Каріна Тренбач: художниця, що відтворила Гадяцьку фортецю

- Каріно, розкажіть, будь ласка, коротко свою історію життя і творчості.

- Я родом із Бахмуту, Донецької області. Через воєнні дії у нашому регіоні всі навчальні заклади виїхали з області. Мої батьки і досі військовослужбовці і знаходяться у зоні бойових дій. Мама служить із 2016 року, а тато пішов добровольцем з перших днів повномасштабної війни. Після закінчення 9 класу я почала шукати по всій Україні такий навчальний заклад, який би мені підійшовТворчістю я почала займатися десь років із семи. Мої батьки багато працювали і тому я багато часу проводила з бабусею, яка намагалася наповнити мій вільний час корисними та цікавими заняттями. Я пробувала багато видів творчості, відвідувала і танці, і модельну агенцію, і гурток бісероплетіння, і навіть записалася на навчання грі на скрипці. Але з різних причин всі ці гуртки з часом я перестала відвідувати.

А одного разу я, прийшовши на якесь чергове заняття, зазирнула у відчинені двері сусіднього класу у Будинку дитячої та юнацької творчості. Там сиділи діти 10-15 років і займалися малюванням. Хоч я була значно меншою, але викладачка мене побачила і запросила до класу. Вона дала мені фарби і попросила щось намалювати. Я досі пам'ятаю той малюнок – три тюльпани у такій дуже квадратній вазі. Олена Борисівна, так звали викладачку,  подивилася на мій малюнок і сказала: «Ну таланту тут немає, але давайте спробуємо».

Бабуся коли побачила мій захват від малювання, то зрозуміла, що це і є моя стихія. Так я перейшла в ізостудію і скільки я там навчалася, скільки мені і повторювали, що мої роботи, це не талант, а результат кропіткої праці. Я двічі на тиждень легко висиджувала двогодинні заняття і ще кілька разів ходила до Олени Борисівни як до репетитора. Мене так захопило малювання, що я могла і вдома годинами просидіти за столом із фарбами і пензлями і в родині всі знали, що я поки не закінчу – я не встану.

Після студії я вирішила вступати у школу мистецтв на художнє відділення. Це був серйозний заклад, там були вступні іспити і комісія. Я не підходила по віку для вступу, але бабуся вірила в мене і повела. Тоді, від комісії я вперше почула слова, що у мене є талант. Але нас попередили, що  навчання у школі складне, бо тут треба буде писати конспекти, складати іспити, захищати свої роботи. Але бабуся запевнила, що я впораюся і мене вирішили взяти на один рік, так би мовити спробувати.

І вже з першого року я почала брати участь у всіх виставках і конкурсах,  які тільки проводилися у нашому місті. Це були і колективні виставки, і мої персональні, які проводилися у міській бібліотеці. Років з 10 я вже долучалася і до регіональних, і всеукраїнських, і міжнародних конкурсів і фестивалів. Школу мистецтв я закінчила з відзнакою у 2016 році. І потім у 2018 році вступила у Гадяцький фаховий коледж культури і мистецтв ім. І. П. Котляревського. І навчаючись тут, я також активно брала участь у подібних заходах. А у 2020 році моя робота представлялась у Чорногорії.

- А можете поділитися думками, чому ви обрали саме цей навчальний заклад?

- Я передивилася багато закладів по всій Україні і мені сподобався саме Гадяцький коледж. Пам'ятаю, як приїхали сюди вперше і нам, абітурієнтам, розповіли, що тут є сім видів технік, яких не вивчають майже ніде в Україні ті що тут є і ткацтво, і писанкарство, і розписи, і соломопластика. Мене все це так зацікавило! Нас поводили по різних аудиторіях, я була захоплена цим закладом.

Найбільше мене зацікавило, що тут підтримуються саме етнічні техніки. Вивчають, звичайно і сучасні, але дуже багато уваги приділяють саме тим стилям і технікам, в яких працювали ще прадіди.

Коледж за своєю основною спеціальністю я теж закінчила з відзнакою, а зараз трохи змінила напрям і продовжую ще навчатися на графічного дизайнера. Просто до основної бази знань вирішила додати сучасних навиків.

- Нині ви працюєте з дітками, а колись вам особисто говорила досвідчена викладачка, що у вас немає таланту. То як ви вважаєте, талант – це вроджене чи набуте явище?

- Науковцями підтверджено, що 99% дітей народжуються геніями. І я з цим повністю погоджуюсь.  В кожній дитині це закладено, треба тільки виявити в чому цей талант і викохати його, оцю любов до чогось. І це не тільки образотворче мистецтво, це може бути музика, спорт чи ще щось. Безталанних дітей не існує – є «нерозкриті» таланти.

Як керівниця гуртка «Ліплення» і «Креативного простору», я бачу, що коли є бажання, то діти, які не вміли ліпити навіть елементарних речей вже за рік здобувають хороші навички і досягнення. І з кожним роком ці навички тільки покращуються. От тільки в будь-якій сфері треба постійно працювати над собою, щоб не втрачати свої здібності. Піаністу треба щодня грати, а художнику малювати. Інакше все забувається.

- Розкажіть про ідею створення картини, яку ви нещодавно передали Гадяцькому історико-краєзнавчому музею. Скільки часу ви над нею працювали і які труднощі виникали під час цієї роботи.

- У 2023 році у музеї проводилася моя персональна виставка, на якій я збирала кошти для ЗСУ. І тоді я мала розмову і з тодішньою директоркою музею Наталією Судаковою про те, що вони вже давно хочуть, аби хтось зобразив славнозвісну гадяцьку фортецю чи гадяцький замок, як ще називають. Але не могли знайти такої людини, яка б по стилю творчості підійшла для цього завдання. Багато різних художників і художниць малювали на замовлення музею портрети гетьманів, краєвиди Гадяччини. А коли в музеї побачили мої роботи, то вирішили, що хочуть замовити картину Гадяцького замку саме в мене.

Так мені запропонували і я з радістю погодилася. Я розуміла, що буде нелегко, адже і розмір був великий – 84 на 56 сантиметрів, і це був дещо новий напрям роботи для мене, але я вирішила спробувати. Та і мені хотілося зробити свій внесок для цього міста, яке вже так багато мені дало. Домовленість була ще в листопаді, але через те, що я ще навчалася і працювала з дітьми, то перенесли роботу на літній період.

Спочатку мені надали всі документи, які були в музеї: карти, планування, коротенькі описи, щоб я орієнтувалася, як фортецю передати в просторі. Зображень ніде ніяких не було, лише одне фото рову, ну і я знала, що нинішня «школа бджільництва» (Гадяцьке аграрне училище – прим. авт.) в ті часи слугувала в'язницею. І я ще в інтернеті переглядала як виглядали різні будівлі в той історичний період.  І так поступово вивчаючи всі надані матеріали, я уявляла фортецю, м'ясні ряди, артилерійський двір, церкви і всі деталі майбутньої картини. Я намалювала зменшений ескіз і показала його вже нинішній директорці музею Ірині Орловій. Їй сподобалося і вона відправила скан-копію фахівцям у Полтаву, щоб вони сказали, чи все правильно зображено і чи немає відхилень від історії.

Коли я отримала позитивну відповідь, то розпочала роботу над картиною. Малювала я її близько 1,5 місяці. Потім картину оздоблювали в раму і 7 вересня я передала її в музей.

- Тобто на всю роботу скільки часу у вас пішло?

- Документи на вивчення я отримала у червні, тижнів два працювала над ескізом, потім трохи ми чекали відповіді з Полтави і потім за 1,5 місяці сама картина виготовлялась. Тобто фактично на роботу в мене пішло два з половиною місяці.

- Це неймовірно! Така складна, як на мене, робота і виконана за такий короткий термін!

- Причина такого мого поспіху була в тому, що з вересня я мала починати працювати з дітками і продовжувати своє навчання. Тим більше, що в цьому році я готуюся на підвищення кваліфікації. А ще я іноді працюю на замовлення. Тому я старалася встигнути до навчального року і щоб уже у вересні мешканці і мешканки Гадяча, а також гості міста могли насолодитися моєю роботою у музеї.

Щоб екскурсоводи могли опиратися на якийсь приклад і люди, дивлячись на картину, могли поринути у той історичний період. Мені було б дуже цікаво прийти в музей і не лише слухати, а й побачити як було колись.

- Каріно, завдяки таким людям як ви і завдяки вашій роботі, відвідувачки та відвідувачі Гадяцького музею тепер мають таку можливість.

- До речі, коли в мережі опублікували новину про картину, яку я передала музею, то вже двоє людей вийшли зі мною на зв'язок і повідомили, що хочуть замовити копії цієї картини. І мені дуже приємно, що люди цікавляться своєю історією, своїм корінням і хочуть мати частинку цієї історії у своїх домівках.

- А можете поділитися своїми враженнями від Гадяча і Гадяччини. Чи можна говорити, що це місто стало для вас теж рідним?

- Я вперше сюди приїхала у 2016 році «познайомитися» із коледжем. Ми з вокзалу взяли таксі, на календарі почалася весна - 2 березня. День був доволі сірий і похмурий. Стояли голі дерева. А коли ми під'їхали до коледжу – він аж ніби світився! Увесь такий яскравий, світлий, кольоровий на фоні інших сірих понурих будівель. Я тоді подумала, що це ніби якийсь храм культури (сміється – прим.авт.). Я живу в Гадячі вже шість років і дуже приємно, що з кожним роком місто покращується, з'являються зони відпочинку, реконструювали парк, облаштували Лесин Гай. Тут прекрасне наповнення музею. Засмучує мене лише те, що у місті є чудові старовинні будівлі, які занепадають, або перебудовуються без збереження стилю і початкового зовнішнього вигляду. Хотілося б щоб їх реставрували, щоб вони відродилися.

Звичайно, я вже ніколи не забуду Гадяч і людей, що мене тут оточують. Де б у житті я не опинилася, я з теплом і вдячністю згадуватиму роки, які провела тут.

Знаєте, я з дитинства вивчала Петриківський розпис і багато в ньому працювала. А коли я дізналася про Полтавський розпис, то для мене було дуже неприємним здивуванням, що про нього так мало інформації. Дуже мало майстрів, які займаються цим розписом, а посібників майже немає. І це досить сумно – Петриківський розпис знають всі, а Полтавський – одиниці. Він ніяк не захищений, його ніяк не поширюють і майже не вивчають. Хоча він дуже цікавий, своєрідний і має свою історію, техніку. Тому на гуртку, який я веду, я вже ввела в програму і ми з дітьми будемо обов'язково вивчати цей розпис, його історію. Я вважаю, що діти повинні ознайомитися з таким культурним надбанням своїх предків, освоїти цю техніку. Можливо я не навчу всіх їх цьому розпису, але вони будуть знати історію його створення, адже це Полтавщина, це їхня батьківщина.

- На завершення чи можете поділитися роздумами, що таке рідний край. Це місце яке дає силу, чи можливо це людина підсилює землю, на якій живе?

- По-перше, місце, де людина народилася назавжди залишиться в серці, як би там не було. А по-друге, це залежить і від людини. Завжди слід починати із себе. Перш ніж вихваляти чи критикувати своє місто, треба запитати у себе: «А що я зробив чи зробила для того, аби воно стало кращим? Чи є якийсь мій внесок у покращення побуту, довкілля, дозвілля і т.п.?»

Треба починати з малого - із себе, зі свого дому, села чи міста. Треба розвивати рідний край і якщо ми всі на своєму місці робитимемо життя кращим, то поступово це пошириться на всю країну і ми втримаємо її. Треба об'єднуватися і вносити від себе маленьку частинку добра і користі. І тоді ми будемо непереможною, вільною і розвиненою країною.

- Каріно, щиро дякую вам за вашу творчість, яка надихає, за ваш внесок в історію нашого краю, за цінності, які ви пропагуєте і вселяєте в душі дітей, яких навчаєте мистецтву. Бажаю вам нових досягнень у роботі і житті. І перемоги усім нам!