- 138
- 138
Дмитро Кербут: шлях від поранення до нових перемог
Моє знайомство з Дмитром Кербутом відбулося на марафоні «Гадяцьке сафарі - 2024». Його стійкість і сила духу вразили мене з перших хвилин. Дмитро — доброволець, військовий, який пережив тяжке поранення, але не лише знайшов сили відновитися, а й став опорою для своїх побратимів.
У цьому інтерв’ю він відверто розповів про шлях від болю до відновлення, про підтримку інших військових і про свої мрії, які надихають рухатися далі.
«Перше, що побачив, це зуби на землі. Але я був радий, бо значить - збереглися очі»
Дмитра Кербута можна описати багатьма словами: спортсмен, організатор, доброволець, військовий. Але він сам називає себе людиною, яка шукає.
«Стараюся розібратися в собі, хоча це нелегкий процес», — зізнається Дмитро.
Відверто говорити про події, які підштовхнули його до самопізнання, він не хоче, залишаючи їх в особистій площині. Проте зрозуміло одне: його рух вперед мотивує саме життя, його виклики та люди поруч, які надихають.
«Ми всі будуємо майбутнє і це не може не мотивувати», — додає він.
Дмитро Кербут про мрії та плани
Дмитро Кербут, із його багатим досвідом і життєвою мудрістю, будує майбутнє через мрії, які змушують його рухатися вперед. Головна серед них — побачити Україну переможницею.
«Хочеться бачити країну не лише вільною, а й справедливою, єдиною, де кожен може жити гідно», — говорить Дмитро.
Серед особистих цілей Дмитра — пробігти марафон швидше ніж за три години.
«Для бігунів це своєрідний рубікон, і хочеться його подолати», — ділиться він.
Для нього важливий саме результат, адже це виклик не лише тілу, а й духу.
Ще одна мрія Дмитра — відкрити кав’ярню у своєму місті.
«Хочу створити місце, де кожен зможе відчути себе затишно, насолодитися смачною кавою та зарядитися теплом», — розповідає він.
Це має бути не просто кав’ярня, а справжній простір з унікальною атмосферою.
«Я уявляю її в мілітаристичному стилі, — розповідає Дмитро. — У мене вдома вже чимало трофеїв — гільзи, шеврони, турбуси. Правда, квартира скоро стане схожою на базу НАТО, але для кав’ярні це буде чудовий декор».
Втім, Дмитро планує, що заклад буде не лише про стиль.
«Частина виручки з кожної чашки кави піде на підтримку наших військових. Це буде благодійний проєкт, де люди зможуть не просто насолодитися кавою, а й долучитися до доброї справи».
Особливу атмосферу Дмитро уявляє через стилістику бліндажа:
«Холодні стіни, буржуйка, справжній дух фронтового затишку. Але, звісно, без мишей і води, що капає зі стелі, — сміється він. - Зараз є багато кав’ярень, тому важливо знайти свою фішку. Хочу, щоб люди приходили до мене не лише по каву, а й відчути певну атмосферу та ідею».
Ідея Дмитра мене вже надихає:
«Я точно буду першою у черзі!» — обіцяю я. Дмитро ж додає із усмішкою: «Запрошую! Ще навіть не відкрився, а вже є перша відвідувачка».
Про родину, виховання дітей та секрети сімейного щастя
Окрім марафону та кав’ярні, Дмитро Кербут має ще одну важливу мрію — приділяти більше часу родині.
«Діти ростуть дуже швидко, і я розумію, що часу для спілкування стає все менше. Старший син через кілька років може поїхати вчитися в інше місто, тому я хочу бути поруч і працюю над цим», — ділиться Дмитро.
Для нього важливо не лише бути присутнім у житті дітей, але й створювати спільні моменти:
«Це не про якісь конкретні справи, а про спільність. Грати, гуляти, разом працювати над проєктами — головне, бути поруч».
Виховуючи дітей, Дмитро та його дружина намагаються бути прикладом.
«Ми підтримуємо дітей у всьому, завжди беремо їх із собою — на змагання, у подорожі, на море. Час разом — найцінніший. Вважаємо, що не можна кричати на дітей. Завжди варто вислухати їхню думку, навіть у складних ситуаціях. Якщо вони роблять помилки, варто спокійно розбирати їх разом і шукати кращі рішення».
18 років у шлюбі стали для Дмитра важливим досвідом:
«Розуміння, що дружина — твій друг на все життя, є ключовим. Потрібно визнавати помилки, працювати над собою і завжди поважати одне одного».
Дмитро Кербут про роботу, війну та прийняття рішень
На початку 2022 року Дмитро Кербут жив звичайним життям: був одруженим чоловіком, батьком двох дітей і працював інженером з охорони праці в компанії «Кернел» (міжнародний агротрейдер - ред.). Перед цим, із 2015 по 2021 рік, він працював у Полтавському «Епіцентрі» (мережа торгівельних центрів - ред.) продавцем, але вирішив змінити все після подорожі на змагання Iron Man у Талліні.
«Я побачив, як люди живуть, працюють, відпочивають. І зрозумів, що потрібно змінювати своє життя. Звільнився і спробував себе у новій сфері. Робота інженера з охорони праці була для мене новим викликом, але вона мала благородну місію: запобігати небезпекам і допомагати людям», — розповідає Дмитро.
Проте 24 лютого 2022 року все змінилося.
«О 4-й ранку мені подзвонили з Миргородського елеватора і повідомили, що їх бомблять. Спочатку я подумав, що це пограбування, але після прочитання новин стало зрозуміло, що почалася війна», — згадує Дмитро.
Того дня він намагався провести тренування для своїх підопічних, але всі були розгублені, а думки зайняті новинами про російські колони, які заходили в українські міста. Після двох днів обдумування він прийняв рішення стати добровольцем.
«Я розумів, що це не дрібний конфлікт, а повномасштабна війна. Йшов із думкою, що це може бути квиток в один кінець, але я хотів захистити свою сім’ю та землю», — ділиться він.
Перші дні були найважчими, адже здавалося, що ситуація безнадійна.
«Думав, що не зможемо чинити опір, але через два-три дні стало зрозуміло, що “бліцкриг” у ворога не вдався. З кожною перемогою впевненість зростала — звільнення Ірпеня, Гостомеля, Харківщини та Херсона показали, що ми здатні боротися», — каже Дмитро.
Попри виклики, Дмитро зберігає віру в наших військових.
«Так, у ворога більше ресурсів і людей, а в нас є проблеми з організацією. Але я вірю в майстерність і винахідливість наших хлопців. Ми обов’язково переможемо».
Фронт, поранення та відновлення
Дмитро Кербут розпочав свій бойовий шлях у складі територіальної оборони Полтави.
«Спочатку ми думали, що виконуватимемо завдання у межах регіону: патрулювання, зведення барикад. Але в березні 2022 року отримали бойове розпорядження й вирушили на Сумський напрямок, де майже місяць забезпечували прикриття біля кордону», — згадує він.
Після Сумського напрямку їх перекинули до Полтави для захисту військового аеродрому, а наприкінці 2022 року — на Донбас, у район Соледара.
«Ми закріпилися біля дачного містечка неподалік Соледара. Від будівель залишилися лише уламки — усе було зруйновано артилерією. Ми почали окопуватися, коли на фланг зайшла ворожа диверсійно-розвідувальна група. Почався стрілецький бій, під прикриттям мінометів і гранатометів», — розповідає Дмитро.
Перебуваючи на спостережному пункті, він намагався подавити ворожі точки РПГ.
«Я бачив, звідки ведеться вогонь і стріляв у відповідь. Але коли переключився на іншу точку, помітив, що по мені вже йде постріл із гранатомета. Не встиг ухилитися — снаряд влучив поруч».
Уламки снаряда влучили в ліву легеню, голову та бік. Дмитро втратив ніс, пошкодив щелепу й залишився без більшості зубів.
«Перше, що побачив, це зуби на землі. Але я був радий, бо значить - збереглися очі», — згадує він із усмішкою.
Через сильний обстріл евакуацію організувати не могли. Дмитро Кербут зрозумів, що часу мало і вирішив іти сам.
«Два кілометри я йшов під обстрілом, падаючи в грязюку щоразу, коли чув вихід із міномета. На наших позиціях мене спочатку не впізнали: весь у крові, без розпізнавальних знаків. Щоб довести, що я свій, написав на землі пальцем своє ім’я та позивний».
На початку служби командир дав Дмитру позивний «Бігун» за любов до тренувань, які він і його товариш знаходили можливість проводити навіть на фронті.
«Цей позивний став для мене символічним», — говорить він.
Після надання першої допомоги Дмитра перевезли до Краматорська, потім до Дніпра, а далі — до Київського військового госпіталю.
«Лікарі зробили все можливе. У клініці «Нове тіло» мені провели реконструкцію носа, використовуючи тканини з вух і ребер. А стоматологія «Універсальна» в Полтаві відновила мої зуби. І все це — безкоштовно». На моє запитання: «Як вдалося пройти цей шлях?» - Дмитро відповідає, — «Допомогло бажання жити. І підтримка».
Підтримка родини, відновлення після поранення та нові горизонти
Родина для Дмитра стала справжньою опорою під час його випробувань.
«Дружина, як тільки дізналася, що мене поранили, одразу приїхала до Дніпра, а потім була зі мною в Києві. Вона супроводжувала мене на всіх операціях, підтримувала від початку до кінця», — розповідає Дмитро.
Діти сприйняли зміни у батькові стійко, хоча сам Дмитро визнає, що фізичні та психологічні наслідки поранення давалися нелегко:
«Усвідомлення, що твоє тіло вже не те, що раніше, складно прийняти. Іноді думаєш про те, як це впливатиме зі старістю. Але тренування стали моїм способом повернутися до життя».
Уже в березні 2023 року Дмитро почав бігати.
«Після кожної операції, відновлення складніше через гормональні терапії, але тренування допомагають не лише фізично, а й морально. Це спосіб очистити голову від негативу. Хочу повернутися до довоєнного життя, брати участь у змаганнях, подорожувати», — ділиться він.
На марафоні «Гадяцьке сафарі» Дмитро Кербут пробіг 10 км.
«Раніше така дистанція була для мене легкою, але тепер це виклик. Протягом року я пробіг чотири напівмарафони по 21 км разом із дружиною. Ми бігли не заради перемоги, а щоб підтримати організаторів, які збирають кошти для військових».
Дмитро Кербут та його порада побратимам
Дмитро Кербут закликає побратимів, які проходять через травматичний досвід, не здаватися.
«Пам’ятайте, що ви повноцінна людина, і життя триває. Навіть ті, хто втратили кінцівки, продовжують бігати, тренуватися, будувати своє життя. Беріть приклад із них».
Він також наголошує на важливості психологічної допомоги.
«Я працюю з психологом, який теж є військовим. У нас є спільні теми, це допомагає. Не бійтеся звертатися за допомогою, адже часто ті, хто кажуть, що їм психолог не потрібен, насправді потребують його найбільше».
Дмитро зізнається, що його дружина завжди поруч і так надихає його рухатися далі.
«Її підтримка важлива для мене. У нас навіть є спільне фото з марафону — це особливий момент, який нагадує, що разом можна подолати будь-які труднощі. Життя триває і ми маємо жити далі, розвиватися й підтримувати одне одного».
Читайте також:
