Ігор Соловей: любов, війна і доля, що змінила все

- Юліє, розкажіть про свого чоловіка. Звідки він?

- Ігор народився у Гребінці, але потім він із мамою і старшою сестрою переїхали у Лютеньку. Батька він ніколи не бачив і не знав. Пізніше, коли йому було 13 років, мама померла, Ігор залишився сиротою. Старша сестра вийшла заміж і переїхала у Дніпропетровську область, а Ігоря виховувала бабуся.  Ігор дуже любив маму і часто розповідав свої спогади про неї, постійно прибирав на її могилі.

- Він був добровольцем чи його мобілізували до ЗСУ?

- Він працював на одному підприємстві у Лютеньці і вирішив змінити роботу, пішов проходити медичну комісію. Там він «виявився» повністю здоровим і йому одразу вручили повістку. Наступного дня його вже відправили у Полтаву на тримісячне навчання.

Коли ми почали зустрічатися, я стала надсилати йому посилки. До цього, як виявилося, у нього не було навіть запасних носків чи білизни, не було засобів гігієни, він мав лише те, що видавали у війську. Пам'ятаю, як говорила з ним у той момент, коли він розпаковував посилку, а поряд хлопці дивувалися: «О, Соловей, в тебе точно хтось з'явився». Він потім пояснив, що до мене йому ніхто нічого не присилав, в той час як побратими регулярно отримували багато різних посилок з дому.

Влітку 2023-го вони стояли десь за Києвом. Командир говорив, що до нового року вони точно ще там залишатимуться. Ігор приїхав восени у відпустку і 14 вересня ми одружилися. А потім їх дуже швидко зібрали і перевезли в Авдіївку. Пам'ятаю, як вони їхали і він по телефону мені сказав, що ніхто навіть не говорив куди саме їх везуть. Вони розмістилися на коксохімічному заводі і воювали за нього. У квітні 2024 року Ігорю посмертно присвоїли  орден за оборону цього заводу.

Але 31 жовтня мій Ігор загинув. Як мені сказали його побратими, дуже пощастило, що вони змогли забрати його тіло, адже там почалося справжнє пекло.

- Ви говорили, що були з ним на зв'язку майже до останньої години.

- З 30 на 31 жовтня я працювала в нічній зміні на Глобинському м'ясокомбінаті. Ми зідзвонилися з Ігорем опівночі, все було добре і він не говорив, що кудись його відправлятимуть. Після розмови я написала йому і це повідомлення він відкрив і прочитав. А через кілька годин, на наступній перерві, я теж написала йому, але він вже не прочитав смс, на дзвінок теж не відповів. Тоді я не дуже розхвилювалася, адже по-перше, була ніч і я подумала, що він  міг вже спати, а по-друге, це ж Авдіївка – міг вимкнути телефон, могли зв'язок заглушити і багато чого іншого. Але зранку він теж не відповів і в обід теж.

Я повернулась додому. Зі мною такого ніколи не було – я просто лежала, щось чекала і нічого не могла робити. Лише щодня писала і дзвонила, але ніхто не відповідав. Через тиждень, 6 листопада мій брат, який працює у військкоматі сказав, що надійшло повідомлення про загибель військових Ігоря Солов'я і Віталія Деркача і їх тіла скоро привезуть у Гадяч.

Як розповіли побратими Ігоря, ніхто із них досі не може зрозуміти, чому хлопців повели на зміну тим, хто був на позиціях, не тією дорогою, яка вже була перевірена, а тією, на якій були розтяжки і командування знало про це.

- На Алеї слави у міському парку встановлений портрет Ігоря Солов'я, а де він похований?

- Я вирішила поховати його в Лютеньці біля мами. У Гадячі нікого з його рідних похованих немає, а там йому буде добре і спокійно. Зараз іноді шкодую, що так зробила, бо не маю можливості їздити туди часто. Доки було тепліше, то їздила автобусом у Лютеньку і сиділа біля могили до вечора, коли автобус їхав назад. А зараз холодно довго сидіти на кладовищі, то їжджу мало. Але постійно ходжу до його портрету у парк. Там можна поговорити.

І нещодавно у Лютеньці було відкриття меморіальної дошки пам'яті Ігоря. Мене на відкриття запросив голова громади, хоча у селі навіть не всі знають, що я офіційна дружина Ігоря.

- На  жаль, таких історій у родинах загиблих героїв дуже багато. Як ви вважаєте, як має діяти дружина в такій ситуації?

- Думаю, що точно не варто виправдовуватись. Кожна людина все-одно думатиме так, як вона захоче. А хто знає правду – тому і доводити нічого не треба. Ми з Ігорем хотіли щасливу сім'ю, будували плани на майбутнє, він говорив про спільних дітей. Я ніколи його ні до чого не змушувала і навпаки, не хотіла поспішати. І я точно не бажала йому смерті.

Якось одна моя колега вже після загибелі Ігоря запитала: «А навіщо ти на роботу ходиш? Ти скоро такі гроші отримаєш, що тобі і працювати не треба». На що я їй відповіла: «А давай я тобі все віддам, а ти мені чоловіка повернеш?» Її чоловік щодня зустрічає з роботи, вони разом проводять вечори, але я чомусь впевнена, що вона не цінує це по-справжньому.

- Яким був Ігор Соловей?

- З одного боку Ігор був досить м'яким, терплячим, піддатливим, ним легко маніпулювали. Будучи на службі, він часто скаржився на несправедливий розподіл обов'язків від командування. На нього часто «скидали» чужі провини, ставили на чергування поза графіком і всяке таке. Я йому повторювала, щоб він не мовчав, щоб міг постояти за себе. Один раз він огризнувся, так його покарали, відправивши помічником на кухню на тиждень. А ще його оштрафували якимось чином, що він два місяці не отримував зарплату.

Але з іншого боку, він був доволі наполегливим в особистих питаннях. Він вперто добивався моєї уваги. А я спочатку навіть не довіряла йому і не вірила у щирість його слів. Ми знайомі були давно, але раніше ніколи близько не спілкувалися. А тут він знайшов мене у Фейсбуці і перший почав писати, пропонувати зустрітися, почав залицятися. У нас доволі швидко розвивалися стосунки. Потім ще й виявилося, що він навмисно додав собі кілька років, бо боявся, що я не погоджуся зустрічатися із молодшим за себе чоловіком.

Коли ми почали жити разом, то майже з перших днів Ігор пропонував одружитися. Мені це, чесно кажучи, не подобалося. По-перше, це занадто швидко, а по-друге, я вже давно звикла жити без чоловіка, ні на кого не розраховувати окрім себе, і ні від кого не залежати, а ще я сама виховую доньку, а зазвичай чужі діти нікому не потрібні. Тому наполягання Ігоря мені видавались навіть якимись підозрілими. Хоча він з перших днів намагався бути справжнім чоловіком у сім'ї і батьком для моєї Поліни.

Я пояснювала, що у нас немає грошей на весілля, що ми і без офіціозу добре живемо, що немає куди поспішати. «На обручки в мене є, а там щось придумаємо», - говорив він. І в якийсь момент я зрозуміла, що для Ігоря це дійсно важливо. Через понад рік стосунків, 14 вересня ми одружилися офіційно.  Він так пишався цим! Одразу змінив статус у Фейсбуці, що він одружений. Мене попросив, щоб я теж змінила там статус і прізвище. Іноді трохи по-дитячому виглядали його ревноші, але поряд з ним мені було спокійно.

- Він легко знайшов спільну мову із вашою 5-річною донькою?

- Так і я була дуже здивована, як швидко вони подружилися. Рідного батька Поліни теж звати Ігор і вона завжди знала, що вона Ігорівна. У нас вдома не було розмов про «дядю, який живе з мамою», але доня чомусь одразу вирішила, що Ігор буде її татом і називала його так з перших днів знайомства. Коли Ігор приїжджав, то ми утрьох проводили багато часу. Він кілька разів говорив, а коли приїздив останній раз у відпустку, то попросив підготувати необхідні документи для тощо, щоб Поліну вдочерити. Я ніколи його про це не просила і не розуміла чому він так наполягав. Але зараз здається, що можливо він відчував близьку смерть і йому хотілося створити справжню родину, якої сам не мав.

Згадую, як ми почали жити разом і він одразу додався у батьківську групу садочку у вайбері. Там виховательки скидають багато фото і відео, то він хотів бути в курсі життя Поліни. Але потім довелося видалитися, бо їм забороняли користуватися цим додатком. Ще він приходив зі мною на батьківські збори. Сидів такий гордий, як справжній тато, уважно слухав, що розповідають.

- А чим Ігор захоплювався, про що мріяв?

- В гаражі стоїть його старенька машина. Він любив з нею возитися. Пишався, що хоч не нова і сучасна, але зате його власна і чесно зароблена.

Мріяв про власний будинок. Не квартиру, а саме будинок. І щоб самостійно на нього заробити і збудувати, щоб ні від кого не залежати  - ні від моїх рідних, ні від його. Іноді скидав мені скріни якихось будинків, які йому подобалися, розповідав що і собі колись такий збудує.

- Які усвідомлення ви б хотіли донести до людей? Особливо до тих, хто рахує чужі виплати після втрати захисника чи захисниці?

- Я нікому не бажаю пережити те, що довелося мені. І пояснювати нічого і нікому не хочу. Але зараз своїм знайомим, у кого є хтось на війні постійно повторюю: «Завжди беріть слухавку! Переглядайте повідомлення! Пишіть їм частіше», бо кожен дзвінок може стати останнім.

Я півтора місяці побула офіційно дружиною, але тепер я вдова полеглого захисника. Але я б не вагаючись віддала всі виплати, всі ордени, статуси, аби тільки можна було повернути Ігоря. І ми жили б скромно, зате щасливо.