Олена Гонтова: від кухні волонтерів до передової ЗСУ

Звичайно, я погодилася. Я потрапила в команду, де готували їжу і виконували інші завдання із забезпечення військових і волонтерів усім необхідним. Уже тоді я вирішила, що піду служити, тому паралельно продовжувала готувати документи для виїзду дочки за кордон і здавала заочно сесію в Гадяцькому коледжі культури і мистецтв ім. І.П. Котляревського. Мене в цілому вабила військова справа, і в школі я мріяла про професію слідчої чи судмедекспертки. А ще завжди відстоювала справедливість. Після 24 лютого я зрозуміла, що маю бути тут, на війні. Не знала, як я сюди потраплю, в ролі кого, але була точно впевнена, що це моє місце. Тому я вивезла дочку до своїх близьких у Ізраїль і повернулася в Україну. Повідомила рідним, що йду служити до лав ЗСУ. Мама сказала, що я ненормальна і що я не її дочка.

Звичайно, я розумію стан мами, а з її запальним характером – то зопалу вона і не таке могла б сказати. Згодом вона перестала мене відмовляти і прийняла моє рішення. За що я їй дуже вдячна. Я просто не могла вчинити інакше. Вже в перші дні я розуміла, що про 2-3 тижні й мови не може бути. Нашу країну практично оточили, підтягли величезні резерви військової техніки і живої сили, то ж очевидно, що готувалися до тривалої війни. Сьогодні ми маємо не військовий стан, а страшну жорстоку війну. А сидіти склавши руки в такій ситуації я не можу.

Олена Гонтова про повагу у війську та найтяжчі випробування служби

— Чи стикалася ти як жінка з проявами гендерної нерівності, дискримінації у війську?

— Це не з моїм характером! З таким я ніколи не стикалася в житті, чим би не займалася, де б не працювала. Мабуть, мене Бог так любить, що не допускає зі мною такого. Спочатку я потрапила у 25-й окремий штурмовий батальйон, і там був мій перший комбат Василь Миколайович. Це людина з великої літери, він всіх нас організовував і налаштовував, що ми велика родина, незалежно від віку, статі і виконуваних обов'язків. Ніхто не міг дозволити собі й іншим когось ображати, все було побудовано на взаємній підтримці, повазі і довірі.

— Що за час твоєї служби було чи є найскладнішим?

— Я знаю різні історії з фронту. Десь алкоголь допускають, і це іноді призводить до трагічних наслідків, десь немає контролю над діями старших за званням військових, а звідси – маємо знущання та дідівщину. У нашому підрозділі дуже суворо діє заборона на спиртне, і як би тобі не хотілося заспокоїтися чи розслабитися з алкоголем, то ми собі такого не дозволяємо, адже в першу чергу поважаємо себе, своїх командирів і всіх тих, хто поряд. Але найважче – не фізичне навантаження, хоча воно теж чимале, а психологічне. Найскладніше витримати втрату побратимів.

Коли ви служите разом і вже стаєте однією великою родиною, і щоразу, коли хлопці йдуть на штурм, ти розумієш, що, можливо, повернуться не всі... Дуже тяжко, коли ви всі дружно вчора вечеряли, сміялися, чаювали, а сьогодні про декого залишаються лише спогади і фото в телефоні. Ось це найтяжче – коли хлопці йдуть і не повертаються. Ці спогади назавжди. І, мабуть, в цьому цінність життя кожного – пам'ятати і запам’ятатися. Бо доки про людину пам'ятають, знають і шанують якісь її дії, вчинки, слова – доти вона жива.

Сльози, пісні й талісмани: що дає силу триматися під час війни

— А що тобі дає силу? Що допомагає боротися далі, працювати у складних умовах, терпіти? Чи дозволяєш ти собі іноді бути слабкою, поплакати?

— Як і всі українці, в стані війни я вже майже два роки, офіційно на службі рік, але не можу сказати, що тоді було важче, а зараз легше, отам складніше, а там простіше чи спокійніше. Мене виховали сильною, самостійною, вільною і вольовою жінкою – справжньою українкою! Я ніколи не любила при комусь плакати, мені навіть соромно проявляти таку слабину. Хіба що від радості можуть бути сльози. Та сльози втрати важко приховувати, тому, звичайно, я теж іноді плачу. Що дає мені силу? Мабуть, ми всі в нашому підрозділі даємо силу один одному. Мої побратими і посестри кожен по-своєму і сильний, і слабкий. У якійсь ситуації я виявилася стійкішою і когось підтримала, а десь і мене підтримали, коли я морально здаюсь. А ще, коли ти когось заспокоюєш, налаштовуєш на краще, то так і себе одночасно підіймаєш. Отак і живемо, і працюємо на перемогу. Це моя велика родина, тут я всіх люблю.

Ну от як я можу бути слабкою, коли сама надихаю інших? Ще, звичайно, мене підтримує моя родина, особливо донька, яка постійно повторює, як пишається мною і як вірить у перемогу. Я тішуся, що вона дуже любить Україну і мріє якомога швидше сюди повернутися. Це неабияк мотивує робити все, аби відвоювати для неї вільне і незалежне, мирне українське небо. Ну, і близькі друзі підтримують, яких залишилося не так багато. Знаходжу розраду я ще в піснях, особливо народних. Хоч я і не Монсеррат Кабальє, але дуже люблю співати, ти ж знаєш. То ходжу, бува, наспівую щось, а ще як вдягну навушники, то взагалі мені здається, що я суперспівачка (сміється, – прим. авт.). Ось так і вдається трохи переключитися, відпочити.

Ще, і це не тільки мені, дуже приємно отримувати подарунки від дітей. Нам присилають діти з Лисівської та інших шкіл малюнки, вишивки, поробки різні, брелочки, браслетики. І я прошу ще. Ми носимо це як талісмани, наші обереги. У нас у кожного є своя папка, де ми зберігаємо ті листівки, малюнки і завжди, коли десь переміщаємося, стараємося забрати й ці папки. Вони нагадують, заради кого ми все це робимо. Бо якщо до дорослих українців іноді виникають питання чи зауваження, то діти – це завжди найцінніше і найдорожче, вони не винні ні в чому і мають право жити у свободі. І діти завжди щирі, чесні.

Якось я була в Києві у відпустці, сиділа в метро. Тут до мене підійшла дівчинка років чотирьох і простягає мені в ручці дві жуйки Loveis… В мене аж сльози навернулися, це було так мило! Я зберігаю ці жуйки як талісман, всім розповідаю цю історію і досі пам'ятаю ті щирі дитячі очі. В кожного військового є свій талісман, зроблений дитячими ручками: маленька лялька-мотанка, брелок, пов'язка, кулончик чи ще щось. Я вважаю, що не лише діти, а й дорослі повинні вірити в нас, підтримувати хто як може, допомагати, молитися за нас. Якщо сам не йдеш до війська, то допомагай тим, хто робить це за тебе. Бо тільки разом ми переможемо!

Після перемоги Олена Гонтова мріє розвивати культуру в рідній Україні

— Ця війна змінює всіх і кожного. Олено, що в твоєму житті змінилося назавжди? Те, що точно вже не буде як колись.

— Під час війни стало чітко зрозуміло, хто є хто. Коло моїх знайомих і друзів дуже змінилося, змінилася і я. Раніше намагалася більше догоджати, бути такою, як комусь хотілося. А тепер ні! Я інакша, і хай мене сприймають такою, як я є. І якщо до когось змінилося моє ставлення, то хай вони за це переживають, а не я. Я не суддя, щоб судити когось, але ті, хто так чи інакше наживається на війні, хай бояться і озираються.

— Що думаєш про своє майбутнє після нашої перемоги?

— Після перемоги я впевнена, що точно не залишу свою країну і рідний край. Можливо, буду продовжувати військову справу, а можливо, вкладатиму сили у розвиток української культури. До речі, нашому підрозділу дуже допомагають українські актори, співаки, інші представники мистецтва. Гурт «Kozak System», актори Павло Вишняков, Олександра Люта, Дмитро Вівчарюк і його дружина, співачка Олена Білоконь – завдяки їхнім зусиллям і фінансовій підтримці ми отримували багато необхідного. Вони продовжують бути з нами на зв'язку. Словом, наші люди найкращі в усьому.

«Ми – нація, ми – сила, ми – міць!»

— Якби в цю хвилину тебе чув увесь світ, що б ти сказала?

— Боже, я вже скільки разів про це думала! Що б я хотіла сказати світові, донести як українка, як жінка… Знаєш, коли я була в рідній Лисівці, то директорка запросила мене на зустріч з дітьми у школу. Так от, я неймовірно щаслива, що виросла в селі і закінчувала сільську школу. На мою думку, в селі більше прививається любов до землі, до праці, до природи. Йдеш до річки і зачаровуєшся свободою і красою! Любиш кожен клаптик цієї землі, подих свіжого вітру, колихання трав на луках… Як можна це все не любити? Тому як українка я хочу сказати, що завжди були, є і будуть ті, хто посягатиме на наші природні багатства, наші культурні цінності, нашу свободу. Але жоден справжній українець не дозволить плюндрувати свою землю, не допустить рабства і поневолення.

За кордоном ми – чужі, ми нікому не потрібні, як би там добре комусь не було. Хочу, щоб кожен і кожна, хто виїхав, одумалися і повернулися у свою країну, захистили її, підтримали, щоб прославляли все українське. Ми мусимо це зробити, мусимо навести порядок у своїй голові і країні в цілому. А зробити це можливо лише тоді, коли ми єдині. Ми – українці, маємо пишатися цим і гордо носити це ім’я, це має бути закладено генетично. Годі шукати легких шляхів, корисливості й вигоди в усьому. Годі соромити націю корупцією і зрадництвом. Іноді прямо хочеться закричати:

Ну ми ж – Україна! Лише погляньте, скільки українці зробили світових відкриттів і досягнень, подивіться, які в нас люди красивенні, яка мова, які пісні! Це Європа повинна до України приєднуватися, а не ми до Європи. Це ЄС має нас просити увійти до них, а інші об'єднання мають заздрити ЄС, що Україна в їхньому складі. Ми – нація, ми – сила, ми – міць! Та, на жаль, більшість проблем ми самі собі ж і створюємо, а через відсутність єдності, чесності і відданості народу ці біди лише загострюються. От дехто мені закидає: мовляв, як вона воює, в неї он нігті доглянуті і очі завжди нафарбовані. Таким людям байдуже, що я виконую певні завдання заради їхньої ж безпеки і спокою. Вони можуть ніяк не допомагати, але й не проминуть можливості обговорити, принизити в чомусь, осудити. А ще скажу: так, у нас страшна кривава війна.

Так, я служу в лавах ЗСУ. А ще я жінка, я люблю і ціную себе, бо так мене навчили. Я – Гонтова Олена, і я з Лисівки! Моя робота дає мені можливість доглядати за собою, щоб мати гарний вигляд. Війна не привід ставити на собі хрест. І в цьому теж сила українців. Нас нищать, а ми прибираємо в оселях до Великодня, на нас кидають бомби, а ми рятуємо слабших, ми народжуємо, ми навчаємо, відновлюємо, будуємо. І так буде завжди.

Олена Гонтова про зміни, які зростять нову Україну

— А як ти думаєш, скільки поколінь повинно прожити для того, щоб ми зростили ту країну і ту націю, той народ, про який мріємо?

— Тут головне не покоління, а сам факт змін. Кардинальних змін. Коли ми змінимо військовий стан на стан війни, коли змінимо (перевиховаємо) владу, починаючи з Києва і закінчуючи старостами сіл. Коли всі нарешті зрозуміють, що ми як єдиний, непохитний у своїх переконаннях український народ йдемо до кінця, до кращих змін. А ще – коли ми справді повіримо у свою країну. Мрію, що років за 10 ми зможемо досягти усіх цих змін. Я вірю, що в нас все буде добре, що відновиться здорова економіка, поновляться виробничі процеси, відродиться все українське, національне: мова, культура, традиції. Вірю, що до нас повернуться наші люди з-за кордону, які «спробували» інших культур, і скажуть:

І будуть це цінувати і прославляти. Бачиш, яка тенденція: коли почалася війна, люди стали помічати, які класні українські пісні, яка вишиванка гарна. А до цього – що, не бачили?!

— Олено, твоя діяльність на захист Батьківщини почалася з волонтерства на кухні у березні 2022-го, а вже у 2023-му на День захисників України ти отримала посвідчення старшого солдата. Які твої обов'язки сьогодні?

— Справді, а ще нещодавно я отримала значок та посвідчення учасника бойових дій із записом, де я була і які обов'язки виконувала. Для мене це як відзнака, адже отримати таке посвідчення може не кожен. Але не все, не всім і не скрізь можна розповідати. Я виконую обов'язки кухаря. Обіцяю, що після перемоги я все розповім у найменших подробицях.

— Пообіцяй, що ми запишемо ще не одну розмову, а після перемоги перше твоє інтерв'ю буде саме мені.

— Так точно!

— Скажу якщо не від усіх цивільних, то, як мінімум, від своєї родини. Ми безмежно вдячні вам, нашим захисникам і захисницям, за кожен наш день. Молимося за вас і чекаємо з перемогою. Пам'ятайте, що у вас два головних завдання: виганяти, вибивати рашистську нечисть із нашої святої землі і берегти себе, бо ми вас всіх чекаємо вдома з нетерпінням!

Даний матеріал був надрукований у 1 випуску за 2024 рік