День українського добровольця

14 березня в Україні вшановуються добровольці - люди, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й взяли до рук зброю, щоб захистити країну.

Добровольчий рух – один із феноменів українського суспільства. Це одна з наших суперсил. У надскладний час добровольці підтримали та посилили українську армію. Вони масово йшли у військо. Серед них чимало людей, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті. Вони залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно йшли на поле бою, щоб захистити Україну. Добровольці ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя.

Чому День українського добровольця відзначається 14 березня?

14 березня 2014-го на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили 500 бійців Самооборони Майдану. Вони сформували перший добровольчий батальйон для захисту України від російської гібридної агресії на Сході. Навесні того ж року утворилася низка добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції.

У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.

Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після початку широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати.

46 мисливців-добровольців: спогади Анатолія Дементія, директора Полтавської філії Всеукраїнської Асоціації мисливців та користувачів мисливських угідь, військового

24 лютого 2024 року я прокинувся від телефонного дзвінка родичів з Миргорода, які сказали, що місто бомблять. Включив телевізор, де вже повідомлялося, що росія вторглася в Україну. Підготував сім'ю до евакуації і почав телефонувати місцевій владі стосовно інформації щодо організації спротиву. Відповідь «сидіть вдома і не вилазьте» мене не влаштувала, тож я почав телефонувати перевіреній мисливській спільноті. Вони були першими, хто відразу відгукнувся на ідею організації оборонних дій. Того ж вечора ми близьким колом обговорили план партизанської діяльності, розподілили ролі, хто і що буде робити. І вже 25-го зранку ми із Іваном Сизьоном - директором мисливського господарства, зібрали на «кирпичному» (район у м.Гадяч - прим.), мисливців-добровольців і почали міркувати як діяти. Було прийнято рішення робити загородження, завалювати дороги, виготовляти коктейлі Молотова і в цілому готуватися до спротиву. Виникало найбільше питання – звідки москалі будуть заходити: з Липової Долини, Охтирки чи Лебедина? Завдяки тому, що у нас було багато знайомих мисливців із різних регіонів, інформація швидко передавалася: де, скільки, яка колона і куди рухається. Ці дані передавалися до військкомату або знайомим військовим. Так поступово налагодилася комунікація між мисливською спільнотою та військовими структурами. Це давало змогу розуміти, що відбувається у найближчих містах та селах. Так ми почали краще розуміти, з якого боку можуть наступати москалі і готували на тих шляхах перешкоди. Потім з нами почали комунікувати і працівники ТЦК (територіальний центр комплектування та соціальної підтримки - прим.). В ніч на 26 лютого нам привезли автомати, тому коли москалі були на під'їзді, ми виїхали їм назустріч озброєними вже не мисливською, а військовою зброєю. Нас тоді ще цілим списком, запросили до лав ЗСУ в складі роти охорони при військкоматі. Багато хто погодився, деякі відмовилися, але впевнено можна сказати, що перший набір до роти охорони першого відділу Миргородського ТЦК складався з добровольців. Потім, через кілька днів туди ще добавлялись люди, але кістяк - оці 46 чоловік, то були всі мисливці. Вони вступили туди добровільно 25 лютого. У мене є список, але я без дозволу не називатиму цих прізвищ. Відповідно, коли ми стали штатними військовими - виконували вказівки командування РТЦК: несли службу на блокпостах, супроводжували вантажівки, які здійснювали вивезення пального, людей і техніки із населених пунктів, які були під загрозою захоплення. І коли кацапи були у Веприку, то ми, разом із кадровими військовими, що приїхали із Полтави, здійснювали наліт на цю москальську кантемирівську дивізію. І тоді ж було захоплено понад 20 одиниць техніки, серед яких і зенітний ракетний комплекс «Тор M2», який входить у десятку найдорожчих трофеїв. Знищили кількох окупантів, чимало взяли у полон. Слідкували за переміщенням тих, хто втікаючи подалися через дерев'яний міст у Кам'яному, де і провалилися. Всі ті події в подальшому назвали «Гадяцьке Сафарі» з легкої руки якогось Кременчуцького, здається, блогера. Отак на Полтавщині зароджувався добровольчий рух. Згодом вже почали створюватися різні добровольчі об'єднання, які патрулювали вулиці чи стояли на блокпостах. Але то вже пізніше, а найперше - у супротив стали саме мисливці.

В підрозділі тоді було понад 100 чоловік. На сьогодні залишилось десь 25 відсотків від початкової кількості. Всі інші пішли воювати

Віктор Близнюк, командир відокремленого підрозділу Гадяцької територіальної громади Миргородського ДФТГ (добровольче формування територіальної громади - прим.) згадує:

- Пам’ятаю, як я прийшов уже зібраним, з рюкзаком до військкомату, і тут на мені черга закінчилася (сміється - прим. авторки). Я навіть ніколи не служив, я - звичайний громадянин, який з перших днів повномасштабного вторгнення записався добровольцем. Згодом, підписав контракт добровольця у рамках ДФТГ, коли його сформували. На початку війни добровольців було більше ніж можна взяти по штату. Тому ті, хто не потрапив, об'єдналися у добровольчі формування. Очолили їх колишні військові. В підрозділі тоді було понад 100 чоловік. На сьогодні залишилось десь 25 відсотків від початкової кількості. Всі інші пішли воювати. Ці добровольці діяли із перших днів повномасштабного вторгнення. А на початку березня ми зрозуміли, що треба якось організуватися в об'єднання і тому згідно закону «Про національний спротив» утворилося і наше формування із відповідною абревіатурою ДФТГ. У перші дні вторгнення добровольці стояли на блокпостах, охороняли території, виготовляли коктейлі Молотова. Я, наприклад, із друзями займався виготовленням саморобних бронежилетів. Хто як міг себе реалізовував. Більшість хлопців вже мали військовий досвід і тому знали, що робити. Завдяки згуртованості добровольців був забезпечений порядок і захист громад. На членів добровольчого формування поширюються статути ЗСУ: ми маємо право носити військову форму, виконуємо певні вказівки військової частини, але наші дії обмежені лише межами територіальної громади. Це якщо, не дай Боже, знову у нас будуть бойові дії, то ми маємо право вийти зі зброєю на захист своєї території. Майже через рік після створення об'єднання, відбулася реструктуризація усіх ДФТГ в Полтавській області. Із 80 формувань залишилося 4 основних. Я на той час був начальником штабу нашого добровольчого формування. 17 лютого 2023 за наказом вищого командування я прийняв керівництво відокремленим підрозділом Гадяцької територіальної громади Миргородського ДФТГ. Зараз основним завданням ДФТГ є робота по військовій підготовці населення на основі закону «Про національний спротив». Тобто даємо базові знання і навички поводження зі зброєю, основи тактичної медицини і все інше. Ну, і виконуємо бойові розпорядження вищого командування, але про це я розповідати не маю права. Два добровольці із нашого ДФТГ брали участь у «Гадяцькому сафарі», а зараз значна частина хлопців знаходяться на фронті. Один із них, доброволець Володимир Капустін на псевдо «Таксист» загинув на Донеччині. Шана і пам’ять добровольцям, які без вагань стали на захист своєї країни!