Фемінітиви як інструмент мовної і соціальної рівності

«Наші критики ставлять в одну лінію

і поетів, і поетес, і літераторів,

і літераторок; не знаю, як хто,

а я не раз казала їм за це спасибі».

Леся Українка

Фемінітиви у мові: видимість жінки у тексті і суспільстві

Ви взяли до рук газету чи журнал і читаєте «Лікар-терапевт оглядає пацієнта...». Кого ви уявили: чоловіка років 50-ти чи жінку 35-ти років? А пацієнтом хто є: чоловік, дитина, літня жінка? Так от, «Лікар оглядає пацієнта» дає нам досить широкий спектр для уяви. А якщо ми скажемо: «Лікарка-терапевтка оглядає студентку» – погодьтеся, картина стає чіткішою. А ми всього лише замінили узагальнені або уніфіковані назви на фемінітиви і таким чином вже точніше подали інформацію.

«Фемінітиви: що це і навіщо?» – на цю тему говорила із учнями та ученицями 11-х класів Гадяцького опорного ліцею імені Лесі Українки на запрошення соціальної педагогині Любові Лисак. Разом із дітьми ми згадали перших українських феміністок: Наталію Кобринську, Ольгу Кобилянську та інших. Обговорили становище жінок у суспільстві в різні часи і в різних країнах, їхні права і можливості. Відрадно, що і хлопці, і дівчата негативно ставляться до обмеження прав жінки і прагнуть рівності для обох статей.

Одним зі способів «проявити» жінку є фемінітиви. Вони дають змогу чітко й однозначно розуміти, про кого саме йдеться. Тобто у суто мовному сенсі вони уможливлюють чітку, точну, доречну, логічну, врешті правильну номінацію жінки в суспільному просторі. Фемінітиви були і є природною частиною української мови. Їх вживала українська інтелігенція і «простий нарід». Згадаймо,як деяких жінок позначали у своїх творах відомі поети і письменники минулих століть: наймичка, сотничка, швачка, ключниця, знахарка тощо. А в першому українському друкованому словнику – «Лексиці» Лаврентія Зизанія (1596р) було 7 жіночих найменувань.

Фемінітиви під забороною: мовна політика минулого

Жінки всіх країн і народів протягом чи не всієї історії свого існування боролися за свої права і свободи. На жаль, «перемагати» їм вдавалося не завжди. На зустрічі в ліцеї ми згадували і часи інквізиції, і періоди, коли жінкам заборонялося здобувати освіту чи навіть просто заходити до бібліотек. В Україні на мовному рівні стерти фемінітиви, а разом з тим і сприйняття жінок як соціальної групи, намагалися в часи російської імперії і радянського союзу. Радянська бюрократія закріплювала чоловічі форми назв професій і посад у всіх офіційних документах як «універсальну», бо жінки мали сприйматися виключно як «частина робітничого класу». Так, навіть якщо жінка працювала вчителем, лікарем чи інженером, у паспорті або трудовій книжці її посада записувалася в чоловічій формі. З цим ми стикаємося і досі і, на мій жаль, нині деякі жінки наполегливо відстоюють свою посаду саме в чоловічому роді, бо вважають, що «директор», «інспектор», «фахівець» звучить солідніше, аніж «директорка», «інспекторка», «фахівчиня».

Цілком нормально, що деякі іменники чоловічого роду на позначення професій, соціальної ролі чи певної приналежності взагалі не мають відповідних жіночих форм, або їх утворення викликає сміх чи двояке розуміння. З часом все налагодиться. Слова, які придумала Олена Пчілка, як от «мистецтво», «палкий», «переможець» теж колись були незрозумілими і неприйнятними для когось. А сьогодні ми вільно ними користуємося.

Я щиро тішуся, що нинішня молодь мислить прогресивно і сучасно, що кожен і кожна має все більше можливостей проявити і розкрити себе, відчуваючи підтримку суспільства, а не осуд і намагання зрівняти тих, хто якось виділяється. Нам би тільки мир і нашу перемогу!