Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Субота, 20 Липня 2024 року
Культурний хаб* Гадяччини, або як культурники перетворили свої таланти у зброю проти ворога.
Культурний хаб* Гадяччини, або як культурники перетворили свої таланти у зброю проти ворога.

Культурний хаб* Гадяччини, або як культурники перетворили свої таланти у зброю проти ворога.

В єдності наша сила!

Жінки та  дівчата розбилися на купки й хтось мовчки, а хтось стиха між собою, поки руки вязали вузлики чи різали тканину, говорили  – про війну й росіян, хто із чоловіків в теробороні і що буде далі. Ці жінки й дівчата навіть і подумати собі не могли, що колись опиняться на сцені. Але не у світлі софітів під оплески глядачів – замість декорацій на сцені натягнуто кілька риболовецьких сітей. Вони плетуть  маскувальні сітки, які поїдуть на фронт. Їх треба дуже багато.

Так починався волонтерський рух у ККЗ «Дружба», який за понад рік став волонтерсько-культурним хабом: тут не лише плели ( і зараз плетуть) сітки, розміщували гуманітарку, яку потім роздавали втікачам від війни. А його працівники своїм талантом збирали (і збирають) гроші на ЗСУ та тероборону.

Начальниця відділу культури і туризму Гадяцької громади Лариса Труш розповідає журналістам РК та її читачам про те, як «Дружба» та його колектив став волонтерським центром.

Мамо, вставай, війна!

24 ютого 2022 року Ларису Труш розбудив дзвінок доньки із Полтави:

–  Мамо, вставай, війна!

Лариса не повірила:

–  Що ти, люба, цього не може бути!

Але донька наполягала: росіяни бомблять Харків, Київ, Миргород.

–  Нічого, нічого, це якась помилка, ми ж живемо в XXI ст. Максимум три дні і все вирішиться, – Лариса заспокоювала і доньку, і себе.

Лариса похапки почала збиратися на роботу. Там її чекав колектив. І жінці потрібно було якось  взяти себе в руки і заспокоїти людей. Усе це не вкладалося  у голові і було схоже на сон. Ось зараз вона прокинеться і усе закінчиться.

У робочій групі у Вайбері від працівників будинку культури сипалися повідомлення:

– 6.50. Україну атакували! Київ, Харків, Одеса… Люди сидять в метро! На заправках кілометрові черги.

–  6.52. Знищена військова інфраструктура України!

–  7.01. Аеродром в Миргороді розбомбили!

–  7.05. В Росії заявляють, що до вечора все закінчиться…

В голові пульсувала думка – потрібно  зателефонувати колежанці, директорці Національної бібліотеки України для дітей Аллі Гордієнко. Вона ж киянка, має знати, що відбувається. У слухавці  почула схвильований голос  Алли: «Я не в Києві, я в Бородянці, вчора поховали маму і я залишилася на ночівлю». Тіло Лариси зразу обмякло:

– Аллочка, рідненька, не можу повірити, але почалося… Дай, Боже, сили! Тримаймося! Я готова прийняти тебе і родину.

Алла розповідала, що все горить, в лісі стоять танки, а росіян суне сила-силенна. Усі мости підірвані, їхні пости (російські – прим. авторки) стоять у трьох місцях Бородянки. Місто повністю зруйноване, багато техніки. Весь час бомблять, із сьомої ранку почалися бої. Хлопці пішли шукати зброю. Зайшли  кадирівці.

– Це не люди, а звірі. Вбивають заради задоволення. Палять і принижують, – кожне слово Алли цвяшками вбивалося у серце.

Але Лариса опанувала себе: потрібно йти на роботу.

Того дня, 24 лютого 2022 року,  в своєму робочому кабінеті Лариса відкриє щоденник і зробить  свій перший воєнний запис. Цей щоденник вона буде вести по цей день, детально фіксуючи скільки, куди та кому зібрано допомоги усім її колективом.

Воєнний щоденник директорки Будинку культури

Робочий ранок жінки розпочався зі зборів.

– Всі зійшлися на роботу о 8-9-й годині. Зібралися у методичному кабінеті, включили телевізор, почали слухати новини. До чого готуватися? Як діяти далі? – вона розповідає, що найбільше хвилювалася за людей, за яких вона відповідала.

Лариса моніторила новини і зрозуміла, що найбільше «б'ють» по важливих структурах та там, де може бути скупчення,  і в разі обстрілу приміщення «складеться, як картковий будиночок.

– Ми до обіду були на роботі, а тоді сказала всім розійтися додому. У будинку культури можна було б сховатися в підвальних приміщеннях, де раніше були котли, або в глухому коридорі, який біля заднього входу. Ці місця були єдиним міцним укриттям. Знайшла, що повинно бути в тривожній валізці і скинула у групу «Дружба», – говорить жінка.

Незважаючи на всю ситуацію, Лариса трималася та підтримувала працівників.

– Я не лякала, а навпаки говорила що все буде добре. Тут у нас немає ні аеродромів, нічого. Ціль ворога – йти на столицю. Я розуміла, що якщо вони будуть іти із Сумщини, то вони будуть проходити Гадяч транзитом. Я говорила зібрати тривожні валізки, подивитися на укриття, свої погреби, – розповідає Лариса Труш.

Жінка зізналася, що зовсім не відчувала страху. Вона була впевнена в Збройних силах України та територіальній обороні:

– Хлопців з ТрО, в принципі всіх знаєш в обличчя. І вони такі стояли міцні як граніт, і не було в їхніх обличчях ні якогось смутку чи, знаєте, розгубленості. Я розуміла, що вони не пропустять росіян.

Єдине, про кого хвилювалася Лариса – мама.  Вона проживає на Черемушках, де немає укриття, тому для власного спокою жінка забрала маму до себе. Облаштувала в погребі укриття: винесла свічки, ніж, відкривачку.

За тиждень шоковий стан почав зникати і на зміну йому прийшло розуміння дійсності. У Гадячі почали формуватися волонтерські об’єднання. Жінки масово почали долучатися до різних справ, які були їм під силу.  1 березня в «Дружбі» з’явилися перші сітки, які мали допомогти бійцям на фронті. Вони були скрізь: і у фоє, і на сцені. Сітки були величезні. І попід екраном і попід глядацькою залою. Їх плели жінки різних професій та віку:  продавчині, вчительки, виховательки.

Саме сітки плели у перші два тижні від зародження волонтерського руху. Навчалися робити це правильно та швидко. Згодом до них додалися ще й інші потреби.

– Почали з'являтися оголошення про те, що везуть передачі в Харків і солдатам потрібні продукти. Ми вирішили всі колективом скластися по 50-100 гривень, – розповідає Лариса. – Хоча це і були незначні суми, але за ці кошти могли придбати необхідне, а вже потім вдома готували хто що міг: котлети, млинці, пироги.  На 8:10 зібралися, продукти розподілили. І о 16:00 водій приїхав забрав, – доставляли в ящиках в аграрне училище, де згодом був розподіл в різні міста.

У такому темпі, робота тривала більше місяця. Й протягом цього часу Лариса сподівалася, що ось-ось і війна закінчиться – якими сильними були наші ЗСУ і народ.

Усвідомлення того, що йде тяжка і страшна війна прийшло до жінки після зустрічі живим коридором першого загиблого воїна Богдана Параку.

– Їде ця траурна процесія,  везуть Богдана  додому і починає ревіти сирена. І я дивлюся, а люди всі стоять в такій жалобі і печалі  і ця сирена – ознака того, що по нас може прилетіти. Але ніхто не рухається із місця, не боїться. Ми тоді у той момент не були слабі, перелякані чи як маса сіра – ми всі стояли цим коридором і проводжали свого героя,  – говорить Лариса Труш.

У той момент вона усвідомила, що допомагати захисниками потрібно із потрійною силою.

 

Музика проти війни

Лариса Труш бачила, що грошей, які вони збирали колективом, було недостатньо. Тоді їй прийшла ідея зібрати кошти на благодійному концерті. Саме це і стало початком до підготовки першої благодійної акції «Музика проти війни».

8 квітня, після владнання всіх паперових справ про дозвіл проведення заходу, після шліфування сценарію та з готовим сценарієм на Великому крузі пройшов концерт.

– Ми вийшли – гурт «Тоніка» і «Дивоцвіт» Я хвилювалася, тому що могли сказати, що війна, а ви пісні і шум затіяли. Але наша Ірина Силенко, режисер благодійних заходів, налаштувала нас на те, що це потрібно і усе буде гаразд. І хвилювання виявилися даремними, – каже жінка.

Лариса згадує реакцію людей: люди не могли пройти повз. Складалося враження, що вони ніби заціпеніли.  Торгівля на місцевому ринку припинилася.  Люди зупинялися й плакали.

Програма тривала понад  1 годину і за цей час працівники будинку культури змогли зібрати 26 тисяч гривень. Ніхто не очікував такої суми. Тому навіть не знали, як нею правильно розпорядитися. Тож половину зібраної суми віддали на нашу територіальну оборону Тарасу Солдатову, а половину через Приватбанк перерахували на Збройні сили України.

Концерт на Великому крузі дав старт іншим благодійним заходам. Щомісяця вони виходили виступати. Формати були різні: концертна діяльність у партнерстві із Гадяцьким фаховим коледжем культури і мистецтв імені Котляревського та Гадяцькою дитячою мистецькою школою. Потім вийшли на новий рівень – організовували благодійні дійства в селах. Спочатку в Біленченківці,  потім Сарах, Харківцях, і не по разу, на подвір‘ї та в залі кіноконцертного залу «Дружба».

Лариса пригадує один випадок в Сарах, коли прямо під час концерту збирали кошти на «колеса»:

– Підійшла одна мама військового і каже: «Я зараз сина наберу». Взяв наш захисник слухавку. Я, так і так кажу йому, а він: «Та нам незручно, будуть люди казати, що ми ж  тут зарплату отримуємо». Та ні, кажу, хлопці, ми хочемо вас підтримати.

Завдяки цьому телефонному дзвінку працівники будинку культури змогли допомогти придбати колеса до автомобіля Романа Демидка та його друзів.

У  Харківцях під час концерту зібрали 17 тисяч і ці гроші передали на 116 бригаду територіальної оборони.

 

Культурний і волонтерський хаб

Лариса Труш перераховує всю ту кількість  заходів, які змогли спільними силами організувати для зібрання коштів. Говорить, що така волонтерська діяльність дуже їх зріднила й навіть можна говорити, що утворилося їхнє братство. Ще й вплинуло на стосунки в колективі. Тепер всі прагнуть знайти додаткове джерело фінансування для допомоги армії та дбають один про одного. А разом із тим вона стала помічати, як навколо «Дружби» формується спільнота волонтерів: поряд із працівниками культури сітки продовжували плести і гадячани, і переселенці.

Лариса поіменно знає тих, чиї історії їй запам’яталися найбільше за час функціонування волонтерського руху.

– Інеса з Харкова. Сама вона з Росії, з Костроми. Переїхала до Харкова в 90-му році, весь рід залишився в Росії, вона сама майстер-ювелір. Приїхали вони в Гадяч до родичів чоловіка. Я спочатку насторожено до неї ставилась. Потім побачила на її сторінці в Інстаграм звернення до родичів. Вона розповідала їм про те, що тут відбувається насправді, закликала до виступів проти війни.

Інеса зрання допізна плела сітки, будучи палко закоханою в Україну. У серпні вони з чоловіком поїхали на захід України до дітей і ми подарували їй вишиванку.

Ще була жінка з Тростянця. З переляканими очима, в галошах, домашньому светрі  і джинсах не першої свіжості. Вона вийшла на сцену, де плели сітки і сказала:«Нарешті я у своїх». Вона розповіла, що росіяни знайшли у клубі натягнуту сітку і почали шукати, хто її плів. Їй довелося випустити усю живність і городами тікати у тому, в чому стояла.

– Вона говорила, що ми навіть не уявляємо на що себе наражаємо, коли плетемо сітки, – пригадує Лариса.

Наталка Лучак приїжджала зі своєю кавовою машиною і пригощала понад 100 людей кавою і печивом. Коли було зовсім тяжко, вона читала у фойє «Отче наш». І з нею молилися й інші плакали. Згодом вранішня молитва стала традиційною.

А у  березні 2022-го до них прийшла Люда Заєць і почала займатися фарбуванням тканини для плетіння маскувальних сіток.

Керівник гурту «Край» Олександр Крамчанінов разом з барабанщиком Антоном Толкачовим, який до війни переїхав жити в Чехію організували гуманітарний вантаж для вимушених переселенців. І фоє будинку культури на деякий час перетворилося на гуманітарний хаб.

Лариса Труш вважає, що українці вистояли лише завдяки тому, що згуртувалися, і їхня історія волонтерства лише одна з багатьох, яка повторювалася у кожному місті чи селі.

Після перемоги Лариса має вже плани, як відсвяткувати.  Це буде грандіозне дійство, якого ще не бачили, але найголовніше  - у цей день всі повинні віддати шану героям, які ціною життя подарували нам цю перемогу.

*Хаб, також габ -  у переносному сенсі «центр діяльності», у загальному значенні  вузол будь-якої мережі.

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Газета
Недовіс Олександр
Газета
Дейна Ганна
Орлова Ірина