Домашнє насильство в Україні: чому важливо не мовчати
«Я – вільна і для мене це дуже цінно»
8 грудня 2024 року виповнилося 140 років від дня заснування Товариства українських жінок, що стало початком організованого жіночого руху в Україні. Жінки століттями намагаються покращити своє становище у суспільстві постійно доводячи свою професійність, значимість, впливовість та виборюючи рівноправ'я. В Україні і світі визначено ряд святкових і пам'ятних дат пов'язаних із жінками та їхніми правами: Міжнародний день жінок і дівчат у науці (11 лютого), Міжнародний день боротьби за права жінок (8 березня), День матері, Міжнародний день дій за жіноче здоров'я (28 травня), Міжнародний день фемінізму (30 травня), Міжнародний день сільських жінок (15 жовтня) і багато інших. Наприкінці листопада, а саме 25 числа, відзначають Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. Адже за світовою статистикою понад 70% жінок і дівчат піддаються різним проявам насильства.
З чого все починалося
8 грудня 1884 року в Станиславові (нині – Івано-Франківськ) відбулися установчі збори Товариства руських жінок, яке з 1922 року стало відомим як Товариство українських жінок. Ініціаторкою створення цієї організації виступила громадська діячка, письменниця та феміністка Наталія Кобринська.
Членкині товариства прагнули досягти незалежності жінок і забезпечити їм рівні права з чоловіками. Організація займалася благодійністю та активно працювала в просвітницькому напрямі.
У 1886 році Наталія Кобринська разом із нашою землячкою Оленою Пчілкою випустили перший в Україні феміністичний альманах «Перший вінок». Ця збірка, що містила 40 творів, піднімала важливі суспільні проблеми, зокрема домашнє насильство, зґвалтування, а також гостру потребу у створенні дитячих закладів для підтримки працюючих жінок.
Відвойовувати у ворога свою країну на фронті, «боротися» з брудом в домі та капризами дітей, виборювати гідну зарплату на роботі і паралельно відстоювати гідне місце жінки в суспільстві
Сьогодні українські жінки відіграють важливу роль у боротьбі за незалежність та свободу своєї держави. Близько 6 тисяч жінок приєдналися до лав Збройних сил України на початку повномасштабного вторгнення, і за повідомленням Міністерства оборони, станом на січень 2024 року в українській армії служило 45 587 військовослужбовиць. А нещодавно заступниця Міністра оборони Наталія Калмикова повідомила, що у війську служить понад 67 тисяч жінок.
Одні жінки боронять фронт нарівні із чоловіками, демонструючи мужність і стійкість. Інші ж залишаються надійною опорою в тилу, виконуючи незамінні завдання: плетуть маскувальні сітки, забезпечують прихистки для переселенців, готують гарячі обіди, організовують гуманітарну допомогу, транспортують карети швидкої допомоги з-за кордону, збирають кошти для армії, виховують дітей, розвивають бізнес і сплачують податки, зміцнюючи економіку країни.
Кожна жінка вносить свій внесок у розвиток країни, працюючи у різних сферах, у розвиток нації – виховуючи дітей, у боротьбу з ворогом – служачи у війську. Але водночас жінки продовжують давню традицію боротьби за гідне місце у суспільстві.
Найгостріша проблема – домашнє насильство
Однією із найгостріших проблем, з якою стикаються українські жінки це прояви насильства – фізичного, сексуального чи психологічного. Переважно, це домашнє насильство, від якого щороку гинуть 600 українських жінок – фізичне, сексуальне чи психологічне. Статистика ПРООН також каже, що понад 80% – це насильство чоловіків щодо жінок.
Гадячанка Марина (ім'я змінено на прохання співрозмовниці) стала однією із постраждалих від домашнього насильства з боку чоловіка, а точніше, двох, бо жінка двічі намагалася створити сім'ю. Її історія майже нічим не відрізняється від тисяч подібних.
Чому одразу не вдається розпізнати кривдника
— Спочатку все було прекрасно: він дарував квіти, робив подарунки, влаштовував романтичні побачення. Ми бачилися рідкою, адже жили в різних містах. І коли він приїжджав, то було все чудово. Він піклувався про мене і знайомі, які бачили наші стосунки завжди говорили: «От будеш за ним, як за кам'яною стіною», — розповідає про свого першого чоловіка жінка.
Домашнє насильство: як розпізнати перші тривожні сигнали
Все змінилося, як тільки Марина, будучи вагітною, переїхала в дім до чоловіка. Вона одразу відчула, що вона не «на своєму місці» і їй про це постійно вказував чоловік.
— Я побачила інше відношення, як тільки переступила його поріг, а на наступний день після одруження я вже плакала, — зітхає Марина.
Кривдник, ймовірно, вирішивши, що жінка після штампу в паспорті і завагітнівши від нього вже нікуди не подінеться, почав щодня дорікати, що Марина приїхала до нього на все приготовлене і вона тут ніхто. Почав намагатися принизити, взяти гору у стосунках і взагалі у житті Марини.
— Він поводив себе, ніби він цар, а я його прислуга. Постійно за щось зачіпав, вказував що і як треба робити. Коли приїздив з роботи, то на столі вже мало все бути приготовлено, щоб він тільки сів і взяв у руки ложку.
Хоча коли я ще до весілля приїздила до нього в гості, то було все інакше і він «носився» зі мною.
Чому жінки часто мовчать і терплять, чому виправдовують кривдника
До Марини у чоловіка була дружина, яка померла через хворобу. І він постійно порівнював жінок, принижуючи Марину і все, що вона робить. Хоча сам зовсім нічого їй не допомагав. Скоріше, вона йому допомагала робити якісь домашні справи.
Як говорить сама Марина все «розвиднилось» після народження сина:
— Коли я до нього переїхала, то видно було, що в домі немає господині – все було занедбане, десь бруд, десь штори не пралися роками, десь купа речей нерозібраних. Я одразу «увімкнула хазяйку» і навела лад. Тож спочатку я гадала, що він побачить і зрозуміє, що я працьовита і турботлива, що нічим не гірша за його попередню дружину і все зміниться. Можливо він ще не звик до нової сім'ї. Але все ставало тільки гірше. Коли не було до чого причепитись, він відкривав вікно, знаходив пил на міжвіконній рамі і виказував мені, що я погано прибираю. А коли я народила сина – сподівання про покращення у стосунках зруйнувалися остаточно.
У жінки були вкрай важкі пологи. І вона, і дитина дуже довго відновлювалися. Але замість підтримки і турботи від «молодого татуся» було чути лише докори і зауваження.
— Поки ти ходитимеш як качка?! Поки ти з ним (сином – прим.авт.) носитимешся?!» я чула щодня. Він не розумів, що моє тіло слабке і ще не загоїлися післяпологові травми, що мені важко навіть просто ходити, не те, щоб щось працювати по дому. Він не називав сина по імені, або хоча б якимись іншими лагідними словами. Лише «він». Його нервувало, що син часто і багато плакав і ніколи не брав дитину на руки», — ділиться Марина.
Жінка зізнається, що чоловік ніколи її не бив фізично. Але моральний тиск був шалений і це іноді здавалося ще гіршим і важчим тягарем, ніж тілесні побої. «Він міг стояти і спостерігати як я мию посуд, ніби контролюючи мене. Уявіть, як це важко витримувати, — переводить подих Марина
Домашнє насильство: чому терпіння не призведе до змін
Марина ділиться, як зважилася змінити своє життя, усвідомивши, що надії на покращення від чоловіка марні, відмовляючись від «терпіння» як способу виживання.
Спочатку жінка терпіла таке життя, сподіваючись, що чоловік зміниться після народження дитини і усвідомить, що у нього нова родина. Потім лишалася із тираном під одним дахом, бо не мала куди йти і до кого, адже у неї не було нікого із рідних. А з дитиною іноді, хоч і дуже рідко, допомагала свекруха, яка приходила.
— Я терпіла, бо мені не було куди йти. Я боялася, що не впораюся сама. Син був хворобливий, неспокійний. І хоч в мене і було робоче місце куди я могла повернутися працювати, але ж куди сина подіти? Для садочку він ще замалий, наймати няню - дорого. Тож я стала чекати, доки син трохи підросте, щоб я могла водити його в садок.
Коли сину було майже два роки, Марина почала привчати його до садочку. Вона відвозила його із села у місто щодня, хоча у дворі стояв автомобіль чоловіка. Але він не вважав за необхідне використовувати його для потреб дружини і дитини.
— Я чітко знала, що піду від чоловіка як тільки побачу, що можу жити з дитиною сама. Що справляюся. Що зможу виходити на роботу, а син регулярно відвідуватиме садочок. Ми тоді вже жили ніби сусіди: майже не розмовляли, не звертали увагу одне на одного, коли він намагався дорікати – я або суперечила йому, або ігнорувала. Він обзивав мене лайливими словами і син, який почав доволі рано говорити, почав повторювати ті слова.
Він ніколи в житті ні за що не вибачився.
Що робити жінкам, які, читаючи ці рядки, впізнають себе
— Говорити, ділитися, не мовчати. Шукати підтримку і шляхи виходу. Бо це не закінчиться нічим хорошим. Буде тільки гірше, адже такі люди не міняються, — переконана моя співрозмовниця. .
Марина, пішла від чоловіка, проживши в його домі три з половиною роки. Вона впоралась, хоч це було дуже важко. Після складного розлучення чоловік певний час ще намагався впливати на неї, та вона вже чітко знала, що не дасть себе принижувати і ні за що не повернеться до нього. Крім того, в неї тепер є син – маленька але найважливіша людина, заради якої вона має бути сильною і незалежною.
— Зараз колишній чоловік нормально спілкується із сином, часто забирає його до себе, допомагає фінансово. Іноді намагається «зачепити» мене словом, але я вже давно не реагую на його провокації і можу дати відсіч, — щиро посміхається жінка, яка змогла розірвати коло принижень і позбутися від токсичних стосунків. .
А отримавши такий досвід, Марина стала обачнішою і уважнішою у спілкуванні із чоловіками. Вона вступила у нові стосунки, і не поспішала їх узаконювати і, як виявилося, правильно зробила.
Знову спочатку все було чудово на етапі побачень і зізнань в коханні, але почавши спільне життя, Марина краще пізнала людину, яка опинилась поряд.
Жінку не злякало і не зупинило те, що вона завагітніла від цього чоловіка і при перших його спробах маніпулювати нею розірвала стосунки. Вона переконана – вдруге вона не дасть собі це переживати і її діти не будуть бачити маму заплаканою.
— З другим чоловіком ми не спілкуємося взагалі. Він не цікавиться своєю дитиною, але то мабуть і на краще, адже кожна його спроба прийти до нас у гості закінчувалася скандалом.
Домашнє насильство: чому важливо не мовчати і шукати вихід
Марина наголошує, що домашнє насильство не є нормою, і кожна жінка має право на гідне життя без насильства.
— Так, мені зараз самій нелегко виховувати двох дітей, але я належу сама собі і своїм дітям. Я нікого не боюсь, ні під кого не підлаштовуюсь, ніхто не тисне на мене психологічно. Я - вільна і це для мене дуже цінно. Хочу, щоб кожна жінка, яка стикається з будь-якими проявами насиллям вдома чи на роботі не думала, що це нормально, що «всі так живуть» або «я сама винна». Не треба мовчати. Треба цінувати і берегти себе і знати, що ти гідна кращого життя, що ти сильна і ти впораєшся, — твердо переконана Марина.
Домашнє насильство в Україні: як отримати допомогу та підтримку
Якщо ви чи ваші знайомі потерпаєте від будь-якого прояву насильства – не мовчіть. Звертайтеся по допомогу особисто чи попросіть про це когось із близьких чи навіть незнайомих. Дізнайтеся, де знаходяться шелтери чи центри допомоги постраждалим у вашій громаді.
Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації працює з 1997 року. З 2003 року – отримала статус Національної, а з 2017 року функціонує за єдиним гармонізованим загальноєвропейським номером з надання психологічної допомоги 116 123. Це єдина в Україні національна і безкоштовна гаряча лінія з питань попередження ґендерно зумовленого насильства та торгівлі людьми.
Якщо Ви потребуєте психологічної або юридичної консультації, звертайтеся за номерами 0 800 500 335 (з мобільного або стаціонарного) або 116 123 (з мобільного). Зателефонувати та повідомити про домашнє насильство можна також до відділу поліції за номером 102.
Читайте також:

«Рідний край. Газета Гадяцького земства»
свіжі випуски кожні два тижні.
Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію
Передплатити