- 481
- 481
Ірина Міщенко: «Коли все руйнується, єдиною опорою стає твоє власне тіло і дух»
Іноді доля діє гранично жорстко: вона «обнуляє» минуле, щоб дати людині шанс нарешті стати собою. Для Ірини Міщенко, яка втратила дім і кар’єру в Лисичанську, трагічний переїзд став «болючим дозволом» залишити роль найманої бухгалтерки й перетворитися на ту, ким вона була завжди — атлетку, наставницю та лідерку. Ця історія про те, що коли зовнішній світ руйнується, твоєю єдиною власністю залишається загартований дух, а справжній успіх — це не те, що ти маєш, а те, ким ти стаєш, коли в тебе не залишається нічого, крім власної сили.
Досьє героїні Ірини Міщенко:
- Минуле життя: Лисичанськ, Луганщина. Дипломована бухгалтерка, фахівчиня з фінансової звітності на великому підприємстві.
- Нова реальність: село Лютенька на Полтавщині. Підприємиця, засновниця авторського фітнес-простору, майстриня масажу, реабілітолог.
- Родина: дружина військовослужбовця (який захищає Україну з 2022 року), мама двох дітей — 16-річного Артема та 8-річної Ангеліни.
- Спортивний бекграунд: Пауерліфтинг (станова тяга, жим заліза), біг на довгі дистанції (до 25 км), моржування.
- Точка зламу: серпень 2022 року — вимушена евакуація з Лисичанська під загрозою окупації, повна втрата майна та сімейного будинку внаслідок влучання ракети.
- Трансформація: через «обнулення» минулого перетворила багаторічне хобі на професійну діяльність. Змінила офісну роботу на фізичну працю та допомогу людям у відновленні тіла.
- Життєве кредо: «Мій стержень — усередині. Можна втратити дім і стіни, але не силу, яку виплекала в собі. Не чекай, що хтось подарує спокій чи радість — шукай їх у русі, в лісі, в холодній воді, випалюй біль і йди далі»
«Ми виїжджали, бо Лисичанськ зникав на очах»
— Пані Ірино, розкажіть, як для вас почалася ця «нова сторінка» життя? Коли ви зрозуміли, що з рідного Лисичанська треба їхати назавжди?
— Ми жили в атмосфері війни з 2014-го. Але 2022-й став точкою неповернення. Понад місяць ми залишалися в місті під час активних бойових дій. Я волонтерила: розвозила хліб і гуманітарку старим людям, які залишилися самі. Пам’ятаю, як одного разу потрапила під страшний обстріл і в голові промайнуло: «Діти залишаться сиротами, треба виїздити». Остаточну крапку поставив дзвінок знайомого військового. Він сказав коротко: «Іро, у вас три дні. Ми відступаємо, вони лізуть як таргани». Ми зібрали все в одну машину: дев'ятеро людей, діти, батьки, няня. Того ж дня, коли ми забрали маму з її будинку, туди прилетіла ракета. Будинок зруйнували вщент.
— Як вас зустріла Полтавщина? Чи важкою була адаптація?
— Спершу була Полтава, а у серпні 22-го ми переїхали в Лютеньку. Тут була стара батьківська хатка без жодних умов — просто дача. Найважче було підтримувати близьких. Чоловік дуже болісно переживав втрату дому, замкнувся в собі на пів року. Мені довелося взяти на себе всі чоловічі обов'язки. Моя перша робота тут — малинник. Я, колишня бухгалтерка великого підприємства, бігала два місяці збирати малину, щоб заробити хоч якісь гроші. Потім випадково побачила оголошення в магазині. Зайшла на співбесіду прямо як була — у робочому одряді, брудна після малинника. І мене взяли. Два роки я працювала продавчинею, поки не відчула: я вигораю, я втрачаю себе.
Від залізобетонного характеру до залізних гантелей
— Саме тоді виникла ідея відкрити власний фітнес-простір? Чому саме спорт?
— Спорт був зі мною завжди. Я займалася боксом, футболом, рок-н-ролом, а згодом — важкою атлетикою. Тягала «залізо», робила станові тяги. Мені ще в Лисичанську казали: «Іро, йди в тренери». Але я віднекувалася: «У мене ж є стабільна робота бухгалтером!». Знаєте, мабуть, треба було втратити все стабільне, щоб нарешті наважитися на справжнє.
Коли я зайшла в приміщення, де зараз мій зал, там був жах. Покинутий склад, сміття, дохлі миші в старих холодильниках. Але я відчула: це моє. Я вимивала цей бруд сама. Виносили мотлох разом із сестрою та чоловіками. Я хотіла створити місце, де люди зможуть не просто худнути, а заряджатися.
«Я прийшла з місією: 15 років я жила іншим життям»
— Ви згадували про перешкоди та нерозуміння. Що змушує вас продовжувати боротьбу за свій простір, коли здається, що сили на межі?
— Були моменти справжнього відчаю. Я казала собі: «Все, досить. Поїду за кордон на заробітки, кину цю боротьбу». Було стільки падінь, розчарувань і сліз, що люди дивувалися: «Іро, хіба тебе життя не навчило? Скільки можна битися у зачинені двері?».
Але щоразу я беру себе в руки. Я не піду. Бо тепер точно знаю: у мене є місія. Я прийшла в цю громаду не випадково. Маю те, чим можу поділитися — навчити людей спорту, об’єднати молодь, дати поштовх до змін. Які б перешкоди не виникали, я продовжую відстоювати свою позицію.
Я не «втратила» ці 15 років — просто жила іншим життям, накопичувала досвід. Воно було не зовсім моїм, але зрештою повернуло мене до власного призначення. Війна жорстко «обнулила» все другорядне, і я нарешті опинилася там, де маю бути. Це не просто робота — це повернення додому, до самої себе.
— Ви згадували, що в селі важко ламати стереотипи про фітнес. Як вас сприймають місцеві?
— Не завжди легко. Були і конфлікти, і нерозуміння з боку влади. Дехто сприймав мене як «вискочку». Але з часом сформувалося своє коло — жінки, які розуміють: фітнес і масаж — це не розкіш, а турбота про здоров’я. Особливо зараз, коли всі ми живемо в постійному стресі.
— Ви дружина військового, мама двох дітей, підприємиця. Де ви берете ресурс, щоб тримати стільки ролей одночасно і не опустити руки?
— Моя терапія — це холод, рух і метал. Бувають дні, коли внутрішня порожнеча стає настільки гучною, що хочеться просто кричати. У такі моменти я не шукаю розрад у розмовах — я йду до стихії. Я їду на річку, роздягаюся і заходжу в крижану воду. Це як перезавантаження: холод вимиває все зайве, залишаючи тільки чистий спокій.
Або я біжу в ліс. Самотність під час бігу — мій найбільший скарб. Можу подолати 25 кілометрів сама, без музики, просто слухаючи власне дихання. Я знаю там кожен куточок, кожну лавочку й дерево. Інколи мені важливо роззутися і відчути землю: я люблю бігати босоніж по шишках, голках, піску — це дає неймовірне відчуття заземлення й реальності.
Але найбільше задоволення — це «залізо». Стукіт металу в залі для мене цінніший за будь-які слова підтримки. Я не вмію плакати. Рідко дозволяю собі таку слабкість, бо звикла бути стержнем для інших. Тому я не виплакую біль — я виплавляю його в м’язах. Кожна піднята вага, кожен жим — це мій спосіб переплавити негатив у силу. Коли я виходжу із залу після важкого тренування, я відчуваю, як у мене виростають крила. Це мій спосіб бути живою.
Точка усвідомлення: жіночий ретрит як повернення до себе
— Ви згадували про участь у жіночому ретриті. Що саме там стало для вас тим самим «клацанням», після якого ви зрозуміли: вороття до старого життя немає?
— Знаєте, саме в тому колі я нарешті прийшла до того, що підсвідомість шепотіла мені роками. Це було як фінальне підтвердження: я на своєму шляху. Я усвідомила, що не «втратила» ті 15 років, коли займалася бухгалтерією — я просто жила іншим життям, накопичувала досві.
Мене вразило усвідомлення: так, війна мене «анулювала», вона стерла моє минуле, мій статус і моє майно. Але вона не змогла анулювати моє призначення. Саме на ретриті я піднялася на той рівень усвідомленості, до якого йшла все життя. Я зрозуміла: те, що я роблю зараз у спорті — це не просто спроба вижити чи побудувати бізнес. Це моя місія в громаді. Я прийшла сюди, щоб віддати людям ту силу, яку виплекала в собі. І тепер, коли я знаю, хто я є насправді, жодні перешкоди мене не зупинять.
— Пані Ірино, багато жінок сьогодні перебувають у стані «чистого поля»: дім втрачено, опора зникла, майбутнє туманне. Що б ви порадили тим, хто почувається розгубленим і знесиленим?
— Почніть із найскладнішого — навчіться нарешті любити себе. Ми, жінки, виховані на ідеї самопожертви, але я скажу прямо: припиніть віддавати «останню цукерку» дитині чи чоловіку лише для того, щоб підживити власну ілюзію «гарної мами» чи «ідеальної дружини». Якщо ви відчуваєте, що ця цукерка потрібна вам, щоб отримати бодай краплю радості чи енергії — з’їжте її самі. Без жодного почуття провини.
Ми часто впадаємо в стан жертви, сподіваючись, що це оцінять. Але правда в тому, що виснажена, нещасна мати нікому не зможе дати справжнього тепла. Щаслива мама — це щаслива родина. Ваші діти мають бачити вас не як обслуговуючий персонал, а як особистість, яка має власні бажання та силу. Повага дітей до вас починається з вашої поваги до самої себе.
Не бійтеся бути «незручними» для громади чи близьких. Поставте перед собою конкретну, відчутну мету — нехай вона здається іншим дивною чи надто амбітною. І йдіть до неї. Будуть падіння, будуть розчарування і сльози, будуть моменти, коли захочеться кинути все і поїхати світ за очі. Але кожного разу, коли ви обираєте себе і свою справу, ви зміцнюєте свій внутрішній стержень. Слухайте підказки життя — воно завжди веде нас туди, де ми маємо бути, навіть якщо шлях лежить через випробування. Ваша опора — не в стінах і не в людях, вона всередині вас. Відчуйте її, і ви станете непереможними.
Матеріал створено у межах проєкту «Лідерство жінок з інвалідністю в громадах», який реалізовується ГО «Рідний край - Гадяччина» у партнерстві з ГО Fight For Right за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Проте це не означає, що висловлені під час навчально-терапевтичної резиденції погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй. Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) - гнучкий та оперативний інструмент фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
Читайте також:
