Ніна Балала – лялькарка з Веприка творить та підтримує ЗСУ

— Пані Ніно, хто ви за освітою?

— За освітою я товарознавець. До 2019 року працювала за фахом.

— Ніно, а як ви прийшли до народної творчості?

— Вишивала я давно. У дитинстві ми з сестрою допомагали вишивати бабусі. А вона вишивала швидко й багато. Без голки в руках я бабусю не пам’ятаю. Уже дорослою я вишивала хрестиком і бісером. Коли моя донька почала навчатися у Львові в Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного, я почала часто їздити до цього міста. Бувала на їхніх ярмарках, багато бачила виробів ручної роботи. Захотілося почати й собі робити такі речі.

— Пані Ніно, а де ви навчалися лялькарству?

— Я всю інформацію черпала з Інтернету. А потім у мережі ФБ на очі трапилася група «Секрети лялькарок». І вже члени цієї групи стали моїми вчителями, а потім і колегами. Ми випустили навіть дві збірки «Секрети лялькарок України» з практичними порадами виготовлення ляльки-мотанки. Ці збірки є у нашій веприцькій бібліотеці. Тож кому треба – звертайтеся.

— Ніно, а скільки років у вас пішло на навчання? Через який період ви відчули впевненість як майстрині?

— Першу ляльку я зробила для доньки. Вона закінчила академію і була направлена для проходження служби в зону АТО. Це був 2019 рік. І як оберіг для дитини я зробила мотанку в пікселі. А далі вже почала виготовляти інші ляльки. І десь через три роки після початку такої діяльності відчула впевненість у своїх можливостях.

— Пані Ніно, а ваші ляльки продаються?

— Так, продаються, але не дуже активно. Мої ляльки потужно «пішли» в люди через волонтерство. Підтримуючи волонтерський рух, я віддала на благодійність майже сто моїх виробів. Більша частина з них – ляльки-мотанки.

— Ніно, а ви знаєте географію своїх робіт? Тобто де вони знаходяться: музеї, приватні колекції?

— Так, звичайно. В Україні мої роботи поповнили музейні колекції в Полтаві, Броварах та Ужгороді. У приватних колекціях мої ляльки помандрували у Норвегію, Францію, Канаду та Польщу. Але ж робіт куплено багато і прослідкувати їхній шлях мені не вдається.

— Ніно, образи ляльок ви десь запозичуєте чи це ваша фантазія?

— Ні, не запозичую. Це моя фантазія. У мене багато різної професійної літератури. Але я її здебільшого використовую як довідник українських мотивів, традицій. Дуже боюся, щоб нічого не зробити російського. Адже воно за кілька століть так увійшло в нашу культуру, що іноді можна допустити прикру помилку. А я цього категорично не хочу.

— Пані Ніно, діти дорослі, часу не забирають. А як ваш чоловік ставиться до вашого захоплення, чи підтримує?

— Діти час не забирають, але заполоняють мої думки. Із огляду на те, де мої діти зараз, то ночами не спиться. Ось тоді я й роблю мотанки, плету гердани. А чоловік підтримує мене, допомагає купувати матеріали, за що я йому дуже вдячна.

— Ніно, а домашнє господарство не зменшилося після того, як ви активно зайнялися творчістю?

— Не зменшилося (сміється– авт.). Навпаки збільшилося. Чоловік пішов на пенсію. У нього часу побільшало, то й пораємо те господарство удвох. Але на творчість час знаходжу обов’язково.

— Із нашої розмови розумію, що ви робите не тільки ляльки. Тож пролийте світло й на інші ваші вироби.

— Я ще займаюся бісероплетінням (плету гердани й браслети), а також миловарінням та виробленням фігурок із шоколаду.

— О! То вас ще можна називати шоколатьє! Пані Ніно, схеми для плетіння робите самі чи використовуєте вже готові?

— Використовую готові. На створення власних не вистачає часу, хоча й можу це робити. А от для маленьких герданчиків для своїх мотанок схеми придумую сама.