ДВА ХРАМИ
Маються на увазі Свято-Троїцький собор в місті Новомосковську Дніпропетровської області і Свято-Покровська церква в селі Плішивець Гадяцького краю. Чим вони пов’язані між собою, відомо з часу побудови останньої в 1902-1906-х роках. Про це ще писала Олена Пчілка (мати Лесі Українки) в громадсько-політичному часописі «Рідний край», головним редактором і видавцем якого була. В числі 15 за 1909 року є її замітка, з якої наведу декілька рядків: «…Єпископ Парфеній хотів, щоб той храм – в Полтавському селі, - було збудовано на зразок церкви української. Бажаючи мати в тій справі пораду людей тямущих, Єпископ Парфеній вдався до відомого історика й знавця української старовини п. Дмитра Еварницького (Яворницького – П. Ф.), і сей добродій порадив узяти за зразок стародавню церкву в Катеринославщині, збудовану ще запорожцями (в теперішньому Новомосковську). Прислано було докладні плани й малюнки – і нова церква в Плішивцях є достойним зразком того старого запорожського храму. По давньому переказу, план запорожської церкви в Новомосковську – був вигаданий одним запорожцем: сей простий майстер вивів свій план дуже майстерно, дарма що будова церкви дуже штучна, на 9 глав».
До цього варто додати, що собор в Новомосковську збудований козацькими майстрами у ХVIII столітті з дерева, без жодного цвяха, і для такого типу храмових споруд є на сьогодні найбільшим в Україні. А церква в Плішивці – єдина в Україні дев’ятиглава мурована з цегли. Вона є трохи зменшеною копією собору в Новомосковську. Будував її архітектор І. Кузнецов, який, крім того, що зменшив розміри, так ще й уніс до переданих йому планів і малюнків деякі зміни в пропорціях, від чого зовнішній вигляд храму став ще більш досконалим. Що стосується єпископа Парфенія (Левицького) (1858-1922 р.р.), то він народився в Плішивці, був патріотом своєї малої батьківщини і, досягши високих санів в ієрархії РПЦ (в 1911 році став архієпископом), вирішив поставити в рідному селі величний храм. Чому в українському стилі? Та тому, що був ще й великим патріотом України і захоплювався козацькою старовиною, крім того, в умовах Російської імперії робив усе можливе для підтримки української мови. Ну, освіченим людям усе це відомо, тим більше, що в інтернетівській Вікіпедії відповідної інформації достатньо. Там навіть є окрема сторінка «Свято-Покровська церква (Плішивець)», де розміщено її фото не пізніше 1909 року, бо воно також присутнє у вищезгаданій статті О. Пчілки. А ось чому вона, по-перше, уціліла (за часів СРСР її могли й знести), а по-друге, стала відомою на всю Україну і зараз є однією з найбільш визначних історичних пам’яток Гадяцького краю, мало хто знає.
Зробимо невеликий екскурс в історію. Обидва храми були діючими до початку 1930-х років, коли більшовицька влада взяла курс на колективізацію села і знищення релігії. Майже всі релігійні громади були зняті з реєстрації, а багато церковних храмів партійні й комсомольські активісти зруйнували або розібрали на будівельний матеріал. Ті, що уціліли, були передані колгоспам, заводам, комунальним господарствам та різним установам, і в подальшому використовувались як складські приміщення, овочесховища, музеї, клуби і т. д. В Плішивці основну будівлю церкви не чіпали, але розібрали ганки, дзвіницю та огорожу. У 1941 – 1943-х роках багато релігійних громад відновили свою діяльність, а окупаційна влада дозволила їм знову зайняти уцілілі культові споруди. Після вигнання нацистів з території України радянські органи влади їх не чіпали, більше того, до кінця 1940-х років знову зареєстрували. Справа в тому, що керівна верхівка СРСР на чолі зі Сталіним, під тиском союзників та в силу інших причин, стосовно релігійних громад, особливо православних, стала проводити більш толерантну політику. Але так тривало недовго. 27 січня – 5 лютого 1959 року в Москві відбувся ХХІ з’їзд КПРС, на якому М. Хрущов оголосив про остаточну перемогу в країні соціалізму і «вступ Радянського Союзу в період розгорненого будівництва комунізму». А оскільки комунізм і релігія, на думку тодішніх ідеологів КПРС, речі несумісні, в країні розгорнули масштабну антирелігійну кампанію, яка тривала до 1964 року. За ці 5 років кількість православних громад в Україні скоротилась майже наполовину – з 8207 до 4565, було знесено багато церковних споруд, серед яких було чимало й таких, що мали архітектурно-мистецьку й історичну цінність. Особливо тяжко постраждали регіони Східної і Центральної України.
Що стосується Гадяцького краю, то загальна картина мені невідома, але добре знаю, як це відбувалось у Великих Будищах (дізнався, коли писав історичний нарис про своє рідне село Довжик, яке сусідить з В. Будищами). Так ось, була тут Іллінська церква – велика і красива, мурована з цегли, з куполом і окремо стоячою дзвіницею, збудована ще в ХІХ столітті. У травні 1959 року скасували реєстрацію церковної громади, зняли дзвони з дзвіниці, а храм замкнули на великий замок. Деякий час він стояв у запустінні, а потім був розібраний. Після цього ще кілька років від нього залишався фундамент з купою битої цегли, і я, 1958 р. народження, десь у 5-річному віці цю картину бачив і запам’ятав. Районна і сільська влада усе, що відбулося, пояснила досить оригінально. Мовляв, храм ліквідовано з ініціативи сільських жителів (неправда – далеко не всі будяни були «за»!). А в селі заговорили, що цю групу очолював місцевий вчитель історії й суспільствознавства. Він і його прибічники понаписували відповідні листи у всі інстанції, крім атеїстичних в дусі того часу аргументів придумали ще й такий, що цеглу з храму можна буде використати для будівництва нової школи. Треба сказати, що тоді влада, діючи по шаблону, у селах і містах сама організовувала місцевих партійних активістів на виявлення такої ініціативи. Як правило, на роль публічного ініціатора дійства обирала й призначала якогось молодого партійця, з яким проводилась бесіда, а в бесіді робився натяк на можливе підвищення в посаді і т. д. Звичайно, були й такі, що, відчувши тенденцію, добровільно зголошувались на це діло. Старожили В. Будищ розказували, що того вчителя потім призначили директором школи в іншому селі, а цегли вистачило на одну чи дві невеликі будівлі – при розборі храму вона ламалась і тріскалась, позаяк розчин, на якому мурувалась кладка, виявився дуже міцним.
Церковна громада в Плішивці була знята з реєстрації на рік пізніше - в 1960 році, отже, дамоклів меч руйнування навис і над Свято-Покровським храмом. Бюрократична машина на знищення також закрутилась навколо козацького Свято-Троїцького собору в Новомосковську. Але оскільки він був значно відоміший і мав набагато більшу історичну й мистецьку значимість, ніж перший, його, а разом з ним і його, образно кажучи, «меншого брата» в Плішивці, зруйнувати не наважились. Атмосферу й різні перипетії того, що тоді відбувалося навколо церковних споруд по селах і містах України, дуже правдиво, хоч і в художній формі, відобразив Олесь Гончар в романі «Собор», який вийшов у світ на початку 1968 року. У зображеному ним козацькому храмі, навколо якого відбуваються події роману, найбільше упізнається якраз Свято-Троїцький собор. Це й прикувало до нього увагу читачів-шанувальників О. Гончара, а відтак і всього українського суспільства. Вищим партійним керівникам СРСР роман дуже не сподобався, в ньому вони побачили замах на лінію партії й інтернаціоналізм радянських людей. Тому автора звинуватили в українському націоналізмі і піддали нищівній критиці, навіть хотіли заарештувати і віддати під суд. Проте не наважились: О. Гончар, лауреат Державної і Ленінської премій в галузі літератури, був відомим письменником не лише в Українській РСР, а й інших республіках СРСР. Тому багато письменників, навіть дехто з вищих керівників СРСР, стали на його захист. Уся ця історія стала відомою за кордоном, в результаті чого й там певне коло літераторів й інтелектуалів зацікавилось романом і самим письменником. Відповідно, здобув широку відомість Свято-Троїцький собор в Новомосковську, і це стало для нього найбільшою охоронною грамотою від забуття і знищення. А разом з ним став більш захищений і Свято-Покровський храм в Плішивці. Не в останню чергу завдяки цьому вони й дожили до наших днів. Ось така історія. Було б добре, якби побільше мешканців Гадяцького краю, а особливо Плішивця і Великобудищанської громади, її знали, а також ще й прочитали «Собор» Олеся Гончара.

«Рідний край. Газета Гадяцького земства»
свіжі випуски кожні два тижні.
Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію
Передплатити