Хоч пишіть, мамо, відмову, а я все одно йду служити

" У лютому 2022-го в мене були буденні справи, плани на майбутнє і я, як і більшість українців, абсолютно не підозрювала, що недофедерація наважиться на реальне повномасштабне вторгнення. Тоді я працювала у Києві в магазині, але на 24 число ми з донькою мали з'явитися у паспортний стіл у місті Кременчук, де планували замовити закордонний паспорт доньці, тому я була не в столиці. Я прокинулася від надокучливих смс і дзвінків. Друзі і рідні повідомили мені, що почалися бомбардування наших міст. Я спочатку не повірила і ще кілька годин, мабуть, вже свідомо намагалася вигадати собі, що то сон, жарт чи ще щось. Ми все-таки пішли замовляти закордонний паспорт, і коли я побачила страшенну паніку в місті, усвідомила реальність. Всі автобуси відмінили, BlaBlaCar скасували поїздки. Я випадково знайшла таксиста, який вивозив людей із Києва і погодився взяти мене назад у Київ, причому не взяв грошей, а попросив лише пачку сигарет. За кілька днів мені зателефонував знайомий і запитав: «Олено, допомогти хочеш?» Звичайно, я погодилася. Я потрапила в команду, де готували їжу і виконували інші завдання із забезпечення військових і волонтерів усім необхідним. Уже тоді я вирішила, що піду служити, тому паралельно продовжувала готувати документи для виїзду дочки за кордон і здавала заочно сесію в Гадяцькому коледжі культури і мистецтв ім. І.П. Котляревського. Мене в цілому вабила військова справа, і в школі я мріяла про професію слідчої чи судмедекспертки. А ще завжди відстоювала справедливість. Після 24 лютого я зрозуміла, що маю бути тут, на війні. Не знала, як я сюди потраплю, в ролі кого, але була точно впевнена, що це моє місце. Тому я вивезла дочку до своїх близьких у Ізраїль і повернулася в Україну. Повідомила рідним, що йду служити до лав ЗСУ. Мама сказала, що я ненормальна і що я не її дочка. А я їй кажу: «Ну то пишіть, мамо, відмову, чи як, а я все одно піду служити». Звичайно, я розумію стан мами, а з її запальним характером – то зопалу вона і не таке могла б сказати. Згодом вона перестала мене відмовляти і прийняла моє рішення. За що я їй дуже вдячна. Я просто не могла вчинити інакше. Вже в перші дні я розуміла, що про 2-3 тижні й мови не може бути. Нашу країну практично оточили, підтягли величезні резерви військової техніки і живої сили, то ж очевидно, що готувалися до тривалої війни. Сьогодні ми маємо не військовий стан, а страшну жорстоку війну. А сидіти склавши руки в такій ситуації я не можу. "

" Це не з моїм характером! З таким я ніколи не стикалася в житті, чим би не займалася, де б не працювала. Мабуть, мене Бог так любить, що не допускає зі мною такого. Спочатку я потрапила у 25-й окремий штурмовий батальйон, і там був мій перший комбат Василь Миколайович. Це людина з великої літери, він всіх нас організовував і налаштовував, що ми велика родина, незалежно від віку, статі і виконуваних обов'язків. Ніхто не міг дозволити собі й іншим когось ображати, все було побудовано на взаємній підтримці, повазі і довірі. "

" Я знаю різні історії з фронту. Десь алкоголь допускають, і це іноді призводить до трагічних наслідків, десь немає контролю над діями старших за званням військових, а звідси – маємо знущання та дідівщину. У нашому підрозділі дуже суворо діє заборона на спиртне, і як би тобі не хотілося заспокоїтися чи розслабитися з алкоголем, то ми собі такого не дозволяємо, адже в першу чергу поважаємо себе, своїх командирів і всіх тих, хто поряд. Але найважче – не фізичне навантаження, хоча воно теж чимале, а психологічне. Найскладніше витримати втрату побратимів. Коли ви служите разом і вже стаєте однією великою родиною, і щоразу, коли хлопці йдуть на штурм, ти розумієш, що, можливо, повернуться не всі... Дуже тяжко, коли ви всі дружно вчора вечеряли, сміялися, чаювали, а сьогодні про декого залишаються лише спогади і фото в телефоні. Ось це найтяжче – коли хлопці йдуть і не повертаються. Ці спогади назавжди. І, мабуть, в цьому цінність життя кожного – пам'ятати і запам’ятатися. Бо доки про людину пам'ятають, знають і шанують якісь її дії, вчинки, слова – доти вона жива. "

" Як і всі українці, в стані війни я вже майже два роки, офіційно на службі рік, але не можу сказати, що тоді було важче, а зараз легше, отам складніше, а там простіше чи спокійніше. Мене виховали сильною, самостійною, вільною і вольовою жінкою – справжньою українкою! Я ніколи не любила при комусь плакати, мені навіть соромно проявляти таку слабину. Хіба що від радості можуть бути сльози. Та сльози втрати важко приховувати, тому, звичайно, я теж іноді плачу. Що дає мені силу? Мабуть, ми всі в нашому підрозділі даємо силу один одному. Мої побратими і посестри кожен по-своєму і сильний, і слабкий. У якійсь ситуації я виявилася стійкішою і когось підтримала, а десь і мене підтримали, коли я морально здаюсь. А ще, коли ти когось заспокоюєш, налаштовуєш на краще, то так і себе одночасно підіймаєш. Отак і живемо, і працюємо на перемогу. Це моя велика родина, тут я всіх люблю. Хлопці іноді кажуть: «Сергіївно, ти як запальничка! Завжди усміхнена і не скиглиш, налаштована на позитив, не падаєш духом. На тебе дивишся і жити хочеться». Ну от як я можу бути слабкою, коли сама надихаю інших? Ще, звичайно, мене підтримує моя родина, особливо донька, яка постійно повторює, як пишається мною і як вірить у перемогу. Я тішуся, що вона дуже любить Україну і мріє якомога швидше сюди повернутися. Це неабияк мотивує робити все, аби відвоювати для неї вільне і незалежне, мирне українське небо. Ну, і близькі друзі підтримують, яких залишилося не так багато. Знаходжу розраду я ще в піснях, особливо народних. Хоч я і не Монсеррат Кабальє, але дуже люблю співати, ти ж знаєш. То ходжу, бува, наспівую щось, а ще як вдягну навушники, то взагалі мені здається, що я суперспівачка (сміється, – прим. авт.). Ось так і вдається трохи переключитися, відпочити. Ще, і це не тільки мені, дуже приємно отримувати подарунки від дітей. Нам присилають діти з Лисівської та інших шкіл малюнки, вишивки, поробки різні, брелочки, браслетики. І я прошу ще. Ми носимо це як талісмани, наші обереги. У нас у кожного є своя папка, де ми зберігаємо ті листівки, малюнки і завжди, коли десь переміщаємося, стараємося забрати й ці папки. Вони нагадують, заради кого ми все це робимо. Бо якщо до дорослих українців іноді виникають питання чи зауваження, то діти – це завжди найцінніше і найдорожче, вони не винні ні в чому і мають право жити у свободі. І діти завжди щирі, чесні. Якось я була в Києві у відпустці, сиділа в метро. Тут до мене підійшла дівчинка років чотирьох і простягає мені в ручці дві жуйки Loveis… В мене аж сльози навернулися, це було так мило! Я зберігаю ці жуйки як талісман, всім розповідаю цю історію і досі пам'ятаю ті щирі дитячі очі. В кожного військового є свій талісман, зроблений дитячими ручками: маленька лялька-мотанка, брелок, пов'язка, кулончик чи ще щось. Я вважаю, що не лише діти, а й дорослі повинні вірити в нас, підтримувати хто як може, допомагати, молитися за нас. Якщо сам не йдеш до війська, то допомагай тим, хто робить це за тебе. Бо тільки разом ми переможемо! "

" Під час війни стало чітко зрозуміло, хто є хто. Коло моїх знайомих і друзів дуже змінилося, змінилася і я. Раніше намагалася більше догоджати, бути такою, як комусь хотілося. А тепер ні! Я інакша, і хай мене сприймають такою, як я є. І якщо до когось змінилося моє ставлення, то хай вони за це переживають, а не я. Я не суддя, щоб судити когось, але ті, хто так чи інакше наживається на війні, хай бояться і озираються. "

" Після перемоги я впевнена, що точно не залишу свою країну і рідний край. Можливо, буду продовжувати військову справу, а можливо, вкладатиму сили у розвиток української культури. До речі, нашому підрозділу дуже допомагають українські актори, співаки, інші представники мистецтва. Гурт «Kozak System», актори Павло Вишняков, Олександра Люта, Дмитро Вівчарюк і його дружина, співачка Олена Білоконь – завдяки їхнім зусиллям і фінансовій підтримці ми отримували багато необхідного. Вони продовжують бути з нами на зв'язку. Словом, наші люди найкращі в усьому. "

" Боже, я вже скільки разів про це думала! Що б я хотіла сказати світові, донести як українка, як жінка… Знаєш, коли я була в рідній Лисівці, то директорка запросила мене на зустріч з дітьми у школу. Так от, я неймовірно щаслива, що виросла в селі і закінчувала сільську школу. На мою думку, в селі більше прививається любов до землі, до праці, до природи. Йдеш до річки і зачаровуєшся свободою і красою! Любиш кожен клаптик цієї землі, подих свіжого вітру, колихання трав на луках… Як можна це все не любити? Тому як українка я хочу сказати, що завжди були, є і будуть ті, хто посягатиме на наші природні багатства, наші культурні цінності, нашу свободу. Але жоден справжній українець не дозволить плюндрувати свою землю, не допустить рабства і поневолення. За кордоном ми – чужі, ми нікому не потрібні, як би там добре комусь не було. Хочу, щоб кожен і кожна, хто виїхав, одумалися і повернулися у свою країну, захистили її, підтримали, щоб прославляли все українське. Ми мусимо це зробити, мусимо навести порядок у своїй голові і країні в цілому. А зробити це можливо лише тоді, коли ми єдині. Ми – українці, маємо пишатися цим і гордо носити це ім’я, це має бути закладено генетично. Годі шукати легких шляхів, корисливості й вигоди в усьому. Годі соромити націю корупцією і зрадництвом. Іноді прямо хочеться закричати: «Як не підтримуєш, не допомагаєш, то хоч не заважай!» Ну ми ж – Україна! Лише погляньте, скільки українці зробили світових відкриттів і досягнень, подивіться, які в нас люди красивенні, яка мова, які пісні! Це Європа повинна до України приєднуватися, а не ми до Європи. Це ЄС має нас просити увійти до них, а інші об'єднання мають заздрити ЄС, що Україна в їхньому складі. Ми – нація, ми – сила, ми – міць! Та, на жаль, більшість проблем ми самі собі ж і створюємо, а через відсутність єдності, чесності і відданості народу ці біди лише загострюються. От дехто мені закидає: мовляв, як вона воює, в неї он нігті доглянуті і очі завжди нафарбовані. Таким людям байдуже, що я виконую певні завдання заради їхньої ж безпеки і спокою. Вони можуть ніяк не допомагати, але й не проминуть можливості обговорити, принизити в чомусь, осудити. А ще скажу: так, у нас страшна кривава війна. Так, я служу в лавах ЗСУ. А ще я жінка, я люблю і ціную себе, бо так мене навчили. Я – Гонтова Олена, і я з Лисівки! Моя робота дає мені можливість доглядати за собою, щоб мати гарний вигляд. Війна не привід ставити на собі хрест. І в цьому теж сила українців. Нас нищать, а ми прибираємо в оселях до Великодня, на нас кидають бомби, а ми рятуємо слабших, ми народжуємо, ми навчаємо, відновлюємо, будуємо. І так буде завжди. "

" Тут головне не покоління, а сам факт змін. Кардинальних змін. Коли ми змінимо військовий стан на стан війни, коли змінимо (перевиховаємо) владу, починаючи з Києва і закінчуючи старостами сіл. Коли всі нарешті зрозуміють, що ми як єдиний, непохитний у своїх переконаннях український народ йдемо до кінця, до кращих змін. А ще – коли ми справді повіримо у свою країну. Мрію, що років за 10 ми зможемо досягти усіх цих змін. Я вірю, що в нас все буде добре, що відновиться здорова економіка, поновляться виробничі процеси, відродиться все українське, національне: мова, культура, традиції. Вірю, що до нас повернуться наші люди з-за кордону, які «спробували» інших культур, і скажуть: «Та у нас найкраща музика, кіно, їжа, традиційний одяг, люди!» І будуть це цінувати і прославляти. Бачиш, яка тенденція: коли почалася війна, люди стали помічати, які класні українські пісні, яка вишиванка гарна. А до цього – що, не бачили?! "

" Справді, а ще нещодавно я отримала значок та посвідчення учасника бойових дій із записом, де я була і які обов'язки виконувала. Для мене це як відзнака, адже отримати таке посвідчення може не кожен. Але не все, не всім і не скрізь можна розповідати. Я виконую обов'язки кухаря. Обіцяю, що після перемоги я все розповім у найменших подробицях. "

" Так точно! "