Дитинство під час війни: як у Гадячі батьки дарують дітям свято

– Тобто ініціатива була ваша, а організаторські клопоти ви теж на себе взяли?

– На той час нашим дітям було по 5-6 років, то ми і розваги робили на такий вік. І над цим працювали всі батьки. Хто що міг, те і придумував. Ми тут на асфальті малювали різні маршрути із завданнями, міні квести із конкурсами робили. Писали сценарій, хто що робитиме, оголошували номери. У перший рік ми скидалися по 60 гривень і тоді купили дітям кольорові татушки, морозиво, піци. Влаштували їм смачний стіл. Ще зробили для них дискотеку – діти так веселились, танцювали.

– А якими стали ці заходи з приходом великої війни?

– Найперше, наш батьківський чат перетворився у інфоджерело щодо обміну новинами на тему війни. Хто, де, яка техніка, куди прямують і таке інше.

І концерти стали не такими веселими і безтурботними, масштабними. Ми так само організовували квести, але ще діти вирішили показати свої таланти. Хтось танцює, хтось співає. Але солодкий стіл наприкінці – обов'язково!

А в цьому році дітям вже по 9, 10, 11 років. І організаторками концерту були моя донька Софія і її подружка Соломія. Дорослих діти попросили не втручатися і повністю самі все підготували. Це так приємно: бачити щоранку як діти готуються, репетирують, стараються.

І ще ми помітили, що старші діти вже заохочують молодших. Найменші з радістю підтанцьовують і підспівують, а дехто вже і на сцену виходив.

Дитячий сміх не для всіх: як концерти у дворі викликали обурення

– А спротив від місцевих мешканців і мешканок це теж «традиційно» триває чотири роки?

– Ні, ці негаразди почалися в минулому році. На прибудинковій території організація «Будсантехпроект» встановила стіл для загального користування. Він стояв отам, ближче до будинку навпроти і близько біля нашої імпровізованої сцени. Діти там часто репетирували і я розумію, що в ці моменти було дещо шумно. Але ці репетиції тривали годину-дві на день і то не щодня. І декілька мешканців із будинку навпроти почали дітей проганяти звідти. Спочатку пояснювали, що голова болить у них, а згодом вже просто грубо кричали: «Вон звідси». Але якщо в людини погане самопочуття, то вона йде додому і лягає відпочивати, а не цілеспрямовано сідає за стіл і кричить на дітей. Ми, батьки, намагалися пояснювати, що діти не можуть сидіти постійно вдома, що вони не шумлять цілодобово, не сидять тут допізна, не розпивають алкоголь, не засмічують територію.

Зрештою, що це двір загального користування і ніхто не може заборонити їм збиратися за дворовим столом і спілкуватися.  Але люди, здається, пішли на принцип. Вони ходили у різні інстанції, писали скарги, говорили, що ми тут регулярно влаштовуємо гучні застілля. Так, ми кілька разів відпочивали родинами за цим столом після гуртової роботи – чи то прибирання території, чи облаштування майданчиків дитячих, чи, може, колись на якесь велике загальнодержавне чи церковне свято. У нас дуже дружній двір, ми скидаємося і самі купуємо фарби, матеріали, щоб привести до ладу територію, деякі гойдалки, пісочницю, столики і лавочки виготовляли наші дворові умільці.

Тогоріч історія закінчилася тим, що ці невдоволені люди просто спиляли той стіл, який був встановлений «Будсантехпроектом», і занесли в підвал. А ми поставили собі інший, ближче до нашого будинку.

Але і в цьому році не обійшлося без «сюрпризу». Діти два місяці готувалися до концерту, а за два дні до нього зранку ми виявили, що хтось намастив східці, які мали бути за сцену, товстим шаром солідолу. Але це не зупинило дітей, хоча ми спочатку запропонували їм виступити десь в іншому місці. Та діти все відчистили і все-таки провели чудовий концерт. І тому ми пишаємося ними ще більше!

Без підтримки влади, але з вірою в дітей: як народжуються маленькі дива

– Пані Наталю, як в цілому ви оціните готовність нашого міста до можливості проведення таких заходів для пересічних людей? Чи можуть бажаючі провести щось подібне в будь-якій точці міста?

– Я вважаю, що це залежить від людей. Якщо діти захочуть, а батьки підтримають і докладуть трохи  зусиль – то все можливо. Ми зробили і показуємо це в соцмережах, розповідаємо знайомим – можливо своїм прикладом теж когось надихнемо на такі концерти. На жаль, нинішні діти не знають, що таке дійсно безтурботне дитинство, війна забрала у них відчуття радості. Згадайте, як ми колись чекали день міста, Івана Купала чи Новий рік, шкільний випускний чи інші свята із масовими святкуваннями. Салюти, палатки із сувенірами, їжею та напоями – площа гуділа і сяяла. А скільки гадяцьких гуртів було. Згадую, як мої діти зовсім маленькими танцювали під сценою. Люди зустрічались, веселились. А зараз всього цього немає. І якщо ми можемо подарувати дітям хоч трохи свята, то чому б не зробити цього?

– Ви говорите про ініціативність з боку людей, а зі сторони міської ради, чи достатньо, на вашу думку, у Гадячі просторів для відпочинку дітей і молоді?

– Зі сторони міської ради особисто я не бачу ніякої ініціативи щодо культурного розвитку дітей. У кожному місті є місця, які можна було б наповнити життям і дитячим сміхом. У нас це, наприклад, територія біля так званої «клітки», або стадіон, чи якесь відкрите місце в парку – це простір, який можна використати для організації маленьких, але змістовних заходів для дітей.

Чому б міській раді не ініціювати хоча б прості активності – спортивні змагання, естафети, творчі майстер-класи чи невеличкі концерти? Адже серед наших дітей є ті, хто вміє співати, танцювати, виготовляти красиві речі своїми руками. Вони потребують простору, де могли б проявити свої таланти, повірити в себе й отримати підтримку громади.

Було б чудово, якби такі заходи можна було організувати. Тим більше, зараз активно відбуваються збори для допомоги нашим захисникам та захисницям. Проведення дитячих заходів могло б стати частиною таких ініціатив – адже до них можна долучити благодійні ярмарки, виступи або продаж дитячих виробів. Це об’єднало б громаду навколо спільної мети: підтримки наших військових і розвитку майбутнього покоління.

Такі ініціативи не потребують великих ресурсів, але мають величезну силу.

– Як ви гадаєте, такий спільний відпочинок сприяв би об'єднанню людей?

– Звичайно!

Світло, спільність і надія — те, що рятує дитинство під час війни

– Команда нашого медіа активно працює над збором коштів на встановлення пам'ятника нашій землячці, громадській діячці Олені Пчілці, а також створенням вільного простору для проявлення і відпочинку людей біля цього пам'ятника. Але ми часто чуємо, що це «не на часі». Що ви думаєте?

– Я вважаю, що це точно на часі, адже як я вже говорила, нам сьогодні дуже не вистачає позитивних подій, культурних заходів. Нам іноді потрібно якось «переключатися» від того, що відбувається в країні, щоб залишатися при здоровому глузді. Навколо стільки страху, болю і смутку. А люди стають замкнутими і злими. А потрібно якось розкриватися, ділитися болем і переживаннями, спілкуватися, і сіяти світло та добро.

– Наостанок, можливо у вас є якісь побажання чи зауваження, які б ви хотіли озвучити через нашу газету.

– Так, я б хотіла закликати батьків вміти чути своїх дітей, розуміти їхні потреби і побажання і всіляко підтримувати на шляху до розвитку. Впевнена, що є діти, які б теж хотіли влаштовувати заходи, подібні до наших дворових, але їм не вистачає підтримки дорослих. Не соромтеся, підтримуйте, допомагайте, розвивайте дітей. Адже діти – це наше продовження і вчаться вони, насамперед, у нас самих. Маємо розкривати таланти і вміння, щоб бути не стадом баранів, а сильною і талановитою нацією.

І ще маю побажання до нашої міської влади. У нас чимало дітей у місті, але ніде немає повноцінних, якісних місць для відпочинку дітей і молоді. Є «кораблик» в парку і кілька кав'ярень із майданчиками для наймолодших і все. А біля «Маркетопту» дитячий майданчик – то суцільний жах і сором. А обіцянок від депутатів і мера завжди звучить багато.

– А що б ви сказали тим завжди невдоволеним людям, які сварять дітей за галасливі ігри? Адже такі особи точно знайдуться у кожному дворі, на кожній вулиці.

– Хай вони уявлять себе дітьми і подумають чого б хотілося їм. Або уявлять себе батьками чи бабусями-дідусями тих дітей, які галасують. Чи хотіли б вони, аби їхніх дітей і онуків так ганяли, щоб забороняли веселитись.

Я живу в цьому дворі багато років, я доросла самодостатня жінка, приватна підприємиця, але, в першу чергу, мама для своїх дітей. Мені не соромно брати участь у дворових заходах, благодійних ярмарках. Можливо своїм прикладом ми когось надихнемо. Адже ми всі прагнемо тільки найкращого для наших дітей та нашої країни.Бо зміни починаються з нас!