- 178
- 178
Іван Рудченко, брат Панаса Мирного: до 180-річчя письменника
Проєкт «Українство Івана Рудченка» до 180-річчя від дня народження письменника, перекладача й фольклориста, старшого брата Панаса Мирного
В історії української фольклористики 60–70-х років XIX століття визначне місце посідають брати Рудченки — Іван Білик (1845–1905) та Панас Мирний (1849–1920). Під псевдонімом Іван Білик виступав старший брат Панаса Мирного — Іван Якович Рудченко. Про нього згадують рідше, хоча саме він став тією духовною опорою, без якої не було б ні Панаса Мирного, ні його «волів, що ревуть».
Частина 1. Іван Рудченко: витоки і родинне середовище
Іван Рудченко народився у Миргороді 21 серпня (2 вересня) 1845 року в родині дрібного чиновника Якова Рудченка. Предки належали до місцевої козацької старшини. Вольовий, рухливий, запальний — таким запам’ятала Івана сестра Олександра. Уже в дитячих іграх він був «керівником», мав природний хист до лідерства і не терпів бездіяльності.
Початкову освіту здобув у Миргородському повітовому училищі, де, за словами брата Панаса, «закінчив у 1857 році з добрими помітками». Саме тут хлопець полюбив народну поезію й усвідомив, що рідне слово — це не просто засіб спілкування, а частина душі.
Гадяцький період: «університет» формування
1858 року Якова Рудченка переводять на службу до Гадяча, і родина переїздить у містечко, яке стане для Івана другою батьківщиною. Оселяються спершу в найманій хаті, а згодом зводять власний будинок на Садовій вулиці.
Тут хлопець закінчує училище, яке згодом назве своїм «гадяцьким університетом».
Іванові лише тринадцять, але він уже мріє про гімназію й університет. Вчителі радять батькові не гальмувати розвиток здібної дитини. Та родина не мала достатку, і батько — людина чиновницької вдачі — бачив для сина іншу долю: «службу, платню, стабільність».
Після довгих суперечок хлопцеві дозволяють повторити курс у третьому класі вже в Гадячі. І саме тут стається його духовне пробудження.
Під впливом родини Драгоманових
У Гадячі Іван знайомиться з родиною Драгоманових. Спілкування з ними стало переломним. В оселі Драгоманових збиралася місцева молодь, читали твори Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Гоголя. Студент Михайло Драгоманов привозив на канікулах переписані від руки книжки й влаштовував аматорські вистави. Саме він першим помітив у юному Рудченкові етнографа і заохотив до записування народних пісень.
Уже п’ятнадцятирічним Іван починає занотовувати прислів’я, приказки, народні пісні, а згодом — друкувати їх у «Полтавських губернських відомостях». Його перші публікації «Про Полтавську битву» та «Про Палія й Мазепу» засвідчили неабияке відчуття мови й історичної теми.
«Уже перші записи Рудченка вирізнялися точністю, коментарями збирача і відчуттям живого народного голосу», — писав пізніше фольклорист Михайло Драгоманов.
Громадська діяльність у Гадячі
1861 року в місті відкривають жіночу школу на громадських засадах. Іван бере активну участь у цьому починанні, пише замітку до журналу «Основа»:
«Учителі взялись даром учити по три часи в день закону Божому, читати, писать і чотири справи з арифметики. До того ж жінки учителів по дві години в день — шить і вишивать».
Завдяки його участі при школі виникла перша громадська бібліотека, що згодом стане сучасною Гадяцькою бібліотекою імені Лесі Українки. Так з’являється середовище, у якому формується українська громадська думка — і в ньому юний Рудченко вже не гість, а співтворець.
Перші кроки в науці й журналістиці
У 1861–1863 роках Іван стає позаштатним кореспондентом журналу «Основа». Під псевдонімом Іван Кивайголова він надсилає до Петербурга замітки з Полтавщини, а згодом — перші фольклорні записи під підписом Іван Руїна. Його матеріали друкують у рубриці «З народних уст» — поруч із творами найвідоміших українських авторів.
Тоді ж він знайомиться з рухом «ходіння в народ», бере участь у створенні недільних шкіл, розуміючи: українство — це не політичний лозунг, а служіння людям.
Так формувався Іван Рудченко — майбутній письменник, етнограф, перекладач, людина, яка поєднала чиновницьку точність із народною душею.
Гадяч став для нього колискою не лише юності, а й українства — тієї сили, що визначала його все життя.
Частина 2. Іван Рудченко: володар народного слова
Початок 1860-х років став для Івана Рудченка періодом духовного зростання і пошуків. У двадцять років він уже мав публікації в українській пресі, писав етнографічні розвідки, фіксував народні пісні, легенди, казки.
Його діяльність поступово виходила за межі Полтавщини — він входив до київської інтелектуальної громади, знайомився з науковцями, що формували нову хвилю українського відродження.
Київ: шлях до науки
1865 року Іван Рудченко, за підтримки батька, вирушає до Києва готуватися до вступу в університет. Він опиняється в середовищі професорів Михайла Драгоманова та Володимира Антоновича — двох постатей, що визначили його наукове становлення.
Рудченко слухає лекції з історії, філології, етнографії, знайомиться з членами київської «Старої громади». Саме тут у нього визріває ідея системного збирання народних казок та пісень — не для забави, а як джерела національної пам’яті.
Перші фольклорні збірки
У 1869–1870 роках Іван Білик (псевдонім Рудченка) видає у Києві двотомник «Народные южнорусские сказки» — одну з перших спроб упорядкувати український казковий матеріал за жанровим принципом.
До збірки увійшли тексти, записані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі. У кожному випадку автор зазначав місце, час і джерело запису — що було новаторським для того часу.
«Іван Білик вперше підійшов до фольклору не як до етнографічної цікавинки, а як до наукової системи народної творчості», — писав Михайло Драгоманов.
Його збірка мала великий успіх. Про неї писали в Петербурзі, Варшаві, навіть у Парижі. Українське слово, зафіксоване в автентичному звучанні, викликало подив і захоплення європейських фольклористів.
«Чумацькі народні пісні»
1874 року виходить інша праця — «Чумацкие народные песни», присвячена Михайлу Драгоманову.
Це було найповніше зібрання пісень чумацького циклу, що охоплювало понад дві сотні текстів, записаних у різних куточках України.
У передмові Іван Білик наголошував, що чумаки — «живе втілення волелюбного українського духу», і тому їхні пісні треба вивчати як історію, а не лише як поезію.
«У пісні народ показує не лише свої страждання, а й велич своєї душі. Чумак іде в далеку дорогу не за злотом, а за долею».
Наукова точність і любов до слова
Іван Рудченко вирізнявся скрупульозністю у роботі. Він не переробляв тексти, не «літературизував» їх, як це часто робили того часу, — залишав мовну структуру, діалектизми, навіть синтаксичні особливості.
Саме завдяки цьому його записи стали основою для подальших досліджень українських фольклористів.
До 1880 року Рудченко зібрав близько 1800 казок і склав план видання «Великого українського казкового корпусу», який мав стати фольклорною енциклопедією. На жаль, через брак коштів і цензурні обмеження цей проєкт залишився нереалізованим.
Іван Білик — критик і перекладач
Паралельно з фольклористикою він активно працює в літературі.
Під псевдонімом Іван Білик публікує поезії, статті, переклади з Міцкевича, Гейне, Байрона, Чернишевського, Тургенєва.
У 1867–1880-х роках його твори друкують у львівських часописах «Правда» та «Зоря», де він виступає з літературно-критичними рецензіями.
«Українське слово — не лише для співів, а й для мислі, для науки, для правди», — наголошував Білик у статті «Про народність у літературі».
Його погляди формувалися під впливом творчості Шевченка. У статті «Тривога над свіжою могилою Т. Г. Шевченка» (1886) він називав Кобзаря «одним із найвеличніших народних поетів світу».
Роль у розвитку української фольклористики
Фольклористична діяльність Івана Рудченка започаткувала науковий підхід до збирання і класифікації усної народної творчості. Він став першим, хто побачив у казці не побутову оповідь, а історичний код нації.
Його праці надихнули наступні покоління етнографів — від Володимира Гнатюка до Філарета Колесси.
Довідка: Збірники Івана Білика «Народные южнорусские сказки» та «Чумацкие народные песни» зберігаються нині у фондах Національної бібліотеки України імені Вернадського. Деякі рукописи — у колекції Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного.
Кінець 1870-х років став для Івана Рудченка часом творчого злету. Його ім’я знали в наукових колах, його праці цитували у Львові й Петербурзі.
Та вже невдовзі на зміну науковим пошукам прийде спільна праця з братом — літературний експеримент, що стане етапним для всієї української прози.
Попереду — народження роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Частина 3. Братерська спілка: роман і доля
Серед численних братських творчих союзів в українській культурі є один, який поєднав наукову точність і художню інтуїцію — Іван Рудченко та Панас Мирний. Їхній спільний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став не просто літературним явищем, а документом часу, моральним маніфестом українського реалізму.
Цей твір народився з братньої розмови, зі спільного болю за людину і народ, що шукає правди серед неправди.
Брати Рудченки: єдність духу і слова
Іван і Панас Рудченки — дві яскраві, але різні натури. Іван — старший, освічений, глибоко занурений у народну творчість, мислив аналітично. Панас — молодший, емоційніший, чутливий до людських доль.
Їх єднало спільне розуміння: служіння народові — не гасло, а сенс життя.
Ще з юності Іван вчив брата бачити красу народного слова, цінувати пісню, приказку, легенду. Панас пізніше зізнається:
«Брат Іван навчив мене слухати народ і думати про нього не як чиновник, а як син».
Між ними була духовна спорідненість, що переросла у творчу співдружність.
Як народився задум «Чіпки»
Весною 1872 року Панас Мирний їхав із Полтави до Гадяча. По дорозі він почув від візника історію Василя Гнидки — заможного селянина, що став ватажком банди розбійників. Ця історія глибоко вразила письменника.
Він написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а згодом — повість «Чіпка», що розповідала про трагедію людини, доведеної до відчаю соціальною несправедливістю.
Іван прочитав рукопис і одразу побачив у ньому основу великого епосу про народну долю. Він порадив братові розширити сюжет, ввести історичний і соціальний контекст, щоб із «сільської повісті» постала «народна книга про долю українського мужика після реформи 1861 року».
«Напиши народний роман, де буде і правда, і біль, і надія. Розкажи не про одного Чіпку — а про цілий люд, що терпить», — писав Іван до Панаса.
Співавтори роману
Панас Мирний взявся за художню частину, а Іван Білик допомагав редагувати, виправляв композицію, уточнював історичні деталі, радив, як краще передати соціальний фон.
Він написав кілька розділів самостійно — серед них «Новий вік» і «Старе — та поновлене», у яких розкрив суть суспільних змін після скасування кріпацтва.
Іван вимагав від брата точності, логіки, внутрішньої правди персонажів. Панас, натомість, додавав емоцій і ліризму. Їхня співпраця тривала чотири роки.
У 1875 році роман було завершено, але опублікувати його в Російській імперії було неможливо — цензура заборонила тексти, «що порушують спокій селянського стану».
Женева: тріумф і небезпека
Рукопис передали до Женеви через Михайла Драгоманова. Там, 1880 року, роман побачив світ під подвійним підписом: Панас Мирний і Іван Білик.
Назву запропонував Іван — рядок із Книги Йова «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став метафорою народного болю й безсилля перед неправдою.
Цитата з листа Драгоманова: «Роман братів Рудченків — подія в українській літературі. Тут — і гнів, і філософія, і народна гідність. Такі книги не старіють».
Коли ж роман почав потай проникати в Україну, у Полтаві вибухнув справжній переполох. Проти Івана Рудченка, який тоді служив у казенній палаті, написали донос: «друкує заборонені твори, що пропагують соціалізм».
Лише завдяки заступництву генерал-губернатора Дрентельна він уникнув звільнення.
«Пропаща сила» і «Хіба ревуть воли…»
Через цензурні заборони роман у Російській імперії надрукували лише у 1903 році під іншою назвою — «Пропаща сила».
Попри зміну заголовку, суть твору залишалася та ж сама: протест проти безправ’я, нищення людської гідності, проти тієї системи, яка робить людину «пропащою».
Іван гірко іронізував, що доля роману нагадує долю його героя: «Чіпка теж ішов до правди — і загинув, бо правда не мала сили».
Братерська світлина
Після виходу роману брати сфотографувалися разом — «на згадку про братську спілку». На фото — двоє схожих чоловіків із втомленими, але гордими очима. Цей портрет нині зберігається в Полтавському літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного.
Панас писав про брата: «Без нього не було б того роману, яким я живу й тепер. Його думка — мій напрям, його дух — моя підтримка».
Роман як літературний рубіж
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став першим великим соціально-психологічним романом української літератури.
У ньому поєдналися народна мова, глибокий аналіз суспільства і філософія людської гідності.
Книга показала українського селянина не жертвою, а особистістю — сильною, мислячою, здатною на протест.
Вона стала предтечею усього подальшого реалізму — від Коцюбинського до Франка.
Цитата з рецензії Івана Франка: «Цей роман — камінь у фундамент народної літератури. У ньому — правда життя, що не старіє».
Роздоріжжя двох братів
Після виходу роману життєві шляхи Івана і Панаса розійшлися.
Іван продовжив службу в державних установах, швидко зробив кар’єру й оселився у Петербурзі. Панас залишився в Полтаві, у колі української інтелігенції.
З часом Іван віддалився від українофільських кіл, уникав публічності, не брав участі в літературних гуртках.
Та попри це, листи братів свідчать: любов і повага між ними не згасали. В одному з них Іван писав:
«Хай ми тепер на різних дорогах, але душа моя все одно вертається до того, з чого починалася — до слова і пісні».
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став вершиною творчої єдності братів Рудченків.
Він — свідчення того, що сила українського слова народжується з братерства, з довіри і любові.
І хоч подальше життя Івана піде шляхом державної служби, у його серці назавжди залишиться голос того самого народу, для якого він колись збирав пісні й казки.
«Без Івана не було б роману, без роману не було б і мене», — Панас Мирний.
Частина 4. Іван Рудченко: від служби імперії — до сповіді українця
Після виходу роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» дороги братів Рудченків розійшлися. Панас Мирний залишився вірним служінню народові, а Іван Білик, зневірений у можливостях українського слова в імперській дійсності, поступово відійшов від літератури.
Та навіть у чиновницькому Петербурзі він залишався людиною, яка пам’ятала свою пісню — українську, народну, справжню.
Служба і кар’єра
Після 1880-х років Іван Рудченко майже не друкується. Його прізвище тепер з’являється не на сторінках журналів, а в офіційних відомостях.
Він робить успішну кар’єру в державній службі: працює чиновником по селянських справах у Києві, потім у Вітебську, Херсоні, Варшаві. Зрештою обіймає високу посаду члена Ради Міністерства фінансів у Петербурзі.
Його називають «блискучим знавцем податкової справи», нагороджують орденами, але той самий Іван, що колись ходив у вишиванці полтавськими вулицями, тепер підписує офіційні звіти російською мовою.
Під парадним мундиром, однак, ще тьмяно світиться серце фольклориста, що колись записував пісні в гадяцьких хуторах.
Цитата з листа: «Пишу звіти й розпорядження, але щовечора думаю, як знову повернутись до своєї казки, до пісні. Невже все це — назавжди минуло?»
Пропаща сила чи втомлена душа
Євгенія Рудинська писала, що «з середини 1880-х років Іван Рудченко став для української культури пропащою силою».
Але навряд чи це визначення справедливе. У його житті не було зради, була лише втома — втома людини, що рано згоріла у служінні двом світам: народному й державному.
Фольклорист у ньому не помер — він просто замовк.
Іван розумів, що жодна імперська кар’єра не здатна заглушити пам’ять дитинства — гай над Пслом, народну пісню, голос сестри, яка читала Шевченка, і Драгоманова, який навчив мислити «по-своєму, не чужим розумом».
Останній порив до України
1903 року Іван пише до Панаса Мирного листа, сповненого жалю і тепла.
Він шкодує, що не завершив підготовку «великого збірника українських казок», над яким мріяв працювати усе життя.
Цитата з листа до брата: «Зібралося їх у мене, Панасе, понад тисячу вісімсот. Хотів розкласти по сюжетах, показати, як мислить і говорить наш народ… Та не знаю, чи стане сили довести до кінця. Вік минає, а діла все чекають».
Його слова звучать як сповідь людини, що відчуває наближення завершення й прагне бодай думкою повернутись у рідний край, де все починалося.
Великодня зустріч
Навесні 1905 року брати востаннє зустрілися у Гадячі.
До матері, якій ішов 83-й рік, приїхали всі діти. Іван, уже сивий і схудлий, довго сидів на лавці біля батьківської хати, дивився на подвір’я, сад, знайомі обличчя сусідів.
У листі до свого товариша Янжули він писав:
«Приємно було нам зібратися навколо старої матері. Тиждень прожили під батьківським дахом, серед близьких, з якими давно нас розлучив простір і час. Пішло життя — напіврослинне, що проводилося між їжею, сном і зрідка прогулянками».
Ці слова — ніби спокійне прощання. Вже восени того ж року, 18 вересня (1 жовтня) 1905-го, Іван Рудченко раптово помер у Петербурзі від серцевого нападу.
«Захисник чиншовиків»
Поховали Івана Рудченка на Нікольському кладовищі в Петербурзі.
Газети писали про «високого державного службовця, члена Ради Міністерства фінансів», згадували його нагороди, ордени, звання.
Та лише один напис на надгробку промовляв по-справжньому:
«Захисник чиншовиків».
Так його називали люди, для яких він, попри свій чин, знаходив слова співчуття і пом’якшував податкові розпорядження.
У ньому знову прокидався той самий Іван з Гадяча — чесний і добрий до простих людей.
Пам’ять, яку зберіг брат
Після смерті Івана його син Петро звернувся до Панаса Мирного з проханням допомогти впорядкувати батькові записи, надрукувати статтю про нього в журналі «Київська старовина», а також домогтися відкриття в Гадячі земської школи його імені.
Були й ті, хто виступав проти: «навіщо школі ім’я чиновника?».
Та голосування вирішило на користь пам’яті. Школа Івана Рудченка відкрилася.
Панас Мирний писав про цю подію з особливим почуттям:
«Нехай діти, що будуть учитись у тій школі, знають, кого шанують і за що. Щоб у тій школі шанували українську мову, українське письменство, якому послужив і покійний брат мій».
Він навіть почав статтю про Івана — «І. Я. Рудченко» — з підбіркою його віршів, але не встиг закінчити.
Вірш-сповідь
На письмовому столі Івана Рудченка після смерті знайшли аркуш із віршем, датованим 1898 роком.
Це — його духовний заповіт, звернення до себе і до України:
Вітри, негода та недоля
Помчали з рідного нас поля,
Та на чужину й занесли…
І стали ми своїм — чужії,
Чужим — не ріднії, а злії —
Літа всю силу розтрясли…
У цих рядках — гірка сповідь людини, що відчула відчуження, але не втратила любові до рідного. Це голос українця, який залишився самим собою навіть під чужим небом.
Післяслово
Минуло 180 років від народження Івана Рудченка.
Його життя — це не лише історія митця чи чиновника, а історія людини, яка в кожному становищі залишалася вірною своїй землі.
Він пройшов шлях від хлопця, що записував пісні біля Гадяча, до члена ради імперського міністерства, але його справжня велич — у тому, що він не зрікся свого українства.
«І стали ми своїм — чужії, чужим — не ріднії…» — ці слова стали його останньою молитвою.
Іван Рудченко-Білик увійшов в історію як збирач народної душі. І навіть коли життя занесло його далеко від рідного краю, у серці він завжди залишався тим самим — українцем.
Читайте також:
