Дмитро Агарков: три роки полону і мати, що дочекалась сина

Хоча ще не знала, чи є там мій син. Просто завжди писала так — після кожного обміну. А потім, десь годині о п’ятій, у групі почали з’являтись повідомлення, що деяким мамам вже дзвонять. Я відклала телефон і відійшла буквально на секунду — й тут дзвінок у Telegram.

Я відкриваю файл — і бачу його прізвище. І починаю кричати. Просто на всю хату. Плакала, впала на коліна. Я тоді була вдома сама — аж боялася, що сусіди почують. Але не могла зупинитися.

— Кому першому ви зателефонували?

— Мамі. Вона ніколи вчасно трубку не бере.

Вона теж заплакала. Потім телефонувала колишньому чоловіку, а далі — вже не пам’ятаю, кому ще. Просто весь той вечір був на емоціях.

Перші слова після трьох років полону

— А коли ви почули голос сина вперше після трьох років?

— Десь за годину після дзвінка від кураторки. Подзвонив уже з автобуса. Йому дали телефон — там якась жінка ходила і давала зв’язатися з рідними. Він попросив подзвонити мені. Хотів привітати з днем народження — воно було наступного дня. Каже:

А я вже, хоч і не знала, що він в Україні, чекала дзвінка з віником у руках…

— І коли ж ви побачилися?

— Уже на другий день.

Але я виїхала. І ми зустрілися.

Три роки не бачила свою дитину. Побачила — худий, переляканий. Після всього, що пережив… Але головне — живий.

Після обміну Дмитро Агарков ще довго не міг повірити, що він в Україні. Був пригнічений, мовчазний. На другий день до них почали приїжджати психологи та представники служб — збирали дані, проводили опитування, працювали з так званими «картотеками». Хлопцям показували фото тих, хто ще в полоні чи зник безвісти.

Оксані рідко вдавалося бачити сина — лише коротко, бо щодня у нього були зустрічі. Але вона приїжджала, везла їжу, намагалася хоч трохи побути поруч.

Вони говорили і про інших мам. Оксана вірить: поки не маєш доказу — не можна здаватися. Але шанс є — і треба триматись за нього до кінця.

Доки нема доказів — є надія

— Ви кажете, що не можна здаватися, поки не дізнаєшся правди. У вас був приклад, який це підтвердив?

— Так. Два місяці тому була історія: мамі казали, що син, найімовірніше, загинув. А потім один зі звільнених хлопців назвав його ім’я. Сказав:

Через групу у соцмережі знайшли маму, хлопець сам їй зателефонував. Розповів усе: про сестру, про собаку. А це ще й в день її народження було. Вона розплакалась:

Так що здаватися — це найгірше, що можна зробити. Треба триматися до кінця.

— Ви теж довго не знали, де ваш син. Розкажіть, з чого почався цей період?

— Це було 17 травня, день, коли їх вивели з Азовсталі. А 18-го зранку мені подзвонили зі спецслужб: сказали, що син виконав наказ, здав зброю і його вивели в полон. Не поранили, слава Богу. Сказали, що якщо його везуть в Оленівку, значить — живий і не поранений. Але це було все. Потім — повна тиша.

— Як довго ви були без жодної інформації?

— Два місяці — взагалі нічого. А потім був теракт в Оленівці. І знову — ніяких новин. Фактично майже рік я шукала сина. Писала, зверталася куди тільки можна. Була у групах, на зустрічах, надсилала листи — і в Україну, і за кордон. Намагалась засвітити його ім’я скрізь, де тільки могла.

— З ким ви тримали зв’язок? Хто вам допомагав?

— Ми спілкувались у групах, багато хто допомагав. Була координація з Червоним Хрестом, штабом по полонених, з нашими військовими. Підключались до кожного можливого збору. Але найважче було — не знати. Інші мами принаймні знали, що їхні в Таганрозі чи Ростові. А я — нічого. Я просто записувалась у всі групи підряд, сподіваючись знайти хоч якусь згадку про сина.

Коли з’явилась надія: дев’ять місяців пошуків і перша звістка

— Коли вперше з’явилася звістка про нього?

— Через дев’ять місяців. Один зі звільнених хлопців впізнав прізвище. Його сестра знайшла мене у групі, і зв’язалась. Після того я вже вийшла з усіх зайвих груп і залишилась тільки там, де знали, де саме тримають мого сина.

— Як ви дізналися, де перебуває ваш син? Це було через групу?

— Так, це сталося під час першого обміну в їхній колонії. Один із звільнених хлопців, важкопоранений, згадав прізвище мого сина. Він попросив свою сестру знайти мене — і вона написала в групі, де я була. Потім зв’язалася зі мною особисто й розповіла, що Дмитро живий, носить одяг з Азовсталі, і де саме він перебуває. Це був дев’ятий місяць моїх пошуків.

— Після цього ви вже знали точно, де він?

— Так, і вийшла з усіх зайвих груп, залишилась в одній — по цій колонії. Коли звільняли хлопців звідти, ми додавали їх до групи, щоб ті могли допомогти іншим родинам — давали списки, писали імена. Хтось дзвонив, хтось писав СМС — інформація постійно надходила.

— Чи підтримували ви контакт з іншими мамами?

— Так, навіть дуже. З двома ми подружились настільки, що їздили одна до одної в гості за кордон. Ці зв’язки для мене дуже цінні.

Коли Оксана дізналася, де перебуває її син, стало трохи легше. Час від часу надходили звістки, що Дмитро Агарков все ще в колонії, і це давало надію. Найбільший страх — знову втратити слід і повернутися в темряву невідомості.

Попри втому й тривогу, вона не зупинялась: брала участь у зустрічах, писала листи разом з іншими матерями. Усі разом домагались відповіді — чому військову частину 3057 жодного разу не включали до списків на обмін?

Найтяжчими стали дні наприкінці року, коли з’явилась новина: Дмитра вивезли у невідомому напрямку. Страх накрив з новою силою. Знову — лікарі, безсоння, безпорадність.

Утримувала молитва. Від першого дня полону і до сьогодні вона молиться щодня. Саме віра не давала зламатися.

Чому «все буде добре» — найболючіші слова для матері полоненого

— Чи відчували ви нерозуміння з боку інших людей? Як вони реагували на вашу ситуацію?

— Так, і це було боляче. Наприклад, казали:

Такі слова мене буквально вибивали з колії. Це могла говорити мама, в якої син не на фронті. Я їй казала:

— А фраза «все буде добре»?

— Перший рік я не могла цього чути. Реагувала дуже агресивно. Як можна знати, що буде добре, коли навіть не знаєш, чи твоя дитина жива? Люди хочуть підтримати, але краще просто мовчати. Бо ця фраза — дуже болюча.

— Що, на вашу думку, справді може бути підтримкою в такій ситуації?

— Найкраще — просто бути поруч. Вислухати. Не перебивати. Дати людині виговоритися. У мене були моменти, коли я починала плакати перед подругами, розповідала — і вони просто сиділи й слухали. Це було найцінніше.

— А як ви пояснювали друзям свій стан?

— Я казала: «Не хочу вам псувати настрій своєю фізіономією». Бо мені вже було нецікаво сидіти і слухати їхні розмови про буденні речі. Я жила в іншому вимірі. Руки трусились, постійно була на антидепресантах. Я просто просила не звертати уваги й бути поряд. І вони були.

 Замість післямови

Сьогодні Оксана знову поруч із сином. Після трьох років болючого очікування, тиші, невідомості й безсонних ночей — Дмитро Агарков повернувся з полону. Ми щиро вітаємо родину з поверненням Дмитра. Це перемога — родини і країни!

Водночас ця історія — не виняток. В Україні ще тисячі родин продовжують щодня жити в очікуванні. Досвід Оксани — не просто особиста історія, а важливий орієнтир для тих, хто продовжує шукати своїх рідних.

Ось її ключові поради:

• Тримати контакт з іншими родинами. Об’єднання в групи дає силу, доступ до інформації та відчуття, що ви не самі.
• Бути активними. Писати запити до державних інституцій, брати участь у зустрічах, говорити про свою історію. Кожен запит і кожен голос — це ще один шанс бути почутим.
• Не приймати припущення за факти. Якщо немає офіційного підтвердження — дитина жива. Є багато випадків, коли зниклі безвісти поверталися з полону.
• Піклуватися про себе. Дозволити собі слабкість — не означає здаватися. Психологічна допомога, медичне супроводження, підтримка друзів — це необхідне, а не зайве.
• Не втрачати віру. Навіть коли зникають сили, залишається молитва. Для Оксани вона стала щоденною опорою й частиною боротьби.