Гадячани vs ворог: прапор української перемоги

" У березні 1991 року я вступив до Гадяцької районної організації НРУ. Тоді навчався на режисерському відділі Гадяцького училища культури. Перший захід у Гадячі під національним прапором, у якому брав участь, відбувся 1 травня, під час травневої демонстрації, ще за півроку до подій вересня! Уздовж центральної вулиці Лібкнехта, яку при Президенті Ющенку за ініціативи тодішньої керівниці РВА Ірини Гулей (до речі, вона була серед засновників Гадяцького Руху та учасницею більшості рухівських акцій з відродження національної символіки) перейменували на Гетьманську, стояли гадячани. Багато хто з них голосно вигукував: "Геть комуняк!», «О, дивіться рухівці зі своїми прапорами ідуть, їх багато», «Рятуйте Україну, хлопці". Чесно кажучи, було трохи лячно. Уявіть собі, що вас можуть вигнати з училища за "заборонений" прапор. Та й однолітки ставилися скептично: "Тобі більше нема що робити, як з жовто-блакитним прапором бігати по місту?" Але той драйв і відчуття історичності моменту були неймовірними. Під час подій ГКЧП (самопроголошений орган влади заколотників-комуністів у СРСР - ред.) рухівці встановили на «Великому крузі» біля тодішнього універмагу «Росія» прапор. А через два тижні після підняття прапора над Верховною Радою, у Гадячі відбулася урочиста хода через усе місто і тут, «на кругу», вперше на саморобній щоглі підняли синьо-жовтий прапор. Це було 18 вересня, у день народження Михайла Драгоманова. "

" 4 вересня 1991 року група рухівців, романтиків-ідеалістів із батьківщини Олени Пчілки і Михайла Драгоманова прямують до столиці України (вже не УРСР!) на мітинг. Це були люди різного віку і професій: директори шкіл, робітники, водії, лікарі, пенсіонери, вчителі, студенти. У всіх був піднесений настрій. Співали "Червону калину" та інші стрілецькі і повстанські пісні. 10 днів тому проголошено Незалежність України! Ще зовсім недавно цих людей «обпльовувала» газета Гадяцького райкому КПУ "Будівник комунізму", називаючи не інакше, як «деструктивними елементами». Це про них кагебісти вміло поширювали маразматичну побрехеньку: "Рухівці - це бандерівці, котрі палять скирти соломи". Пригадую, як навіть моя бабуся Наталка дорікала: “Куди ти, онучку, вліз, там же одні бандити – петлюри – бандери, та й по радіо і в газеті про них погане пишуть, то ж вороги народу!” "

" Багатотисячне “людське” море біля Верховної ради гуло, немов вулик. Сесійне засідання транслювалося на вулиці. Найпопулярніше гасло - "Прапор на Раду!" Мітинг тривав понад 5 годин. В цей час у ВР народні обранці з опозиційної Народної ради, цього потужного парламентського об’єднання, основу якого cкладали діячі НРУ, вимагали узаконити національний символ і підняти його над куполом ВР. Комуністична група 239 («За Радянську суверенну Україну» — комуністична фракція, що існувала у Верховній Раді І скликання (1990—1994) на противагу демократичній «Народній раді». Названа так за кількістю депутатів, що спочатку до неї входили - ред.), вперто чіплялася за старе. І лише коли у натовпі пролунали радикальні заклики "йти на штурм і виганяти геть цих комуняк", Леонід Кравчук виступив із тривалою "примирювальною" промовою, після чого депутати проголосували за встановлення над ВР синьо-жовтого прапора, однак відмовилися визнати його державним (це станеться аж 28 січня наступного року). І ось, синьо-жовтий прапор піднімають над Верховною Радою. Це була велика Українська Перемога! Перемога українського духу, перемога світла над російсько-комуністичною темрявою. "

" 4 вересня 1991 року приїздив до Верховної Ради України замісник Бориса Єльцина, переконувати відмовитися від Акту про незалежність. Олександр Руцькой (віце-президент Росії, був одним із ключових супротивників президента Росії Бориса Єльцина - ред.) вийшов до народу, всі кричали "незалежність», а він криво посміхався . Увечері, чи то зранку, 5 вересня почув по радіо заяву з Кремля: якщо Україна не скасує Акт про незалежність - вдаримо ядеркою. Тоді це був шантаж, який всерйоз мало хто сприйняв. Нині ж дикунські ядерні погрози путіна цивілізований світ сприймає всерйоз. Та заява справила неабиякий вплив на мій світогляд. Тоді, вже у 18-річному віці, я почав розуміти всю страшну сутність російського імперіалізму. Картинка у свідомості стала чорно-біла. Росія – ворог, російський народ безнадійно хворий на вірус імперіалізму (згадаймо Шевченкове «щоб загарбать, із собою взять у домовину»). На жаль, досі чимало українців живе ілюзією про «поганого путіна і хароший рускій народ, харошіх рускіх». Та заяви від очільників росії, навіть зразка загниваючого совка (вересень 1991 року), засвідчують протилежне. "

" Бачив обійми своїх земляків - директора Рашівської школи Олексія Басараба і воїна УПА Володимира Юревича, уродженця Жидачівського району на Львівщині, якого доля закинула до Гадяча (царство йому небесне). Нехай я, наївна молода людина, 18-річний юнак, а то - дорослі люди раділи як діти. В їхніх очах було написано: все, сталося! Україна - незалежна і прапор наш, (котрий у народі ще іменували як рухівський), вже на будівлі найвищого законодавчого органу. "

" Я відчував, що Рух неодмінно досягне своєї мети – відновлення української державності. Це було зрозуміло ще з того моменту, коли директор училища викликав мене “на килим” на наступний день після демонстрації і запитав: "Як ти міг нести петлюрівсько-бандерівський прапор?". Але серйозних дисциплінарних санкцій вже не було. Мене навіть попросили зробити доповідь на тему "Українська національна символіка". Джерел було багато і преса була заповнена дискусіями на теми національного відродження та української ідентичності. "

" Так, пригадую 1 вересня 1991 року, коли приїхав працювати старшим вожатим до Лютенської школи. Вже через кілька днів мене викликали до директора через те, що у мене на светрі був синьо-жовтий значок, а на стіні в кімнаті – синьо-жовтий прапор. Бабця-господиня, у якої я знімав квартиру, теж злякалась, побачивши ці символи: "Ти шо синок, із западної? Нашо нам ота бандерщина?" Сяк-так пояснив, що невдовзі це буде офіційний символ Української держави. «Рогом» дивилися на символіку молодого рухівця голова сільради і директорка школи… "

" Того вечора на майдані біля ВР вирували емоції, виступали дисиденти – шестидесятники: В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, брати Горині. Люди обіймались, сміялися, воїни УПА співали "Ще не вмерла Україна". Зараз державна символіка сприймається як належне і ні в кого не викликає дискусій. Навіть більше - під українським прапором наші воїни захищають свою землю і під ним же - повертаються «на щиті» додому. Для багатьох українців цей прапор – надія і символ остаточної Української Перемоги над російським імперіалізмом. "