Герой Олексій Василенко залишив любов, що сильніша за смерть

Так і понеслося. 28 грудня він запропонував зустрічатися офіційно.

— Той вечір, коли він сказав, що ви будете разом по-справжньому, мабуть, запам’ятався тобі назавжди. Яким він був? Що ти відчула тоді?

Пам’ятаю кожну дрібницю. Ми йшли з дискотеки. Я до того ніколи нікуди не ходила сама, а з ним — от пішла. Мороз, сніг.

З того вечора ми стали парою назавжди.

Як Олексій Василенко вчив Надію долати труднощі та бути впертою

—Що тебе тримало біля нього всі ці роки, яка його риса для тебе була головною?

Його рішучість і сила характеру. Він завжди точно знав, чого хоче. Я завжди вагаюся — навіть у дрібницях. А він — ніколи. Якщо вирішив — значить, так і буде. Він ніколи не робив нічого спонтанно чи з порожньої амбіції — у нього все було ретельно продумане. Він умів чути себе і вчив цього мене.

— Після закінчення школи багато закоханих пар розбігаються — але ви не просто залишилися разом, ви пішли далі. Як це сталося?

Так. Він вступив до тодішньої Полтавської аграрної академії. А я вагалася — йти за ним чи вступати до медуніверситету. У мед я вступила, але там за навчання треба було платити, а в аграрній — безкоштовно. Я пішла за Олексієм. Ми жили разом, обоє вчилися і вже тоді планували спільне доросле життя. На третьому курсі народилася Катя. Це не була випадкова вагітність — ми готувалися, проходили лікування. Катя виросла разом із нами, серед студентів: між парами ми передавали одне одному коляску. Якщо мені треба було на першу пару — Олексій залишався з дитиною, якщо йому — я. Нам дуже допомагала його рідна бабуся Ліда — вона стала нашою справжньою опорою. Вона приїжджала і сиділа з Катею, коли ми обоє мали бути на заняттях.

— Як ви справлялися з цим дорослим життям, коли самі були ще такі молоді?

Чесно кажучи, ми тоді навіть не розуміли, що це складно. Просто робили те, що треба. Він організовував усе. Якщо треба — зустрічаємося на «п’ятачку» біля гуртожитку, передаємо одне одному коляску, дитину — і вперед. Наші друзі-студенти теж допомагали: хлопці-механіки носили Катю на руках, і тому вони стали її хрещеними. Катя — справжня студентська дитина, але вона виросла в любові. Олексій ніколи не ховався від відповідальності. Усе завжди було розкладено «по поличках». Навіть тоді, коли не було що їсти чи не вистачало грошей — ми знали, як витримати це разом.

Від студентського життя до дорослого щастя: спільна праця та любов

— Коли ви закінчили студентство й почалося справжнє доросле життя — як ви будували його разом? Як ви облаштовували свій дім, свою родину?

Після навчання ми обоє пішли працювати. Я вийшла на роботу одразу після захисту диплома — мені було 21, дочці Каті був рік. Я пішла в ТОВ «Агрокрай» працювати агрономом-аналітиком — і працюю там уже тринадцять років. Олексій тоді став провідним інженером у господарстві, а згодом — директором. У 2012 році ми купили будинок — у такому стані, що лишилося тільки плакати. Але треба було братися до роботи. І ми бралися. Своїми руками, своїми силами, батьки допомагали, але головне було те, що ми все робили разом. Навіть коли роботи було багато, у нас завжди залишалася наша традиція: неділя — це сімейний день. Робота — роботою, а неділя — це для нас. Парк, кав’ярня, дитячий майданчик, просто розмови. Це могли бути прогулянки вулицею Гетьманською, центром Гадяча, поїздка в Миргород чи Полтаву — головне, що ми були разом.

— Давид народився вже тоді, коли ви міцно стояли на ногах. Це теж було зважене спільне «так»?

Так. Я завжди хотіла, щоб діти були з невеликою різницею у віці, але моє здоров’я не дозволяло народити одразу другу дитину. Та й Олексій казав: спочатку добудуємо дім, підготуємося. Він ніколи не робив нічого поспіхом.

Я добре пам’ятаю, як на день народження він сказав мені:

Він завжди вірив, що це буде хлопчик. Так і сталося — Давид народився у 2020-му. Він народився саме таким, яким Олексій мені його колись описав: схожим на нього самого у дитинстві — навіть родимки ті ж.

Виховання з любов’ю та строгістю: як Олексій Василенко став для дітей героєм

— Яким батьком він був для Каті й Давида? Що для тебе завжди залишиться прикладом у його батьківстві?

Він був строгий і справедливий. Не було у нього «все можна» — це я могла щось дозволити, побалувати. Для Каті він був «Татобанк» — вона знала: у тата можна отримати будь-яку допомогу. А коли Олексій називав її «Катерина Олексіївна» — це означало, що усі суперечки зупиняються. Чоловік дуже багато проводив часу з дітьми — ігри, поїздки, розмови. Для Давида він був «татко» — так він сам придумав. У нас усі знайомі діти кличуть батька — «папа», а він тільки «татко».

— Попри всі турботи й піклування про дітей, ви знаходили час бути просто чоловіком і дружиною. Що ви любили робити разом тільки для себе?

Багато чого, та найчастіше ми могли сісти в машину і поїхати просто так. Полтава, Миргород, Суми, Харків, Тростянець — він міг сказати: «Давно ми нікуди не їздили. Куди хочеш?» І ми сідали і їхали разом. Це була його турбота про мене — я завжди знала, що він чує мої бажання, навіть коли я їх не встигаю сказати.

— Твоя родина пройшла крізь найбільше випробування, яке може випасти на долю сім’ї — війну. Як для вас почався цей етап і як Олексій вирішив стати до зброї?

Війна перевернула все. Він завжди казав: «Рано чи пізно я піду». Ще у 2015 чи 2016 році він уже хотів іти, але тоді я його відговорила. А цього разу він уже не дав мені навіть права спробувати зупинити. Він приїхав до мене на роботу, якраз на день народження Давида, привіз мені букет і просто сказав:

Він завжди робив усе з холодною головою — навіть це рішення. Він міг лишитися вдома: після пережитої автомобільної аварії здоров’я вже було не те, він мав власну справу — теплиці, землю, разом із батьком вони заробили свій перший мільйон у 2022-му. Але він казав:

Він завжди повторював, що якщо не піде сам ТУДИ, то потім доведеться тримати оборону вже ТУТ — коли буде пізно.

Найважчий період: коли слова Олексія давали сили триматися

— Чи була в тобі образа або злість за те, що він вирішив залишити дім і дітей і піти туди, де так небезпечно?

Була. Я не хотіла його відпускати. Було страшно. Але я знала: якщо він вирішив — я його не зупиню.

«Васабі» — казав, що це гостро, як він сам. І досі думаю: може, треба було більше плакати, більше благати… Але він усе одно не відступив би. Він вирішив — і зробив так, як задумав.

— Як тобі вдавалося жити тут, поки він там, на передовій? Що допомагало триматися в той час, коли ти не знала, чи він повернеться?

Це був найважчий період у моєму житті. Фізично я справлялася: їздила, організовувала збори, щодня діти, робота, волонтерство. Але коли все стихало, коли всі справи були зроблені, а діти засинали — залишалася тільки я і тиша. І чекання. Я чекала його повідомлень. Олексій умів тримати мене навіть на відстані.

Я все думаю, можливо моє активне волонтерство підштовхнуло його до рішення йти воювати. Я тоді багато займалася волонтерством — шукала, передавала хлопцям усе, що могла. Іноді думаю: може, він дивився на мене й думав, що не може сидіти осторонь, коли його Мала робить усе це тут. І пішов, щоб бути там. Я постійно про це думаю…

— Він залишив тобі якісь слова підтримки, які й зараз звучать у твоїй голові, коли тобі найважче?

Він умів мене заспокоїти навіть тоді, коли сам уже знав, що може не повернутися. Він намагався «зібрати мене докупи». Пам’ятаю, як приїхав у грудні й сказав:

Ми тоді обговорювали все — куди піде Катя вчитися, що і як робити далі, як жити. Він спланував і це. Він був моєю стіною — і навіть тепер, після нього, ця стіна залишається зі мною в його словах.

Коли життя змінюється назавжди: день, коли Надія втратила Олексія

— Ти говориш, що він усе спланував і навіть попереджав тебе. Але коли цей день настав, як ти дізналася про його загибель? 

Він загинув 18 березня. Я досі пам’ятаю той день по хвилинах. За кілька днів до того ми ще говорили — він написав, що їх вивели, що треба йти на «роботу», як він казав.

У той день я була на роботі. Я відчувала серцем, що щось не так. З четверга він не виходив на зв’язок, я писала його побратимам — теж тиша. А в п’ятницю зранку я сиділа в офісі — і все валилося з рук. І тут відчинилися двері. Зайшов знайомий з ТЦК — Олег.

Він простягнув мені той страшний папірець — і тільки тоді обійняв.

Я пам’ятаю, як набрала по телефону батьків.

Потім ми поїхали забирати Катю зі школи. Я попросила вчительку допомогти — я не знала, як сказати своїй дитині таке.

Все. Далі я пам’ятаю погано.

— Чи було щось, що для тебе було особливо важко у день поховання?

Все було важко. Ми організовували все самі — документи, експертизи, тіло. Була злива, а траурна машина, яку дали за розпорядженням міської ради, приїхала без укриття.

І мені досі соромно за них — бо тоді не було поваги. Не до мене — до Олексія. До людини, яка пішла добровольцем і загинула за всіх нас.

Я тоді трималася тільки за одне — що маю зробити все правильно для нього. Він завжди робив усе правильно, тож і я не могла інакше. Ми поховали його 25 березня. І досі мені іноді здається, що він просто кудись поїхав. У нашій кімнаті зараз все лежить так, як він залишив: його штани, бритва, пінка — навіть запах війни на деяких речах. Я нічого не чіпаю. Так мені здається, що він ще живий.

Слова, що не лікують: чому пам’ять про Олексія важливіша за співчуття

— Коли минуло трохи часу, чи були люди, які підтримали тебе? А чи були слова, які навпаки тільки боляче різали?

Підтримували ті, хто просто був поруч і мовчав. Найгірше було чути: «Тримайся», «Ти сильна», «Ти справишся». За що триматися? Стіни, опори більше нема. Він був моєю стіною. Коли хтось каже: «Ти сильна» — я не сильна. Я просто живу далі, бо на мені діти. Я роблю все, що можу, але всередині я розсипана. Я знаю одне: нічого не заспокоює. Тільки коли я розповідаю про нього — тоді мені стає хоч трішки легше. Я хочу, щоб його пам’ятали. Щоб знали, ким він був, як жив, як любив і як пішов.

— Ти кажеш, що найбільше, що ти можеш зробити зараз для нього — це зберегти пам’ять. Яким чином ти це хочеш зробити?

Я знаю точно: найбільше, що ми можемо зробити — це не дати про нього забути. Ми з родиною ініціювали меморіальну дошку у Сватківській школі — там, де ми з ним навчалися, де все почалося. 1 вересня її відкриють. Там же, у Краснолуцькій громаді, з’явиться алея Сакур — це моя ідея. А біля школи буде Бузкова алея — ініціатива Льошиних батьків. Я хочу, щоб діти ходили повз ці дерева і пам’ятали, що тут були такі люди, як він. Зараз готується книга. У вересні вийде перша, де буде його вірш. А в грудні — велика збірка «70 історій незламних», і там буде не тільки наша історія, а й історії інших Захисників і Захисниць із нашого краю. Я хочу щоб про Альошу знали та пам'ятали.

Що рятує після втрати: родина, пам’ять і любов, що не зникає

— А що тобі допомагає стояти зараз, коли немає твоєї «стіни» поруч?

Діти. Тільки вони тримають. Катя дуже сильна — іноді навіть сильніша за мене. Вона каже:

Я це чую досі.

— Що ти можеш сказати іншим родинам, які так само втратили найдорожче? Чи є такі слова підтримки?

Я не знаю, що сказати. Я й сама не знаю, як це пережити. Знаю тільки одне — мовчати не можна. Треба говорити про них. Розповідати, якими вони були. Зберігати кожну деталь. Не дати стерти їхні імена. Це єдине, що хоч трохи рятує — бо вони живі доти, доки їх пам’ятають.