Ходімо в поетичний сад творчості Ірини Москаленко

Монофон

«Опівдні озеро особливе, одблискує опалами. Окуні огинають острівці очерету. Огняні огари обганяють один одного. Очеретянки осторонь облітають осині осередки.

Олег облюбував осоння - обігрівало, огортало, оновлювало.

Опам'ятався...

Ось останні обривки:

однополчани озивали Орланом..

Обмерзлі окопи...

Охоронні об' єкти...

Осточортілі орки...

Обстріли...

Обпалило, обдало осколками, об'юшило обличчя...

Отямився...

Одвоювався!

Осів...

Одсторонився...

Охочі «одірватись» односельці остерігалися оскаженілого Олега. Облишив оковиту, оговтувався. Отець Олексій обіцяв очищення - обнадіювало. Олег, одинокий, оживав, обмірковував, очікував...

Одуд одлетів од осокору. Олег онімів.

Оксана - онучка отця Олексія - обережно оглядала Олега, остерігалася, окаянного - одлякував. Обходила обережно, оглядаючи: окріпнув, озлоба одійшла - Орлан!

Одмолила...

Обминула остовпілого, обмарила оманою, озираючись оддалялась, облишивши одного.

Опівночі Олега охопив озноб - осяяло!!! Ось очевидне: «Оксана - омріяний образ! Оберіг! Освідчуся!»

Осінь озолотила озеро. Осоння огортало останніми обережними обіймами. Оксана, окрилена, оглядала оздоблену обручку. Оксамитовий обруч обрамлював овал обличчя. Ошатна!!!

Олег, ощасливлений, обіймав Оксану. Ось омріяне! Обціловував осяйні, округлі очі, однині обом - одні, Олегові очі одняли обвуглені осколки.

Одвоювався...

Одмолила...»

 

---

***

Ти не маєш бути, як всі,

Не рівняй себе під стандарти,

А інакшість свою неси,

Наче скарб, що мільйонів вартий.

Відрізняйся, бо то не гріх,

Якщо Бог тобі щось дарує,

Є родзинка своя у всіх -

Особливе, що всіх дивує.

Не ховай унікальність свою

За дверима буденної звичності

І навчись виживати в краю

Небанальності і фантастичності.

Це непросто, коли навкруг

Всі тяжіють до норм залізних,

Зате видно, хто справжній друг,

А із ким тобі йти по-різному.

Особливість свою плекай

І родзинок не розгуби,

Будь помітним і пам'ятай:

Невидимки зникають в юрбі.

 

---

Ненаписаний лист

Не доведи Господь зустріти лютий холод

Там, де для тебе не знайшлось тепла,

І не дай Бог терпіти дикий голод,

Що вишкрібає нутрощі дотла.

Не знай ніколи, як то - німо вити,

Шукаючи дітей поміж сміття,

Я не бажаю тобі, друже, бути битим

Кийком задля розваги, просто так.

І якщо друг тебе підступно зрадить,

Який для тебе був самим життям,

Нехай хтось рідний все ж тебе розрадить,

Не хочу я, щоб ти лишився сам.

І ким би ти не був для всіх навколо,

Яка б тебе не тьмарила ознака,

Я голосу твого не відречусь ніколи!

Назавжди твій найкращий друг собака.

 

---

***

Яким він буде - вірш про Перемогу?!

Помпезним, урочистим чи яскравим?

Ні, буде з серця, як молитва Богу,

Хоч будуть там рядки «Героям Слава!»

 

Він буде тихим, як вечірня втома,

Німим, як фото на хресті могильнім,

Бо він про тих, в кого не стало дому

Й про тих, хто смерть прийняв за Україну.

 

Він буде про скалічених боями,

Тих, хто загинув, всіх нас рятувавши,

Простих людей, що голими руками

Ішли на танки, смерті теж зазанавши.

 

Цей вірш про волонтерів-відчайдухів,

Що гинули, знаходячи потрібне,

Про русі пасма, згорнуті за вуха

Дівчини-снайпера, що не побачать рідні.

 

Сльозами воску буде вірш писатись –

Бо в перемог ціна завжди висока,

Бо вирви в душах у людей лишаться

Болючі, вічні, наче яр, глибокі.

 

«Яким він буде, вірш про Перемогу?!» -

Задумуюсь, звертаючись до неба.

Я просто день і ніч прошу у Бога

Перемогти! А більшого й не треба...

 

---

****

Навшпиньки прокрадаюсь в твої сни,

Не дихаю - боюся розбудити...

Ти сам колись дав ключик запасний,

Щоб я могла ці двері відчинити.

За ними ти беззахисний, відкритий,

Зникає кудись вилиць мужній зріз,

Сатином білим лагідно прикрите

Твоє плече - як нечіткий ескіз.

Повіки ледь здригаються, тріпочуть

Тоненьких вій ворсинки на щоках,

Я в мить таку твій погляд бачить хочу

І посмішку звабливу на вустах.

Але ти спиш, в своїх світах блукаєш,

Мандрує в самоті душа твоя,

Та є секрет: ти й сам не уявляєш,

Наскільки близько біля тебе я

 

---

Мій постулат

Ну люблю я її, свою землю просту, але горду,

Її щирих людей із гіркої перчинки смаком,

Літню зелень лісів і зимових полів білу ковдру,

І самотні хатини, де ще й досі пахтить молоком.

 

І люблю кострубаті, до нудоти повільні дороги,

І старенькі маршрутки, що безстрашно по них торохтять,

Тротуари у затінках, що випробовують ноги,

Світлофори, що часом засинають і не миготять.

 

А ще дуже люблю вже подряпані лави у парках,

Простуваті петунії в клумбах рівненьким рядком,

І як пінку чаклує на плиті мідяна кавоварка,

Опішнянське горнятко, смакувати щоб кожним ковтком.

 

Ну от просто люблю все, що робить життя кольоровим,

І здається, що й сонце на цих землях окреме встає,

Може, й ночі у нас, як ніде, потайні й загадкові,

Особливе повітря, що відчути свободу дає.

 

Я щаслива, що маю все це небездоганне, та рідне,

У щербатих деталях проглядаю один постулат:

Я не маю вигнанкою бути в чужинах деінде,

А у рідній країні і жити, й наводити лад.

 

---

***

Мені до прощення ніколи не дійти,

Мені до святості ніяк не дотягтися,

Нехай палають прокляті мости,

Що в сліпоті колись давно звелися.

Мені ненависті не вилити з душі,

Як зайву воду з глечика у трави,

Все глибше заповзають, як кліщі,

Під шкіру злості порослі криваві.

Мені не втриматись на вістрі доброти,

Великодушності струна вщент перетерта,

В човні терпіння репають борти -

І я боюсь гріха бажати смерті.

Чого ж просити в Бога для катів?!

Про що Його молити після всього?!

Пробачить вбитих тисячі життів?!

Та я не можу навіть і одного.

 

---

***

Кому ми всі набридли-

Дияволу чи Богу?

Чому залито кров'ю

Пів світу чи вже весь?

 

Чому так розійшлися

Спільнот людських дороги?

Чи ще у цьому світі

Є злагода хоч десь?

 

Ми так багато знаємо,

А більше ще уміємо,

Пишаємось прогресом,

Маршрутами до зір,

 

Чому ж ми один одного

Тоді не розуміємо,

Чому не вмієм жити

В різноманітті вір?

 

Чому нам стало тісно так,

Повітря не поділимо?

Чому ненависть чорна

Посіялась між нас?

 

Ми кожен в свого Бога

Беззастережно віримо,

Та схоже, що Господь

Не вірить більше в нас.

 

---

***

Захоплююся зимою! Закралася знишка... Заморозила... Засніжила зовсім злегка (засоромилась зашкодити засмученим). Забілила зефіром зморшки зболеної, змученої землі - заліковує зранену. Заховує закривавлену зневіру. Зненацька задощила, заторохтіла - заплакала за загиблими.

Знічев'я затужить, завиє завірюхами - затим затихне, заспокоїться, засне. Знову зачне заново...Змінлива, загадкова зима!

Заварюю засушений звіробій - зігріваюся. Збоку занявкало залюблене звірятко, згорнулося, заокруглилось здобою, замуркотіло. Знаходжу «Зорі запалали» - звуки зворушують, змушують згадувати. Запашне зілля заспокоює. Зморено зводжу зіниці.

Завдячую...

Завбачливо заготовляю Зірку - збираюся заколядувати. Заспівую «Зозулю». Загадую злагоду, здоров'я «зірочкам- золотинкам». Знаю - збудеться.

Знову завдячую...

Зачитуюсь Зеровим (зачекався, знадобився).

Згадую «Заповіт»...

Забуваю зле...

Змінююсь...

Зароджуюсь...

Занотовую зимову «З», згортаю записник.

Завдячую...

Знову завдячую, завжди завдячуватиму захисникам за змогу зимувати, зачитуючись, зігріваючись, захоплюючись зорепадами, загадувати здійсненне.