глибокий чистий смуток Марії недоспівану в Ордівці пісню.
Коли Постові прибились до Благовіщенська, невідомого міста з річковою пристанню, зі своїми промислами і торгівлею, то зняли з перемучених плечей лише невеликі клунки і ступили на амурську землю, щоб все почати спочатку. Будували дім, садили сад, а на вгороді рясно межували соняшниками, щоб вони їм посміхались Україною. Ось тут під китайським кордоном Постові і заякорились.
Цвіте терен крізь зраду, незабудки й сльози – коли пам’ять сильніша за відстані й роки
Десь билась сполохано гілка в зарошене передранішнє вікно, кидала Марії між тихі стіни, оберемок свіжих спогадів. Немає вже Андрія. А він зримо стоїть перед нею у тій незабутній грозовій заграві над рікою. Саме тоді косили грози трави над Амуром, а пристань ріки щоглами не могла зупинити повінь хмар, що йшли з китайської сторони. Важко в глибині вод стогнав Амур і розгойдував хвилі по заводях ріки. За Новокиївським Увалом вибухом прорвався вогонь, пішов гулом у землю разом із проливнем. Вони з Андрієм втікали від дощу…
Там, де бір підходив до крутосхилу, Андрій раптом зупинився. Прямо перед ним зоріли голубі тонкостеблі квіти, як далекий усміх із ордівського лісу, що якимось дивом примандрували сюди разом із небом, місяцем і зорями. Незабудки… Останній погляд перед розлукою… І він лебединно прокинувся мрією у край батьків на вічний поклик рідної землі. Навкруги нього навколішки гнулись від бурелому бори, дощ немилостиво сік йому обличчя, кликала в сторону пристані Марія, а Андрій закам'яніло стояв у грозі над Амуром наодинці зі своїми думами. З цих квітів він з іншою колись сплітав недосяжні надії на ясні дні. І Марія зрозуміла все. Вона відривала від себе пам'ять минулого, їхала шукати забуття від Андрієвої зради, та не втекла від суворої правди життя. Не можна в житті все почати спочатку і звити щастя із зради…
Після цієї ночі сіла Марія писати листа до сина, оповіщаючи йому, що збирається вона в дорогу відвідати Україну. А та дорога така далека. І вслухались їй Андрієві слова:
«Нічого я так не люблю, як наші зоряні ордівські сади по осені, коли вони важко гублять стиглі плоди в трави і роси. Тоді стоять чисті Антонівські ночі…».
Слова Андрія Постового, який любив материнство своєї Марії і голубоцвіт очей Катрі Кравченкової, що був неповторним дотиком до його душі.
Післяслово
Пройшли роки. Катря ніколи не зраджувала мрією своєму минулому. Все ходила під ліс проводжати захід сонця. Останнє сяйво лягало темними кольорами на виступи яру, губило тіні на стеблах і заплутувалось у пасмах трав. Як і її думки, якими перебирала своє життя. Поглядом молилась на молодий дубняк, що паводдю краси і сили піднявся в лісі аж навшпиньки, щоб подивитися, як із дна яру проростає темне крило вечора. Жила спогадом…
А ще доля дала їй єдину внучку. О, як вона переливала в неї цвіт своєї душі. Небо прихилила б і зорями вкрила. Та з часом почала помічати, що від неї у спадок онучка аж нічогісінько не перейняла: ні вроди, ні високої жіночої статі. Циганкувата… з Петровими широкими вилицями та карим поглядом його серйозних очей.
Одного разу піднялася між ними високою хвилею небажана спірка.
– Якби ти була схожою на мене, то на тебе було б любо поглянути, – боляче дорікала Катря.
– А хто ж Ви? – блискавкою вдарила відповідь по живому і розчахнула душу грізним присудом. Здавалося, що розступилася земля, а перед Катрею стояв покійний Петро.
– Хай ти ніколи не зазнаєш щастя в житті, – тільки й промовила внучці.
Чи в таку прозірливу годину були сказані ті слова, чи Бог покарав за ту необачність… Та тільки з того часу над головою дівчини зімкнулися дні важкими колами. Щось ридає в її грудях, а сліз не має. Можливо це спокута «сьомого коліна» незгаслої любові Катрі Кравченкової до Андрія Постового? Хто знає?
Я дивлюся на неї зі сторони. Сива внука… В літах… Зболена… Вже вкотре йде до замереженого тернами ордівського лісу. Навкруги тихо і порожньо – обезлюднів той край. Йде по незайманих травах, де осіння гілка могутнього невобхват дуба зайнялась золотом чиєїсь давньої пам’яті.
«Не осуди нікого у любові» – тричі молитовно просить прощення під високим небом.
Бо ніхто вже після неї не буде рівняти її родового поступу.
«Усе повертається на круги своя», – гласить старою датою мудра книга життя.
А ще люди говорять, що Кравченкова Катря передала внучці свій дар слова. І тоді її єдинокровний проріст душі вростає аж у небеса і зраненим крилом вигойдує сонячну мембрану великої любові до Всесвіту у невгасимому слові.
Читайте також:
