- 301
- 301
Евакуація з Прип’яті: шлях Олени Акімкіної крізь біль і час
У цій розмові — не просто хроніка життя однієї родини після аварії на Чорнобильській АЕС. Це історія, яка починається із дитячих спогадів про місто мрій — Прип’ять, а продовжується евакуацією, болем, недугами та важкою адаптацією. Моя співрозмовниця, вчителька Гадяцького ліцею №3 імені Івана Виговського Олена Акімкіна — не просто очевидиця найбільшої техногенної катастрофи світу. Вона — людина, яка пройшла через втрату дому, здоров’я, гідності, але змогла вибудувати нове життя тут, у нашому, а тепер вже і її, рідному краї - Гаддяччині.
Вона розповідає своїм учням та ученицям історії, які не знайти в підручниках. Бо це — правда очима дитини, яка бачила з вікна свого дому і станцію, і біду, яка насувалась. Це інтерв’ю — про пам’ять, віру, гідність, материнство і вміння не зламатися.
Дитячі спогади про Прип’ять: місто, що лишилося в серці
– Пані Олено, ви часто розповідаєте учням та ученицям у школі свої спогади? Як вони реагують на ці історії?
– Я завжди говорю говорю дітям, що розповім їм таку історію, яку вони ніде не прочитають. Адже це спогади 8-річної дівчинки, а дитяче сприйняття, переживання, погляд, зовсім не такі, як у дорослих. І діти завжди з задоволенням слухають. Щороку це інші класи, інші діти, тому їм цікаво.
– Тоді давайте по порядку. У 1986 році ви жили і зростали у невеликому містечку Прип'ять. Що ви пам'ятаєте про нього?
– Це було молоде, невеличке містечко, яке активно розбудовувалось. Згадую, як формувався парк розваг, будувалися різні гойдалки. каруселі і встановлювалось величезне оглядове колесо. Ми, діти, з таким нетерпінням чекали, коли вже його відкриють для відвідування. Ми постійно бігали до нього і просили у охоронця дозволу доторкнутися до новеньких сидінь, зняти захисну плівку з них. А сторож повторював:
«Та скоро вже відкриється, не переживайте. Ще зовсім трохи. Почекайте».
Але колесо, як і парк, так і не відкрили…
У Прип'яті функціонували два міські басейни – для старших дітей із високими вишками і менший - для малюків. Ми називали його «лягушатник». Був великий новий стадіон. І музична школа була, і художня, і готель, і ресторан.
Ще згадую, що місто було дуже зеленим, місцями навіть ніби заглиблювалося у ліс. Дерева вирубувалися тільки під будівництво будинків. Територія дитячого садочку, де працювала моя мама, теж частково в лісі розташовувалась. Будівля була на відкритій стороні, а альтанки і гойдалки були поміж соснових дерев і ми туди бігали ховатися від спеки.
У лісах завжди було багато смачних ягід, грибів. Ми ходили збирати їх. А ще у нас був моторний човен, то ми регулярно плавали на тамтешні острови на відпочинки, на риболовлю. У нас було дуже багато фотографій, але ж все залишилося там - нічого не дозволили вивезти. Лишилися лише спогади у серці. Ось є кілька фото, це я вже у родичів позбирала.
– А коли ви зараз у мережі бачите світлини залишеної Прип'яті, ви впізнаєте ті вулиці і місця?
– Так. Я добре їх пам'ятаю.
Ніч, яка все змінила: як родина дізналася про аварію на ЧАЕС
– Ваша мама працювала у дитячому садочку, а тато на ЧАЕС? Він щось розповідав вам про свою роботу? Ви бували там?
– Так. Він був інженером. Але також брав участь у будівництві другого енергоблоку.
Ми жили в будинку на восьмому поверсі, недалеко від станції. Її з вікна було добре видно. Батько ходив зимою пішки на роботу, а влітку – їздив на велосипеді. Після школи ми з братом часто ходили до нього на роботу і багато де бували там. Я і сам реактор бачила, щоправда через скло, бо ближче заходити можна було лише у спецодязі.
– Що ви пам'ятаєте взагалі про той день, про ту страшну подію?
– У 1986-му році моя мама була студенткою Прилуцького педагогічного училища. А саме в ніч аварії вона, достроково склавши сесію, повернулася додому. Батька в той період не викликали в нічні зміни, бо він на роботі показав направлення на сесію, тобто що мами певний час не буде вдома, а в сім'ї було двоє малолітніх дітей. Брат тоді ходив у четвертий клас, а я у перший.
Хоча в саме ту лиху ніч була татова зміна і він мав би бути на роботі.
Мама згодом розповідала, що тоді вночі, коли приїхала, то розповіла батькові, що бачила у місті багато військової техніки, працівників міліції, що нікого не випускають з міста, а в місто лише тих, хто має прописку. А тато вже все знав і сказав, що на станції трапилася страшна аварія і невідомо чим все скінчиться.
– І якими були перші дії вашої родини? Інших людей? Що відбувалося в місті?
– На наступний день ми пішли у школу, в ті роки по суботах навчалися. А у неділю, попри заборону батьків, ходили гуляти на вулицю і навіть бігали бродити до річки Прип'ять. А в понеділок знову пішли у школу.
Евакуація населення почалася 27 числа, але вона проводилася не за один день. Люди намагалися виїхати самостійно, але всі шляхи були перекриті.
Евакуація з Прип’яті: переселенці, які стали чужими на своїй землі
– Як ви вважаєте, чому людям не дозволяли виїжджати?
– Важко сказати однозначно, але я думаю, що намагалися все-таки приховати цю страшну подію і людей не випускали з міста, аби не було витоку інформації. Через багато років після всіх цих подій тато зізнався, що на ЧАЕС за три роки до катастрофи вже був випадок аварійної ситуації з перевищенням норми радіаційного фону. А персонал станції підписував документи про нерозголошення тієї «конфіденційної інформації».
– То коли і як вам вдалося виїхати?
– За кілька днів нам повідомили, що нас вивезуть на три дні евакуаційним автобусом, але батько сказав, що ми виїдемо якнайшвидше і ніколи не повернемося. Того ж дня нас евакуювали, ми взяли лише документи, кілька речей із білизни і кота, заховавши його в сумку, бо тварин не дозволяли брати із собою. Коли приїхали у Київ, то нам запропонували оселилися у палатках, але ми поїхали до бабусі у Сумську область. А потім наша сім'я отримала квартиру у Дніпрі. Поселили в новобудови. Фактично, ми зайняли квартири людей, які чекали на це житло десятки років. Саме тому нас, переселенців, не любили. Нам було важко і в школі, і у дворі. Спочатку було дуже скрутно. Мама перші роки багато плакала. Вона й досі не хоче згадувати про ті часи і не любить говорити про це.
– А вам, дітям, легко було починати життя заново?
– Нам було дуже важко, у школі булінг був страшенний. Як нас тільки не називали: і мутантами, і чорнобильськими їжаками. З нами не хотіли дружити. Але з роками все вляглося і, як говорить мій брат:
«Якось пережили».
А батьки, мабуть, щоб давати можливість якось відволікатися від цих неприємностей, завжди дозволяли нам з братом брати додому всіляких тварин. У нас і хомяки були, і папуги, і коти, навіть голубів поранених ми приносили додому.
Безпліддя, біль і Гадяччина як шанс на нове життя
– Як ця аварія і викид радіоактивних речовин вплинули на здоров'я вашої сім'ї?
– Аварія ні для кого не минула безслідно. Мені діагностували безпліддя, я перенесла чимало гінекологічних операцій, але у 35 років змогла народити. Моя дитина – це просто диво і я вважаю, що це тут, на Гадяччині, така родюча земля, таке повітря. До 18 років мала інвалідність, а потім її зняли, бо я відмовилася її поновлювати, лежати у лікарнях.
Тата вже немає. Мама має інвалідність. Дякувати Богу, вона жива і зараз проживає зі мною, оскільки у Дніпрі з початком повномасштабного вторгнення стало небезпечно перебувати.
Брат мій зараз майже незрячий. Одразу після аварії у нього почав падати зір.
– А ваш брат має родину, дітей?
– Так, у нього є син, який нині захищає Україну в лавах Збройних сил.
- Розкажіть, як доля занесла вас на Гадяччину.
– Це цікава доленосна історія. Я мала діагноз - безпліддя. Але не втрачала надії та продовжувала лікуватись. Лікарі порадили нам із чоловіком змінити клімат, переїхати в якусь іншу область. Ми не планували переїжджати саме в Гадяцький район. Просто після великого і гамірного Дніпра ми шукали саме приватний будинок десь у затишному місті, але ніяк нічого не могли пригледіти. І от одного разу ми їхали до татової сестри в Роменський район і на великому крузі у Гадячі ми повернули не у напрямку Лохвиці, як планували, а поїхали у напрямку Липової Долини. І коли ми виїхали з Глибокої Долини і побачили на в'їзді в Малу Побиванку маленький березовий гай, гарну, хоч і недобудовану, церкву, то я навіть попросила чоловіка зупинитися – так мені сподобалося це місце. Чоловік невдоволено, але зупинився, бо вже і голодний був, і втомлений. А я вийшла із машини і подумала:
«Боже, як тут добре. Я б тут і сина народила».
А потім ми побачили біля тієї церкви будиночок, мабуть, як зазвичай, для священника будували.
«Пішли, - кажу – запитаємо може той будинок продається».
А чоловік: «Та ти що? Так далеко».
А я йому: «Зате подивися як гарно».
Словом, купили ми ту хату і так опинилися тут.
– І сина народили?
– Так, менше, ніж за рік. Занедужала, думала, можливо кіста і знову доведеться оперуватися і пішла на УЗД перевірити. Пояснюю лікарці, що мовляв так і так, маю полікістоз.
А вона своїй медсестрі диктує: «Серцебиття в нормі».
Питаю: «Чиє серцебиття?», а вона мені: «Дитини».
Я кажу: «В мене не може бути дітей, в мене безпліддя».
А вона: «Ні, дитина є».
Відтоді Гадяч став для мене місцем найщасливішої миті.
Гадяч став домом: з любов’ю, працею і вірою в краще
– Як швидко ви освоїлися на Гадяччині? Як вас тут прийняли?
– Швидко. Я ніколи не цуралась ніякої роботи. Маю досвід роботи і в тодішній школі-інтернаті, і на цегельному заводі. А потім стала працювати у школі №3 асистентом вчителя.
Я дуже люблю Гадяч і вже давно називаю його своїм містом. Він мені нагадує рідну Прип'ять.
До речі, мама моя родом із Лохвицького району і доля ось так повернула її на свою землю. То мама тепер часто повторює:
«Де народився – там і згодився».
Їй теж дуже подобається цей край. І хоча сама вона із села, та в юності як виїхала з нього, то вже не поверталася. А мені, коли я приїхала в село жити, дуже хотілося тримати велике господарство. Пробувала багато чого, на власному досвіді переконалася, що сільська робота - то важка праця. Зараз маю козу, як доїти показувала сусідка, але вчилася і по книжці (сміється – прим. авт.).
– Розповідаючи ці спогади знову і знову, що ви хочете донести дітям? Чому навчити?
– Хочу показати своїм прикладом і завжди розповідаю про те, що ніколи не можна впадати у відчай. Втративши абсолютно все, з нуля знову можна почати життя. І потрібно. І завжди поруч гарних людей більше, аніж злих, і знайдуться ті, хто підтримають, вислухають.
І навіть коли здається, що все, гіршого не може бути – треба дати собі трохи часу. І згодом ти зрозумієш, що ця неприємна, погана, страшна ситуація, подія, вона відкриває нові горизонти.
А своєму синові я завжди повторюю, що треба вірити в краще і ніколи, ніколи не зупинятися на шляху до своїх мрій.
Читайте також:
