- 240
- 240
Лікар, який творив історію
Знати історію важливо для інтелігентної людини, але творити історію – ось виклик, з яким можуть впоратися одиниці. За їхніми біографіями пишуться хроніки минулого. Одним з таких людей можна назвати ім’я Миколи Грабиліна, видатного лікаря, учителя, інтелігента та часом авантюриста, який пройшов свій життєвий шлях повз падаючі імперії.
Все почалося навіть не в минулому, а позаминулому столітті. В сім’ї сільського священника в колишній Орловській губернії народився хлопчик. Дуже здібний малий надумав стати лікарем. Природній хист і наполегливість дозволили йому в 27 років отримати диплом одного з найпрестижніших медичних університетів Європи - «Императорськаго Юрьевскаго Университета», який і дотепер діє в сучасній Естонії. Як і чотири століття перед тим, викладали там німецькою мовою, і багато випускників не лише могли розраховувати на хорошу посаду, але й на нобелівську номінацію. А оскільки мова йде про сина сільського священника, який вивчився коштом держави, наукова діяльність поки йому не сподівалася. Він мав відпрацювати три роки земським, тобто сільським лікарем в звичайній лікарні, пацієнти якої на той час більше вірили в користь від палаючої паклі на голому животі коли він болів, ніж вакцині від тифу.
Так десять років навчання та дозвіл самого імператора привели молодого лікаря Миколу Грабиліна за дві тисячі кілометрів від його альма-матер в Рашівку. З дозволу Полтавського губернатора він був призначений на посаду земського лікаря при 7 медичній дільниці Гадяцького повіту з постійним місцем проживання при лікарні.
Рашівка на той сам була великим і заможним містечком. Там торгували на базарах і ярмарках. Рашівські щетинники та їх пишні господині були людьми поважними і багатими з родоводами, які сягали козацької доби. Молитися ходили до кам’яних церков, а лікуватися - до знахарок. Аж ніяк не до молодого присланого звідкись лікаря, якого не соромились називати в очі «кацапьонком». І лише випадок приніс йому визнання. Коли молитви і заговори виявилися безсилими, лікареві вдалося врятувати від смерті дружину одного купця. Той віддячив щедро, і почав запрошувати Грабиліна до кола людей з кам’яних будинків на центральних вулицях.
Микола Федорович швидко зробив собі славу інтелігентного парубка, який знайшов собі підходящу пару - дочку заможного рашівського купця. Красиву та освічену дівицю, випускницю Роменської жіночої гімназії Олександру Яківну Пошивайло. Їх повінчали в 1910 році. Ще до початку Першої Світової Війни родина мала двох синів.
Крім власного будинку, лікар Грабилін будував собі успішну кар’єру. За роки його практики в Рашівці кількість лікарняного персоналу значно зросла. До початку Першої світової війни тут працювало аж 4 фельдшера, 2 акушерки, а також земський ветеринарний фельдшер. Завдяки акуратно складеним звітам його діяльності, можна детально прослідкувати за станом розвитку захворювань на дільниці та боротьби з ними. Наприклад, у звіті за 1914 рік перераховуються недуги, які вражали його пацієнтів: туберкульоз (1267 хворих), трахома (968), грип (606), скарлатина (458), коклюш (516), короста (2431), серцеві хвороби (648), венеричні (218), тиф (47), ревматизм (1510), шлунково-кишкові (1716), рак (47).
Розвиток медичної справи в Рашівці, як і скрізь в Російській імперії, перервала Перша світова війна. Лікаря було мобілізовано до війська і йому довелося 4 роки рятувати життя людей на фронті.
Після відновлення миру лікар Грабилін повернувся до Рашівки і пропрацював тут до 1922 року. То був шалений час соціальних потрясінь. Можна лише захоплюватися, як Миколі Федоровичу вдалося зберегти жагу до життя. Адже родину дружини більшовики не просто «розкуркулили», його тещу було варварсько вбито пострілом в голову. Звісно, все майно було втрачено, як і в більшості рашівських купців, хто не встиг врятуватися від червоного терору. Під страхом кривавої більшовицької розправи Грабиліни змушені були залишити Рашівку в 1922 році і ніколи вже більше сюди не поверталися. В родині були заборонені розмови про сімейну спадщину колишніх купців Пошивайлів.
Вдома напоготові постійно була валіза з найнеобхіднішими речами, адже вже почалися масові арешти інтелігенції та примусові заслання. Багато іменитих людей, фахівців своєї галузі зазнали гонінь та виселення через доноси. Під страхом розправи заборонялося приймати хворих на дому. Тому, Микола Федорович придбав човна, і щовечора разом з родиною брали самовар, щоб плисти по Пслу аж до пізньої години. Так ніхто не міг знайти, адже відмовити хворим в допомозі він не міг.
Коли посади земських лікарів були ліквідовані, Микола Федорович Грабилін в 1922 році почав опікуватися районною інфекційною службою при Гадяцькій лікарні. У нього була унікальна на свій час колекція бактерій інфекційних хвороб, якісно описана та зібрана в красивому дерев’яному футлярі з оксамитовим оздобленням, яка пізніше була передана до фонду обласної лікарні.
Під час Другої світової війни лікар не підлягав мобілізації за віком, але продовжував медичну діяльність. В його будинку квартирували італійці, які не змогли розграбувати майно тільки тому, що хазяйка дому Олександра Яківна доклала усіх зусиль, щоб зберегти сімейний спадок. Під час визвольних боїв будинок лікаря Грабиліна правив за військовий шпиталь, де все слугувало, аби врятувати життя солдатам.
Після війни Микола Федорович продовжував завідувати інфекційною службою Гадяцького району аж до 1957 року, майже до кінця свого життя, адже через 2 роки після виходу на пенсію він помер у 1959 році.
Для всього Гадяцького земства постать лікаря Грабиліна залишається знаковою. За своє життя Микола Федорович знайшов не тільки друзів, але й достойну пару. Переживши варварські часи, родина зберегла віру у людей, надію на майбутнє і розкішну бібліотеку. Серед старовинних медичних книг там акуратно стоять пожовклі фотографії і навіть візитівка, на якій ще російським дореволюційним правописом написано Докторь Николай Федоровичъ Грабилинъ.
