- 927
- 927
Герой України Сергій Міщенко – історія незламного воїна
Сергій Міщенко — воїн, який віддав своє життя за Україну. Він родом із сусіднього Зіньківського району, утім нерідко бував у Гадячі. Тут разом із родиною часто гостював у рідної сестри. Знайомі з Сергієм гадячани і гадячанки добре пам’ятають цього чоловіка — рішучого, принципового, з незламним характером.
«Звичайно, я можу загинути… Але навіть якщо так станеться, то це не буде якась випадкова смерть від шаленої кулі – це буде мій свідомий вибір», – писав Сергій Міщенко, головний сержант, командир відділення протитанкового підрозділу.
Він пішов на війну добровольцем у перший же день, знищив 35 ворожих цілей, став рекордсменом серед військових ЗСУ, а після його смерті Президент присвоїв йому звання Героя України.
Я спілкуюся зі старшою донькою Сергія Каріною, для якої він назавжди залишиться батьком, який усе життя боровся за своїх дітей – спочатку у мирному житті, а потім і на фронті. Вони були дуже схожі: обличчям, характером, впертістю. І коли вона говорить про нього, на її очах зʼявляються сльози.
«Ви вже не діти його»: як закон ранить рідних загиблих
Каріна Міщенко знає що таке несправедливість. Не та, яка на війні, а та, яка завдає удару після неї.
— Нам із братом навіть відмовили на початку у видачі посвідчення членів сімʼї загиблого, бо ми вже повнолітні. «Ви вже не діти», — сказали нам. Вибачте, а як доводити, що ти все життя була його дитиною? — обурюється Каріна.
Юридично все правильно: закон визначає, що соціальні гарантії поширюються лише на неповнолітніх дітей загиблого. Але для родини Сергія Міщенка цей закон став холодним вироком. Вони розцінили це як непряме заперечення родинного зв’язку дітей із батьком. Документи, що мали стати визнанням їхньої втрати, виявилися лише формальністю, яка позбавила їх права на підтримку.
— Посвідчення чи статуси не повернуть батька, — з гіркотою додає Каріна. — Але держава, виходить, навіть на папері не визнає нас його дітьми.
Вона обурюється, але намагається триматися. Те, що мало б бути підтримкою від країни, за яку він віддав життя, стало ще одним болем для рідних.
«Хто, як не я?» — запитання, на яке за секунду знайшов відповідь Сергій Міщенко
Сергій Міщенко пішов на війну у перший же день повномасштабного вторгнення. Його донька згадує, як тоді подзвонила йому:
– Пап, війна почалася.
– Ну, значить, треба йти, – відповів він просто.
Вона не здивувалася. Це було не просто рішення – це був спосіб життя. Ще з часів АТО він хотів піти на фронт, але тоді залишився через молодшу доньку. У 2022 році він уже не міг залишатися осторонь. «Хто, як не я?» – ця фраза не раз звучала з вуст Сергія в розмовах. Позивний «Бугор» чоловік мав ще з мирного життя – так Сергія Міщенка називали його підлеглі будівельники. Із такою ж упевненістю він керував і своїм підрозділом на фронті.
«Я вже розрізняю всю їхню зброю на слух – міни, артилерію, гради… Але найпідступніший – це постріл танка. Його не чути заздалегідь. Спочатку він прилітає, а потім ти можеш почути вибух – якщо встигнеш», – писав він у своїх нотатках. Він не просто встигав. Він знаходив ворога першим і знищував. Його «Джавелін» завжди знаходив ціль. За один повномасштабний бій він знищив 8 бронемашин ворога. За всі місяці служби – 35 цілей, не маючи жодного промаху.
– Ми сиділи на позиції під Лисичанськом. Бачимо, як два російські танки їдуть просто залізничною колією, розстрілюючи все навколо, — розповідає побратим.
– Ану, подай мені установочку, — каже Сергій.
– Куди? – питає побратим.
– На дерево, – відповідає «Бугор».
Він був першим українським військовим, який запустив «Джавелін» з дерева. Ціль – російський КамАЗ, що перевозив боєкомплект. Пряме влучання. Вибухи лунали ще 10 хвилин після пострілу. «На кожному клаптику нашої землі їх чекає тільки смерть», – сказав Сергій тоді.
Впертість у спадок
Сергій Міщенко був людиною, яка ніколи не здавалася. Якщо щось задумав — ішов до кінця, попри труднощі та страх. Він був бійцем не лише на війні, а й у житті. Його впертість проявлялася в усьому: у боротьбі за справедливість, у готовності ризикувати, у прагненні довести, що він може.
Каріна успадкувала цю рису від батька. Їхні розмови часто перетворювалися на суперечки, бо обоє мали свою думку й не любили поступатися.
— Ти згодна зі мною? — питав тато.
— Ні, у мене є своя думка! — відповідала вона.
Він слово — вона двадцять у відповідь. І так до останнього. Сварилися, ображалися, а потім все одно знаходили спільну мову. Минало трохи часу — і вони знову розмовляли, ніби нічого не сталося.
Сергій був таким і на війні. Він не чекав, коли «якось вирішиться», не довіряв важливі завдання іншим. «Я зроблю це сам, бо знаю, що зроблю правильно», — казав він, беручи відповідальність на себе. Навіть коли міг залишитися в тилу й навчати інших, він обирав передову. Його нестримний характер не дозволяв йому стояти осторонь. Каріна така ж. Вона не чекала, коли хтось інший допоможе її татові, а сама шукала рації, біноклі, необхідне спорядження.
Каріна давно мріяла і стала візажисткою-стилісткою, хоч їй говорили: «Це безглуздо, ти нічого не доб’єшся». Вона вперто йде по життю вперед, бо знає: тільки той, хто не здається, перемагає. Іноді вона думає: якби тато був поруч, то вони б і зараз сперечалися. Він — про своє, вона — про своє. А потім сіли б поруч, і він би сказав: «Ну що, доця, таки вперта?» А вона б усміхнулася: «Така, як і ти…»
«Витягуємо своїх»: Сергій Міщенко не залишав побратимів у біді
Одного разу група Сергія опинилася перед складним вибором: атакувати два російські танки чи рятувати поранених побратимів із 24-ї бригади, які потрапили під щільний вогонь. Сергій зібрав своїх:
— Хлопці, у нас два варіанти: або працюємо по танках, або витягуємо своїх, — сказав він, швидко оцінюючи ситуацію. Відповідь пролунала миттєво, без вагань:
— Витягуємо своїх.
Хоча всі знали, що це ризик, що російська артилерія могла накрити їх будь-якої миті. Але відступити означало залишити своїх товаришів на полі бою. Сергій Міщенко не дозволив би собі такого.
Вони вирушили вперед, прикриваючи один одного. Вибухи лунали зовсім поруч, земля здригалася під ногами. Поранені були розкидані серед вирв від снарядів, їхні голоси тонули в гулі бою. Кожного з них доводилося нести на собі чи волочити в укриття, ризикуючи потрапити під новий обстріл. Часу на роздуми не було — тільки діяти. Коли останнього пораненого завантажили на евакуаційний транспорт, Сергій перевів подих і обвів поглядом побратимів. Всі були виснажені, але живі. Тоді вони витягли 16 бійців.
— Гарна робота, хлопці, — сказав він і вперше за весь день усміхнувся.
«Доця, привіт!»
— Пап, все нормально?
— Живий-здоровий, не хвилюйся.
Ці слова повторювалися щоразу, коли він дзвонив.
«Якщо був зв’язок, він телефонував першим, і я одразу чула його голос — сповнений звичного оптимізму. Навіть якщо був виснажений, навіть якщо довкола вирувало пекло, він завжди знаходив у собі сили пожартувати. Він розповідав про війну так, ніби це був фільм, де він — головний герой. З гумором, без страху, без жалю. Я знала, що це його спосіб захистити мене від реальності.
Коли він отримав Хрест бойових заслуг, ми говорили довго. Я вперше почула в його голосі не лише гордість, а й переосмислення», — згадує Каріна.
«Ці дев’ять місяців, що я тут, — я справді живу», — якось сказав тато».
Йому не потрібно було вмовляти себе йти на війну. Це було його покликання, його стихія. Ще в дитинстві він мріяв бути військовим, але тоді не склалося. Тепер він знайшов себе. Він міг залишитися в штабі, навчати інших, але не хотів.
— Якщо не я, то хто? Я не довіряю іншим. Я знаю, що зроблю все так, як треба. Якби міг, воював би сам. Не тому, що не вірю у побратимів, а тому, що просто не можу стояти осторонь, — часто говорив Сергій
«Думаєш, я не боюся? — питав він. — Боюся. Але страх — це ніщо в порівнянні з адреналіном. У бою ти контролюєш ситуацію, і в той момент здається, що можеш усе. Він міг нічого не пояснювати, я і так усе розуміла. Він був на своєму місці. І хоч як мені хотілося, щоб він був у безпеці, я знала — забери його з передової, і він буде нещасний», — розповідає Каріна
Сергій Міщенко та його нагорода від Президента України
Влітку тато приїхав до Києва отримати нагороду від Президента. Це була чергова довгоочікувана можливість побачитися з ним. Війна забирала весь його час і кожна зустріч ставала дорогоцінною.
«Я чекала на тата з нетерпінням. Спочатку побачила, як він вийшов з авто — втомлений, але усміхнений. Коли він підійшов, усе стало, як у дитинстві: тато підхопив мене на руки й закружляв, ніби мені знову п’ять років. «Як ти, моя дівчинко? Що у тебе нового? » — запитав він, уважно дивлячись прямо в очі. Ми провели той день разом. Гуляли Києвом, пили каву, розмовляли. Тато майже не говорив про війну. Він насолоджувався тишею столиці, можливістю просто побути батьком, а не військовим».
Наступного дня йому вручили Хрест бойових заслуг. Він був гордий, але не за себе — за своїх побратимів, за своїх дітей, за країну. Він потиснув руку Президентові:
— Я на це сподівався. Дякую, пане Президенте. Я і мої діти дуже пишаємося Вами, — гордо сказав Сергій.
— А я пишаюся такими, як Ви. Дякую за службу, — відповів Верховний Головнокомандувач.
«Це була наша остання зустріч. Через кілька місяців мій тато загинув у бою. Але я досі пам’ятаю той день: тепло його рук, силу його голосу, обійми, сповнені любові й гордості», — не стримує емоцій дівчина.
Пам’ять, яка сильніша за смерть
Каріна досі перечитує його листи, які він писав їй із фронту.
«Бережіть один одного, підтримуйте, ви – найрідніші люди на цій землі. Я завжди буду поруч і буду підтримувати вас у будь-якій ситуації».
Він тримає своє слово. Він поруч – у пам’яті, у кожному пострілі, який врятував життя побратимам, у кожному «Джавеліні», що вразив ціль, у кожній його фразі, яка не давала опустити руки тим, хто був поруч.
Герої не вмирають. Вони просто стають легендою…
У матеріалі використані фрагменти з книги Олександра Товстоногова «Мій Джавелін»
Фото з особистого архіву Каріни Міщенко
Читайте також:
