- 393
- 393
Цвіте терен... (бувальщина). Частина перша історії
Цвіте терен
Коли залітають шалені вітри понад тернами і обривають при заході сонця холодні білі пелюстки, тоді чиєсь серце квітне і щемить в ордівському лісі опалим цвітом.
Цвіте терен,
Терен цвіте,
А цвіт опадає…
Слухає ліс ту пісню, ловить звуки і вплітає їх у терновий вінок як пам'ять про щось безмежно дороге. То була її пісня, а в пісні – її доля.
З чого почалося одне з найбільших для неї страждань? Звісно, як і кожне велике страждання – з великої любові. Є люди, які цвітуть у любові сильно, вічно і красиво. Мабуть, у Катрину долю було записано саме це, бо інакше вона й не жила б по-справжньому на цій землі. Терновий цвіт кохання розквіт для неї в тридцять сім літ, коли на її ниві життя жито вже тяглося в стрілку і викидало колос.
Скільки Катря не намагалась пригасити в собі жіночу жагу любові, та все було даремно. Відкинеш її від сонця вранці, а вона нагадає про себе першою вечірньою зорею. Супроводиш на чуже поле весняним шумом – підкрадається з-за плеча осіннім смутком. Яка все ж таки мстива жіноча туга за коханням! І не знайти від неї зілля забуття ні в щоденній зморі відвічної праці, яка в'ялить тіло, ні в турботах про наступний день твоїх дітей. А мала ж уже юного сина і циганкуватого бігучого Петра, запопадливого до колгоспної роботи бригадира, який металево міцними руками круто приборкував її жіночий норов. Жили з ним без злагоди, часто йшли навпроти одне одному і суперечили, від чого Катря відчувала до Петра гостре несприйняття. Здавалося, доля пожартувала над ними. Він смуглявий, аж муслянжевий, горів у роботі та в гніві, а вона ніжно витонченої вроди і високої жіночої статі, з очима, що голубіли надією на щастя.
Весна, що розквітла болем: Андрій, Катря і Марія
Те щастя забилося в її грудях щемною хвилею від слів Андрія Постового:
– Я буду чекати на тебе, як завесніє…
В інтимній тривозі пережила Катря ту довгу-предовгу зиму. Ще ніколи до цього не кипів так буйно зеленню ордівський ліс і сонце не сяяло так яскраво на весь світ. А ввечері з-понад ставу, де диким табуном гасли по росах коні, дихав прив'яло у металевому дзвоні порваних уздечок травневий оман. І вона пішла з відчайдушним викликом на зустріч тій весні…
Коханий пригорнув її до свого тепла у великдень їхньої любові, що біллю відлунюватиме їй усе життя. Вже їх кохання «ходило» по цікавих язиках всієї Ордівки. Вже чиїсь недобрі очі свердлили Катрю колюче і в'їдливо. Шаленів Петро з розкраяними гнівом вилицями і випікав їй тіло терновими синцями. Андрієва дружина ходила відречена від усього. Казали, що вона замислила щось зле. Блідла лицем Катря, та пізня осінь тридцять дев’ятого замкнула коло.
Проводжала Ордівка на Амур завербованого Андрія Постового, що брав із собою дітей і жінку. Несла на далекі землі і грізні води свій срібний голос його Марія. Як вона співала в той останній вечір! З переможною силою зайшлася піснею, вдарила нею суперницю прямо в груди з розмахом і насолодою та й полинула мрією через усю Ордівку кудись далеко-далеко в степ.
Ой, полину-полину…
Здобувати талану…
Її пісня — її доля: осінній вечір останньої зустрічі
Той спів залетів на подвір'я Катрі Кравченкової разом із сірими буденними сутінками. Стрепенулась пташка з першою холодною сивиною на крилі, а осінь десь аж під лісом гріла тремтячі руки, обстиглі коралі шипшини.
З пізнім стуком у раму причілкового вікна прийшов на прощання Андрій. Чорнів душею Петро. А в її очі перепливав на кароокий Андріїв жаль і падав до ніг. Вони знали, що всупереч усьому серед терну розлуки приречено цвіте вічна квітка їхнього кохання...
Коли злітають шалені вітри понад тернами і обривають при заході сонця холодні білі пелюстки, тоді чиєсь серце квітне і щемить в ордівському лісі опалим цвітом. То гіркий цвіт, не рвіть його. Щоб потім не каратися гірко в своїх дітях і внуках.
Цвіте терен,
Терен цвіте,
А цвіт опадає…
То була її пісня, а в пісні – її доля.
Читайте також:
