Дарина Довгополик та тренер Анатолій Рукавков у кіокушинкай

– Пане Анатолію, розкажіть про цей вид бойового мистецтва – кіокушинкай карате. Звідки він почав свою історію і чим відрізняється від інших?

– Кіокушинкай це такий стиль карате. Походить він із Японії, заснований Масутацу Оямою в 1950-х роках. Цей вид бойового мистецтва швидко набрав популярності і зараз у світі ним займаються близько 16-17 мільйонів людей. Він також ліг в основу ряду інших контактних стилів карате.

Кіокушинкай вважається одним із найжорсткіших і найскладніших стилів карате. Тут дуже жорстка дисципліна, удари точні і сильні. Стиль кіокушинкай був створений на противагу безконтактним школам і самому принципу «карате без контакту». Суперники і суперниці бються на татамі голими руками, без захисного спорядження. Для дітей є певні пом'якшення, вони одягають спеціальні накладки, але дорослі таких «поблажок» не мають.

– Мені відомо, що ви, пане Анатолію, не з Гадяча. Чи можете ви розповісти як опинилися у нашому місті?

– Я із Маріуполя. Там я заснував школу «Кіокушинкай карате», яка була однією із найпотужніших шкіл в Україні. Там у нас було багато чемпіонів і чемпіонок України та Європи.

У 2014 році через мою проукраїнську позицію в мене почалися проблеми, склалася небезпечна ситуація. Була серйозна загроза моєму життю, але службам контррозвідки СБУ вдалося мене евакуювати. Я змушений був поїхати з рідного українського міста, лишивши там свою родину. Згодом мені запропонували роботу у Гадячі. Мені спало на думку почати тренувати дітей у цьому місті і я пішов із пропозиціями по школах. Спочатку деякі погодилися, але потім всі відмовилися, бо поширилась думка, що кіокушинкай це жорстокий контактний вид карате, тож директори та директорки остерігалися дитячого травматизму.

Тому відродити школу кіокушин у Гадячі мені покищо не вдалося. Але про мої пропозиції вести тренування дізнався Віктор Васильович Романенко (голова Краснолуцької ОТГ – прим. авт.) і запропонував мені тренувати дітей у Краснолуцькій громаді. Потім зробили хороший зал у Сватківській школі і ми з дітьми перебралися тренуватися туди. На той час у мене тренувалося близько 60 осіб, але з часом майже всі  покинули це заняття. Бо це фізично і морально дуже важкий вид бойового мистецтва. Одиниці витримують таку дисципліну, правила, фізичне навантаження.

– Ви говорили, що тоді, на початку своєї діяльності у нашому краї, Ви вже давали інтерв'ю журналістці газети «Гадяцький вісник» і я знаю, що тоді від Вас прозвучала пророча фраза.

– Так, тоді мене запитували: «Чим ви збираєтеся займатися? А що це буде? Як ви будете це розвивати?». А я відповів: «Я приїхав сюди, щоб робити тут чемпіонів». (сміється – прим.авт)

– Вам це вдалося

– Так, я завжди намагаюся дотримуватися свого слова.

– Що Ви можете розказати про Дашу. Як її охарактеризуєте?

– Я іноді згадую, як я возив своїх дітей (учнів та учениць, які тренуються під керуванням Анатолія – прим. авт) у Маріуполь. І одного ранку коли всі сиділи на березі моря, зустрічали схід сонця, медитували, я побачив, як Даша сиділа і тихенько малювала пальчиком на піску. Тоді я чомусь подумав, що з цієї дитини «діла не буде». Сьогодні мені дуже приємно, що я так помилився (сміється – прим. авт). Даша виявилася досить сильною і наполегливою.

– Дашо, розкажи як ти прийшла у світ кіокушинкай карате? Чи не лякало тебе, що це дуже травматичне заняття?

– Одного дня моїй бабусі зателефонували і сказали, що в нашій школі відкривається школа карате. Запропонували мені відвідувати її. Оскільки у нас нема широкого вибору гуртків і займатися майже нічим, то я вирішила сходити подивитися і потім зрозумію чи хочу я відвідувати цю школу. Коли я прийшла, то там було доволі багато людей і на мене майже не звертали увагу. Тоді я вирішила сходити ще на тренування, потім ще. І так поступово людей ставало все менше на тренуваннях, а я займалася все більше.

– Нагадай, будь ласка, з якого ти села і скільки років тобі тоді було.

– Коли відкривалася школа мені було років 8-9, я ходила у 4 клас. Я із села Бірки і мені доводилося щоразу якось добиратися спочатку до Красної Луки на тренування, а потім у Сватки я почала їздити вже велосипедом.

– Розкажи про найскладніші випробування чи труднощі, з яким ти стикалася на шляху до чемпіонства.

– До кожних змагань треба готуватися. Найперше – морально. Це для мене, мабуть, найскладніше це налаштуватися. Коли моє прізвище висвітлюється на табло, в мене аж «мандраж» по тілу, я страшенно хвилююся. Але коли виходжу на татам - це все кудись зникає. Я стаю зібраною, адже розумію, що це черговий крок до якоїсь своєї перемоги і дороги назад немає.

– А чи не лякають тебе поразки?

– Лякають, але я вчуся на своїх помилках, аналізую свою роботу, роблю висновки і вдосконалююся з кожним змаганням.

– Пане Анатолію, а що відчуває тренер коли його учні чи учениці знаходяться на татамі?

– Це стрес (сміється – прим.авт). Відчуваю адреналін шалений! Я не кричу, як деякі тренери, намагаюся стримувати емоції, але дуже вболіваю за своїх дітей. А коли вони перемагають, то дуже приємно усвідомлювати, що все було до цього - не даремно.

– Дарино, що тобі особисто дає заняття кіокушинкай карате?

– Мене боїться вся школа (сміється – прим. авт). Вони думають, що я буду битися, якщо хтось щось про мене скаже нехороше. А в майбутньому я планую продовжувати цю кар'єру, можливо буду також тренеркою.

– А що ти можеш розповісти про сам Чемпіонат. Як ти до нього готувалася? Що ти відчувала тоді, на татамі і тепер, коли тримаєш цей кубок?

– Якось тренер мені сказав, що за 5 років відвідування школи я нічого не досягла. Мене це «зачепило» і я почала тренуватися ще наполегливіше. Я згадувала ці його слова і на чемпіонаті. Це додавало сили.

– А чи суворий тренер поряд з тобою? Колись він мені сказав, що на тренуваннях може навіть і вдарити учня чи ученицю, це правда? І чи не ображаєтесь ви, діти, за це?

– Ні, немає за що. Якщо ми порушуємо дисципліну, то нас карають. І карають в стилі карате.

– Я мабуть єдиний у місті, кому дозволено бити дітей (сміється тренер Анатолій – прим. авт), - це ж карате, тут удари всюди і постійно. І ці правила дисципліни обумовлені всіма заздалегіть. Вони іноді жорсткіші, ніж у військових.

– Дарино, що б ти порадила тим, хто вагається чи варто приходити у школу кіокушин?

– Я б сказала одне : «Прийдіть і спробуйте». Бо доки людина сама не спробує, ніхто за неї не вирішить чи подобається це їй, чи хоче вона цим займатися. Але в одному можу запевнити точно – кіокушин «відкриває» багато дверей у житті (сміється – прим. авт.)