- 123
- 123
До 100-річчя Михайла Коргуна: Голодомор у творчості майстра
Цей матеріал — спроба показати, як Голодомор вплинув на все життя митця, назавжди змінивши його долю та творчість. Це запрошення в подорож через біль і мистецтво, яке не дозволяє минулому залишитися в минулому. Ми досліджуємо, як цей трагічний досвід залишив слід у картинах і поезії майстра, став поштовхом для рішення емігрувати й присвятити своє життя збереженню української спадщини. Роздуми авторки Оксани Сулими додають особистого виміру, досліджуючи, як трагедія позначилася на свідомості нинішніх поколінь.
Мистецтво як зцілення: Михайло Коргун і живописна терапія дитячої травми, яку спричинив Голодомор
В 1932 році автору було лише 8 років! Дитяча пам’ять здатна яскраво передавати емоційне забарвлення пережитого. Водночас організм має природну властивість захищатися, витісняючи травматичні спогади, пом’якшуючи їх та створюючи ідеалізовану картину минулого. Це помітно в живописній спадщині Михайла Коргуна: його сільські пейзажі вирізняються лірико-поетичним характером, і мистецтвознавці часто називають їх «живописними спогадами та фантазіями на теми України».
Про тяжкі випробування долі Михайло Коргун відверто розповів у своїх «Спогадах» 1992 року. Він згадує розкуркулення, коли його дядька Івана вивезли до Архангельська за те, що той був «просто роботяща людина». Описує антицерковну політику з її пограбуванням та зневагою до святинь — «церкву закрили, священика вигнали, дорогоцінності запалили». Розповідає і про колективізацію, якою Сталін намагався «зламати українських господарів — легше було забрати збіжжя, а село лишити на поталу».
Та найжахливішим спомином дитинства став Голод 1932-1933 років, який безжальною рукою забрав батька. Описав Михайло Васильович гірку та, на жаль, надто типову для того періоду картину: опухлі повільні люди, обмін у Торгсін (мережа спеціальних магазинів, в яких можна було обміняти побутове золото на продукти харчування - ред.) материних прикрас на «вісім кілограмів гречаної крупи», що швидко закінчилась, «пляцки» з муки липової кори або «котлети» з липового листя та кропиви, збирання мерзлої картоплі, молодиків із дротяними ковіньками-патиками, якими вони вишукували заховане зерно, зникнення собак та котів, вимирання друзів-ровесників, коробку-домовину для батька із засіки в коморі, щоб «поховати майже по-людськи», рідну хату-пусту, бо «що можна було продати, то давно пішло»…
Травма поколінь: як досвід Голодомору формує нас сьогодні
Сьогодні кожне свідчення про Голодомор-Геноцид на вагу золота. Відтоді змінилось кілька поколінь українців, проте травматичний досвід штучного голоду залишається досі з нами. Я відчуваю, що потреба мати продукти «про запас» — це не просто звичка, а відгомін страхів, які передаються генетично. Покоління, які не знали голоду, генетично бояться його, будь-які продовольчі ускладнення викликають тривогу та страх браку їжі. І це не дивно, адже терор голодом став засобом більшовицького режиму упокорити українську націю та призвів до глибинних психологічних змін, деформацій культури і духовності, менталітету загалом, похитнув традиційні засади патріархального суспільства. Я бачу, як внаслідок тієї ментальної травми у масовій психіці селянства сталися незворотні зміни: невротичні розлади, відчутно вкоренилися страх, недовіра та тривога, байдужість до чужого горя, відчуття безнадії, розпачу, пригніченості, розгубленості, надовго забулися такі почуття як радість, задоволення, комфорт.
«Де серп і молот, там смерть і голод»: правда про Голодомор 1932-1933 років
Показово, що радянська влада безсоромно замовчувала факт масової смерті українців від голоду. За підрахунками дослідників «безкровна війна» сталінського режиму проти українського народу забрала від 7,5 млн. до 10 млн. осіб. Офіційна точка зору заперечувала голод як явище. У пресі тих часів були лише поодинокі згадки про «продовольчі труднощі», «прорив на господарському фронті», «допомогу від недороду» тощо. Зате фольклор у приказках, прислів’ях та піснях зафіксував народну думку про ті трагічні часи: «В тридцять третьому году помирають на ходу», «Де серп і молот, там смерть і голод», «Ой за ті колоски відбула я в Соловки», «Буксир щупами штирхає – до зернини забирає» тощо.
Свідомо організований більшовицькою владою Голодомор 1932-1933 років в Україні – не просто трагічна сторінка в історії, а справжня демографічна, соціально-психологічна, морально-етична і ментальна катастрофа, незагоєна рана на тілі української нації, яка й досі продовжує впливати на нас.
Зерна пам’яті: чому важливо розуміти причини Голодомору
Голодомор-геноцид 1932–1933 років став продовженням політики, що почалася з репресивних заходів російського самодержавства і розвинулася за радянського тоталітарного режиму, спрямованого на фізичне та моральне знищення українського народу. Ці ж цілі переслідує сучасна путінська Росія, яка окупувала частину споконвічних українських територій, безжально знищуючи міста та села разом із місцевим населенням. При цьому вона прикривається цинічними заявами: «Росія не починала війну», «спеціальна військова операція — це спроба зупинити війну» та «окуповані території Донбасу — це історична частина Росії».
Станом на червень 2023 року Голодомор був визнаний геноцидом українського народу в 32 країнах світу. Показово, що Держдума РФ назвала його «предметом сучасних політичних спекуляцій», вкотре продемонструвавши своє справжнє ставлення до трагедії українців.
Ми не маємо права на забуття та емоційну байдужість, навіть якщо важкі й травматичні теми викликають бажання від них відсторонитися. Ці події спричинили не лише масштабні демографічні втрати та глибокі морально-психологічні зміни, а й стали символом стійкості та незламності українського народу.
«Поема життя» Михайла Коргуна: спогад про Голодомор і біль еміграції
«Поема життя» Михайла Коргуна — це сповнений болю спогад і водночас засудження, написаний до двадцятиліття Голодомору в Україні. Проте вірш був опублікований лише у 2009 році на шпальтах щомісячника *«Бористен», адже автор небезпідставно побоювався за долю своїх рідних, які залишилися в Україні. Сам Михайло Коргун змушений був назавжди попрощатися з Батьківщиною у 1942 році, коли його разом з іншою українською молоддю німецькі окупанти вивезли на примусові роботи до концтабору у Штутгарті.
Поема життя
І згадалось мені нині
мила молодість моя,
Як бігав я по полонині,
був маленький тоді я.
Тато мій вже підтоптаний
коло двору порався.
Вірний кінь його каштановий,
із уздечки рвався.
Як згадаю, вийде мати
весела, мила, на поріг,
та мене почне гукати:
А ти де, Мишко, побіг?
Та минулася веселість,
вже нічого в нас нема;
всіх загнали до колгоспу,
до радянського ярма.
Мати моя щодня плаче,
сумний батенько сидить,
бо сльозам кінця не бачить,
а я почав буквар учить.
Брати вже старші були,
пішли щастя шукати,
для них фабрики гули,
у дома лишились тато й мати.
Та я маленький ще лишився,
то тридцять другий підходив,
Що крові нашої напився,
що Україну голодом морив.
Тато курячись за мною,
не доїдав, не допивав,
і за мамою старою,
для нас усе він оставляв.
Не стало хліба і немає
ні картоплі, ні крупи,
тато з голоду вмирає,
а ми пухлії були.
Минула тяжкая зима,
а люди з голоду вмирали,
вже й кукурузянки-нема…
ми тата свого поховали.
Рідня на вигоні пасеться,
траву з’їдає золоту.
Мати в Пирятин
пошкандибала
продать запасоньку оту.
що ще прабабця гаптувала,
іще сорочку он яку,
що молодою вишивала,
щоб виміняти щось синку.
Пішла ті речі продавати,
яке то горе, він малий.
Хліба, хліба аби дістати,
як би шматочок хоч який.
Щоб трохи сина підгодувати,
щоб не загинув в рік лихий.
По базарі почала никати…
Який то час тяжкий!
За дві картоплі проміняла,
Це буде синові мойому.
За пазуху собі запхала,
і з тим вернулася додому.
По селах тихо, ні шелень.
На городі цвіте кропива.
Повимирали всі у пень,
а світ не баче того дива.
Прийшла весна, завеселилось
тільки сонце в країні Рад.
В Україні лихо лишилось,
люди падали як град.
Москва збирає, добрі жнива.
Партійці в розшуках живуть,
А світ не баче того дива,
що українці тільки мруть.
Котів, собак уже поїли.
Вмирають тихо «бунтарі».
Діждались вже: чого хотіли,
українські пролетарі.
Так гучне колись село
зснуло тихо, як дитина.
Бур’яном все заросло
і не колише мати сина.
Бо божевільна, його з’їла,
він ще й місяця не мав.
Вона того і не хотіла,
та так їй розум підказав.
Що ж зробила ти небога,
вона того і не знала.
Не молилась до Бога,
бо вже розуму не мала.
Та як липа зеленіла,
тоді люди віджили.
Усе листя обчухрали.
І пампушечки пекли.
Та все Сталіна хвалили,
що радянське царство дав.
Що послав життя їм «миле»,
що в худобу всіх поперевертав.
У колгоспі суп варили,
хто ходити міг, останні сили,
то збирав останні сили,
щоб на полі він не ліг.
На колгоспному лані,
серпами пухлі жали,
бо в країні Рад
Навіть кіс не мали,
І я трошечки віджив…
моя мати мила
на колгоспному лану
суп заробила…
Отож трохи я відійшов,
помагала мати.
Узяв торбу та пішов
колоски збирати,
Мене в полі як зловили,
сталінські «пірати»,
в власній крові покупали,
вели до сільради.
Я уперся, що не піду,
вони знову били, били,
били, вже й не тямлю,
у рові так і залишили.
Там у полі серед ночі
найшла мене мати.
В чуття мене привернула,
принесла до хати.
І лихий того не знає,
як то тяжко жити.
Пухлих в ярмо запрягають
у колгосп робити.
Жито жнуть серпами,
бо коси немає.
По десятку воза тягнуть…
«Страна процвітає».
Пухлих, в поле виганяють.
Всі як вівці ідуть.
П’ятирічку виповняють,
славлять добробут. –
Уже й пухлі відійшли,
заворушилось село,
а партійці-ґвалт!-кричать!
Голод? Його не було!
Ті, що Сталіна хвалили, -
вони так кричали.
- вони пухлі не були,
голод не зазнали.
Вони в ласочках жили,
у палатах спали,
вони того і не знали,
як люди вмирали.
Оце наше існування
в краю тім «совіт»,
та даремне намагання
не повірить світ.
Бо філософією зайнятий
щасливої країни Рад,
Нарід, як з христа знятий
не знайде собі порад.
Це часи найгіршої доби,
у країні «славних Рад»,
де люди: права худоби,
де рішають справу без громад.
Пробачте мені, що я
за совітську власть пишу,
про батьківщину не знаю,
а за неї хрест ношу.
Про Батьківщину не знаю,
хоч до школи я ходив,
Школу ту я проклинаю,
де тільки конституцію учив.
Десять років – не мало
учивсь у чужій освіті.
Бо тих сімнадцять я не знаю.
Я тільки існував на світі.
*«Бористен (Борисфен)» — український науково-популярний журнал, що висвітлює наукові, культурні, соціальні та історичні події. Це видання публікувало роботи багатьох представників української діаспори.
Читайте також:
