Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Понеділок, 17 Червня 2024 року
Доля села Довжик і його млин
Доля села Довжик і його млин

Доля села Довжик і його млин

Павло ФІЛЬ, м. Київ

Якщо у когось з читачів виникне запитання, а чому про Довжик, коли він Сумської області і ні  до Гадяцького району, ні до Гадяцької територіальної громади ніякого відношення не мав і не має, то відповім так: це село, розташоване неподалік Великих Будищ, історично належить до Гадяцького краю і з часу свого виникнення ( кінець XVIII століття) й аж до 1923 року перебувало у складі Бірківської волості Гадяцького повіту. І коли у тому ж 1923 році була проведена перша при Радянській владі адміністративно-територіальна реформа, і Бірківська вже не волость, а сільська рада опинилась в іншому районі, воно все-рівно культурно й економічно продовжувало тяжіти до Гадяча. Довжани майже щонеділі приїздили сюди на базар, влаштовувались тут на роботу, осідали на постійне проживання. Десь до 1990-х років довжанська «діаспора» в Гадячі постійно становила десятків два душ, а в останні десятиліття   скоротилась до 10, що теж, якщо взяти до уваги кількість жителів в селі на сьогодні, не мало.

Після 1923 року подібних  реформ було проведено чимало, і про них написано в матеріалі «Як Сватки і Бірки були приєднані до Гадяцького району» («РК», №2 за 25.01 23 р.). У цій же статті подається інформація й про уродженця Сватків Шуйського Г. Т., старшого помічника Хрущова М. С., який на початку 1963 року й посприяв цьому приєднанню. А допомагати своєму рідному селу, правда своєрідним чином, він почав ще з 1954 року, у якому його шеф утвердився як одноосібний керівник СРСР. У тому році, без будь-яких вагомих причин, була ліквідована Бірківська сільська рада, і Бірки, Довжик й інші невеличкі хутори навколо Бірок перейшли до складу Сватківської сільради. Ясна річ, Бірки стали занепадати. Далі було ще більше - у жовтні 1959 року як самостійне господарство був ліквідований бірківський колгосп ім. Правди, і його дві бригади  №1 і №2 були приєднані до сватківського колгоспу «Радянська Україна». Що стосується довжанської бригади №3, то ще за рік до цього її переманив до себе синівський колгосп ім. Леніна, і в результаті  для Довжика вийшла  «абракадабра»: протягом певного періоду (до січня 1960 р.) адміністративно він був «до Сваток», а в господарському плані – «до Синівки». Тому й вийшло, що коли на початку 1963 року Сватківська сільрада перейшла до Гадяцького району Полтавської області,  Довжик  залишився в Сумській у такому собі «апендициті», оточеному з трьох боків землями Полтавської області. Ось так пан Шуйський «допоміг» не лише Біркам, а й Довжику, який через «ні туди, ні сюди» одним з перших серед бригадних сіл став «неперспективним», й аж до 1984 року до нього не було прокладено дороги з твердим покриттям.

Сьогодні українські села в біді, більшість з них, особливо колишні бригадні, поступово вмирають. Господарські будівлі й хати руйнуються, вулиці, двори і городи заростають деревами й бур’яном, усе стає схожим на такі собі примари з минулого. Пройде ще трохи часу, і вони будуть віднесені вітром в небуття. Вихід один – порятувати хоча б пам'ять про них, поки є люди, які щось пам’ятають. Тож і закликаю ще дієздатних жителів нашого Гадяцького краю, особливо молодих, зайнятись краєзнавством. Запевняю, захоплююча це справа: узнаєте багато чого цікавого та й роботи вистачить на всіх. Особисто я вважаю найбільшою своєю краєзнавчою удачею те, що вдалося «викопати» з минулого життя Довжика одну цікаву історію, яка, як можна сподіватись, ще довго буде жити.

Був у Довжику млин-вітряк на 6 крил і стояв він на його околиці, на підвищеній місцині десь метрів за 400 від колгоспного току. По конструкції він був типовим для усієї центральної України – стовповим, тобто таким, що встановлений на дерев’яному (дубовому) так званому стільці, посередині якого був вкопаний у землю стовп. До вітру обертався за допомогою так званої дишлі, а стовп (вертикальна вісь) фіксував його, не даючи зсовуватись з стільця ні в яку сторону. Працював він  десь до 1963 року, а тоді, коли такі млини були витіснені механічними – електричними і на двигунах внутрішнього згорання, був зупинений. І потім ще простояв на своєму місці до 1971 року, нерухомим і замкненим, таким собі мовчазним артефактом минувшини, хоча деякі з нас, хлопчаків-підлітків, інколи примудрялись залазити всередину.

У липні 1971 року в село приїхала експедиція з Музею народної архітектури і побуту Середньої Наддніпрянщини, що знаходиться в м. Переяславі (колишньому Переяславі-Хмельницькому) Київської області і якому якимось чином стало відомо про цей млин. Завданням експедиції було вирішення усіх формальностей по його демонтажу і перевезенню в музей, оскільки він за своєю архітектурою і конструктивними особливостями видавався цінним музейним експонатом. Проблему вирішили так, що місцевий колгосп ім. Леніна, у власності якого млин перебував, музею його просто подарував. Думаю, що це питання розглядалось на засіданні правління колгоспу у період між 15 і 17 липня, бо якраз у ці дні експедиція працювала в селі. А вже 8 – 14 серпня нова експедиція  млин демонтувала і вивезла його розібраним в Переяслав, а там – на території музею –  знову зібрала. Але чогось у Довжику поширились чутки, що млин передається в Музей архітектури та побуту України під Києвом, який якраз тоді створювався і про який писали в газетах. Варто зауважити, що не всі в селі були цим задоволені, деякі селяни з людей старшого віку, які пережили голодомори 1933 і 1947 років, навіть відкрито обурювались.

Пізніше, коли вже дорослим я став цікавитись краєзнавством, розповіді старожилів про вивезення млина в Київ навели мене  на хибний шлях пошуку. Відвідавши київський музей вперше у 1984 році, в експозиції його не побачив, а потім впродовж багатьох років, регулярно буваючи там, безуспішно намагався знайти хоча б якісь сліди. Справа в тому, що більшість матеріалів музейного архіву за 1970-ті роки пропала внаслідок замокання від великої зливи. Крім того, сюди навезли багато млинів з усієї України, а встановили найбільш оригінальні й такі, що ще добре збереглись, інші ж пішли на запчастини або були знищені. Тож з’явилось припущення, що й наш попав у число цих останніх. Про існування Переяслав-Хмельницького музею я знав, але не звертався туди, виходячи з того, що наша Липоводолинщина аж ніяк не є Середньою Наддніпрянщиною.

А знайти млин допоміг випадок. Якось познайомився з музейним екскурсоводом, і він  мене звів з одним архітектором, який створював київський музей, але вже давно на пенсії. Останній порадив зателефонувати в Переяслав-Хмельницький музей, розповівши, що на початку 1970-х років між музеями під відкритим небом (в Україні їх тоді створили близько десяти) була досить жорстка конкуренція за артефакти. Музеї розуміли, що млини скоро зникнуть, тож кожен намагався вихопити їх там, де вони ще були. Що ж, зателефонував і розхвилювався, почувши, що млин з с. Довжик Липоводолинського району, Сумської області, крім того, що «живий і здоровий», так ще й один з найкращих експонатів у їхній музейній експозиції. Це було в грудні 1918 року, а вже в травні наступного року я й поїхав туди

на побачення з млином, вже як зі своїм рідним і щоб показати його внукам. Біля нього ми й зфотографувались.

Сьогодні зовні він ще в задовільному стані і виглядає досить імпозантно, а ось всередині його б треба підремонтувати - попервах хоча б замінити вже трухлі дошки другого поверху на нові. Що стосується історії, то збудований він був на кошти місцевого селянина-середняка Литвиненка Йосипа (роки життя: 1876 – 1924) у період між 1900  і 1920 роками. Він і сам будував, і місцевих теслярів наймав. Після його смерті млин успадкував його син Литвиненко Федір Йосипович (1911 – 1992 р.р.), який, підрісши до років 16, став працювати конюхом у Бірківській сільраді, до якої тоді належав Довжик. Возив землеміра і, як тоді казали, був близький до місцевого начальства. Завчасно відчувши, що діло йде до колективізації і усуспільнення майна, десь у 1929 році млин продав заможному селянину з сусіднього села Великі Будища, який чи то не встиг його перевезти у своє село, чи то й не задавався такою ціллю. На початку 1930-х років цього селянина розкуркулили й вислали, а млин був переданий у власність створеного в Довжику колгоспу ім. Ворошилова. Цілком очевидно, що якби млин залишився у власності Литвиненка Федора, то вже б його зарахували до куркулів і вислали туди, де «Макар телят не пас», хтозна чи й вижив би. За кілька років до війни млин був кардинально перебудований з одноповерхового на двоповерховий колгоспними теслярами. При відступі німецьких військ з нашого краю у вересні 1943 року ними наше село було спалене майже вщент, уціліли лише дві хати і млин. Останній, можливо, тому, що не був під соломою (його дах тоді був покритий дошками, таку покрівлю ще називають тесом або гонтою).

Насамкінець зауважу, що я і мої друзі-односельчани, яким доля рідного села болить (на сьогодні у ньому залишилось 22 жителі, а 45 років тому було 270), розробили прапор Довжика,  він же прапор братства колишніх й сьогоднішніх довжан, а також усіх вихідців з села, які жили і живуть в інших краях. Всупереч усім правилам геральдики вирішили відобразити на ньому наш вітряк в натуральному вигляді, як символ хліборобського краю і благополуччя. На фото я і внуки тримаємо його в руках. Нехай він нас об’єднує і ріднить, поки ми живі і пам'ять про наш рідний Довжик жива!

 

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Газета
Кобізька Юлія
Зигун Зоя
Недовіс Людмила
Пинчук Віталіна
П. Яківець
Газета