- 79
- 79
Климент Квітка і його незламне право бути Українцем
Залишитися Українцем: невідома доля Климента Квітки
Ми звикли знати Климента Квітку насамперед як чоловіка Лесі Українки. Його ім’я майже завжди згадують разом із іменем великої поетеси. Та чи не стало це причиною того, що власна особистість Квітки, його значний внесок у розвиток української науки, права й культури залишилися в тіні?
А втім, Климент Квітка був далеко не другорядною фігурою. Він зіграв важливу роль у формуванні правової системи доби Української революції — у листопаді 1917 року став частиною адміністративного апарату Української Центральної Ради, працював у галузі юстиції, судових реформ, займався кодифікацією — упорядкуванням і систематизацією законодавства.
Крім того, він був одним із засновників української етномузикології, фольклористики, активно працював над збиранням і вивченням української музичної спадщини.
Пропонуємо вам глибше зазирнути в біографію Климента Квітки, аби побачити в ньому самостійну, вагому постать української історії.
Климент Квітка: людина тринадцяти мов і музикант
Климент Квітка народився 4 лютого 1880 року в селі Хмелів Роменського повіту Полтавської губернії (нині Роменський район Сумської області). Його батько рано пішов з життя. Мати була змушена віддати п’ятирічного сина на виховання до поміщиків Карпових у Київ. Там Климент здобув освіту в Київському музичному училищі та фах юриста в Київському університеті св. Володимира.
Майбутній фольклорист володів тринадцятьма мовами, а також був концертмейстером університетського хору. Після закінчення університету займався юриспруденцією, працював в окружних судах у Тифлісі та Сімферополі. З юних літ Климент захопився збиранням фольклору.
Архітектор українського права
Його знання і організаторський хист виявилися критично важливими під час революційних змін в Україні. У листопаді 1917 року Квітка був призначений товаришем (заступником) Генерального секретаря судових справ УЦР, де працював над питаннями кодифікації законодавства, підготовки нормативних актів та організації судової системи.
У березні 1918 року його призначили товаришем (заступником) міністра юстиції УНР, що поклало на нього відповідальність за формування правничих структур молодої держави. Квітка також був одним з ініціаторів створення Українського Правничого Товариства у Києві — організації, покликаної об’єднати юристів-патріотів і розбудовувати національне право. Під час правління Павла Скоропадського (травень – жовтень 1918 року) Квітка увійшов до складу Комісії з питань правничої термінології і очолював її лексикографічну секцію, де займався упорядкуванням спеціальної юридичної лексики українською мовою.
Таким чином, Климент Квітка не просто працював у державному апараті, а став одним із ключових творців правової основи української державності, заклавши підґрунтя для розвитку національної юриспруденції.
Основоположник етномузикології
У 1920-х роках Климент Квітка повністю зосередився на музиці. Він працював у Всеукраїнській академії наук, де заснував і очолив перший в Україні науково-дослідний центр для вивчення народної музики — Кабінет музичної етнографії (спершу — Кабінет порівняльного музикознавства). Його наукова робота вирізнялася новаторським підходом.
Як стверджував сам Климент Квітка: «До народних мелодій потрібно ставитися як до історичних документів, не менш важливих, ніж документи археологічні або письмові, оскільки вони відбивають музичний побут минулих віків».
Водночас викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті імені Лисенка, виховуючи майбутніх дослідників і виконавців. Протягом життя Квітка зібрав понад 6 тисяч народних пісень. Його архів охоплював не лише українську, а й білоруську, молдавську, грецьку, російську та інші традиції. Згодом українські композитори використали більше 200 записаних ним пісень. Саме ці записи стали основою найвідоміших хорових творів Миколи Леонтовича, зокрема «Козака несуть», «Піють півні», «Ой сивая зозуленька».
Квітка не лише збирав і записував — він теоретизував. Обґрунтував етномузикологію як історичну науку, розробив методику польових досліджень, запропонував нові принципи вивчення ритмічної структури пісень і музичних типів. Він уклав «Посібник для збирачів фольклору» та підручник «До вивчення побуту лірників» — перші в Україні методичні матеріали, які допомагали не просто фіксувати пісню, а розуміти контекст її життя.
Сьогодні спадщина Климента Квітки — це глибоке осмислення культури як живого організму, де пісня — це документ, пам’ять і душа народу.
Вʼязень ГУЛАГу
Під час судового процесу щодо сфабрикованої справи Спілки визволення України Климент Квітка був під наглядом НКВД.
Двічі його заарештовували радянські спецслужби. Вперше — 1933 року, коли за політичними звинуваченнями він провів у в’язниці півтора місяця. Залишившись без роботи і засобів до існування, побоюючись нового арешту, Климент переїхав до Москви, де отримав посаду професора консерваторії і курс музики народів СРСР. Проте на початку 1934-го за ним знову прийшли у так званій «Справі славістів». Цього разу Квітку ув’язнили на три роки. Покарання відбував у концтаборі «Карлаг» у Казахстані. Завдяки тому, що підготував з англійської мови до вступу в престижний московський навчальний заклад дочку начальника табору, 1936 року Климента Квітку достроково звільнили. Він повернувся до роботи в Московську консерваторію, де і працював до кінця життя.
Останнє кохання Лесі Українки
Климент Квітка був не лише видатним фахівцем, але й людиною, яка подарувала великій українській поетці останнє справжнє кохання.
«У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будемо ж поправляти її іншою несправедливістю — любов’ю!» — так написала свого часу про любов Леся Українка.
І тішить душу, що у вельми драматичному житті мисткині таки відбулося справжнє кохання. Ім’я йому — Климент Квітка.
Вони познайомилися восени 1898 р. на літературному вечорі в університеті. Леся запропонувала занотувати народні пісні, які знала (перші записи з Лесиного голосу Климент зробив саме тоді). У 1901 році їхні шляхи знову перетнулися на Буковині, куди поетка приїхала шукати розради після смерті Сергія Мержинського. Він береться супроводжувати Лесю Українку та Ольгу Кобилянську в подорожі Буковиною — і далі до кінця життя поетки вони були разом.
Крім спільної любові до фольклору, їх також зблизила хвороба: у Квітки так само були сухоти. Незважаючи на різницю у віці (Климент був на 9 років молодшим за Лесю), він теж мав прогресивні погляди, тож деякий час вони жили цивільним шлюбом. Повінчалися лише в 1907 році під тиском родини та суспільної думки.
Попри обмеженість коштів, подружжя фінансувало експедицію Філарета Колесси із запису народних дум, опікувалися Марусею Собіневською, яка офіційно була прийомною дочкою названих батьків Климента Квітки Феоктисти та Олександра Карпових. До останнього подиху Лесі чоловік залишався поряд.
У тогочасній газеті «Рада» є опис похорону Лесі Українки. Похорон, якому всіляко заважали жандарми, які зрізали стрічки з труни, які намагалися наказати людові «не вести агітацію» та «припинити антиурядову маніфестацію». Після закінчення церемонії, коли вже всі розійшлися, не послухавши, звісно, жандармів, над свіжою могилою надовго залишився лише зломлений горем Климент Квітка...
Мелодії любові: Климент Квітка як хранитель голосу Лесі
Овдовівши, Климент Квітка не відступив, а навпаки, ще глибше занурився у фольклорні студії. У 1917–1918 роках він видає двотомник «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» — збірку, в якій закарбував понад 200 пісень, що Леся співала йому упродовж багатьох років. Пісні були записані ще з 1899 року, частина — пізніше, вже в час їхнього спільного життя. Видання стало не лише даниною пам’яті поетці, а й цінним науковим внеском. Робота виконана з великою точністю: фототипічним способом відтворено всі ноти, збережено інтонації. Цей двотомник став свідченням не лише любові — але й фаховості, дисципліни, глибини розуміння народної пісні як культурного документа. Багато з цих мелодій пізніше використали українські композитори — і вони зазвучали зі сцени. Але першими їх почув саме він.
Климент Квітка відійшов у вічність 19 вересня 1953 року в Москві. Перед смертю просив дозволу повернутися на батьківщину в Україну. Йому відмовили.
Пізнаваймо свій край, плекаймо його історію. Адже в ній — і причини пишатися, і перестороги для майбутнього, і дороговказ для сьогодення. Пам’ятаймо, що Україна — це передусім люди. Тож бережімо сучасників, і хоча б інколи, без особливої нагоди, згадуймо тих, чиї імена вже стали історією. Історією любові, боротьби і таланту бути Українцями.
Читайте також:
