Локальна журналістика як спосіб життя: інтерв’ю з Надією Страшко

Але я думаю, що журналістика – це не про художнє письмо, а про вміння працювати з інформацією, перевіряти її. Якби я тоді справді розуміла, що таке журналістика, – цілком імовірно, ніколи б не обрала цей шлях. Що таке журналістика, може зрозуміти тільки та людина, яка «в ній вариться».

Коли моя вчителька української мови дізналася, що я буду вступати до Полтавського педагогічного тоді ще інституту (нині університет) імені В.Г.Короленка, почала відмовляти:

Але я все ж вступила на філологічний факультет. Бо мене підкупило те, що там була ще й спеціалізація «Літературне редагування». Проте іронія долі в тому, що я не перевіряю зошити, але так само іноді маю працювати ночами, якщо треба терміново віддати матеріал. Хоча зараз намагаюся уникати таких ситуацій, оскільки вони негативно впливають на моє здоров'я.

– Розкажи про початок свого шляху в медійній справі.

– Коли я прийшла працювати у редакцію «Гадяцького вісника» – було дуже важко. У виші ми вивчали, як верстається газета, знайомилися з жанрами та структурами текстів, але усіх етапів створення газети я не знала. Тому одразу почалися помилки. Перші місяці часто виникало бажання написати заяву на звільнення, але тоді подумала:

Спочатку я працювала відповідальною секретаркою. Мені дуже подобалася ця посада – я почувалася «сірим кардиналом»: у тебе важлива роль, але без зайвої публічної відповідальності. Люди приносили рукописні тексти, їх передруковувала набірниця, а потім ми з коректоркою перевіряли текст на помилки.

– Коли ти стала редакторкою «Гадяцького вісника»?

– Це був переломний 2013 рік. Звільнилися тодішня редакторка та її заступниця. Спочатку я була тимчасовою виконувачкою обов’язків, згодом призначили нову редакторку. А я пішла у декретну відпустку. Коли вийшла з неї, вже тривав процес роздержавлення, і мене обрали головною редакторкою та директоркою юридичної особи – ТОВ «Гадяцький вісник»

Як народжувалася незалежність у медіа. Редакційний досвід

– Що означає працювати у провладному медіа?

– Таке відчуття, ніби над тобою нависла сокира. Не вважаю, що ми, журналісти, були провладними. Особисто я недолюблювала нашу районну адміністрацію часів Януковича. Так, вони давали гроші, але й «викручували» нас вздовж і впоперек. Ми носили матеріали на звірку до заступника голови райдержадміністрації і могли переверстувати їх просто того ж дня, якщо там виявляли «помилки».

Поширеною була практика в одному номері ставити кілька фото керівництва. Прізвищ не називатиму – їх і так усі знають. Якому читачу таке сподобається?

Тобто ми провладними не були, а газета була. Та в ті часи це було звичне явище.

– Як «Гадяцький вісник» висвітлював події Революції Гідності? Які виклики доводилося долати, чи відчували на собі тиск, цензуру?

– Я на собі особливого тиску не відчувала. Тим більше, що з кінця 2013 року на посаді головної редакторки почала працювати інша людина. Просто люди вже почали розуміти: час старої влади минув.

– У процесі підготовки до інтерв’ю я вперше дізналася про «роздержавлення» – реформу місцевої комунальної преси. Ви з колегами були одними з перших, хто наважився на цей крок. Як це – відчути себе незалежними?

– Коли я у 2017 році повернулася з декретної відпустки, процес роздержавлення вже розпочався. Це було рішення моїх колег. Я дуже вдячна їм за нього.

Ми були справжніми першопрохідцями, припускалися купи помилок, бо багато чого не знали. А вже згодом нам телефонували з інших редакцій і просили поради. А що ти порадиш, коли все склалося не так, як бажалося?

Але з іншого боку було відчуття свободи. Я вважаю, що ця реформа частково провалилася через брак інформації. Люди все ще сприймали «Гадяцький вісник» як провладне видання, а дехто навіть продовжував називати його «брехунцем».

Можливо, якби тоді соцмережі були настільки ж поширеними, як зараз, ми б змогли краще донести до людей суть реформи. Хоча ми й тоді якомога більше намагалися говорити про неї.

Але ми зіткнулися з реальністю: виявилося, що після роздержавлення не все так добре, як нам здавалося.

– Яка доля спіткала «Гадяцький вісник»?

– «Гадяцький вісник» закрився. Чи шкодую? На той момент – ні. Це був початок 2022 року. Грошей не було, почалося повномасштабне вторгнення. І після 24 лютого я зрозуміла, що наступний номер вже може не вийти. Тож навіщо мучити себе та інших, навіщо давати людям хибну надію, що газета колись знову потрапить до читачів та читачок. І 8 червня 2022 року вийшов останній номер «Гадяцького вісника», у якому я повідомила, що газета закривається.

Але видання все ж таки продовжило своє життя у форматі медіа «Рідний край. Газета Гадяцького земства». І я дуже тішуся з того, що новій команді вдалося об'єднатися з «Рідним краєм» – тим самим, який існував ще за часів Олени Пчілки. Думаю, це стало можливим завдяки влучній назві та потужній промоції.

Ми теж намагалися це зробити, але не вийшло, бо «Гадяцький вісник», по суті, не мав тієї історичної тяглості.

Зараз іноді гортаю його архіви. Коли відкриваю старі випуски – читаю матеріали, переглядаю рубрики і думаю: «Ми робили хороший медійний продукт» і пишаюся нашою командою.

Життя в ритмі дедлайнів: тягар, вигорання чи виклики, що формують?

– Я знаю, що ти паралельно зайнята у кількох проєктах. Як у твоє життя увірвався «Гадяч.City»?

– Одного разу я побачила сайт «Кіцмань.City» і подумала: «Якби в Гадячі з’явився такий сайт, було б чудово». Точної дати не пам’ятаю, можливо, це був 2018 рік або початок 2019 року. І ось, влітку 2019 року до мене звернулася Гаяне Авакян, яка нині відповідає за стратегію, розвиток і управління продуктами у «Або» – Агенції медійного росту і запропонувала, щоб Гадяч доєднався до мережі «The City», яка об’єднувала локальні редакції.

Я запитала колег: «Що ми будемо робити?» Бо як не можна казати, що я одна «підняла газету», так само не можна й говорити, що перейти в онлайн – було одноосібне рішення. Без команди я б нічого не зробила. Газети теж не було б, бо всі жили нею. І рішення приєднатися до платформи «The City» ми ухвалювали разом. І ось уже шостий рік працює видання «Гадяч.City».

– Розкажи про журналістику на початку повномасштабного вторгнення. Як тоді вдалося «втриматися на плаву»?

– «Гадяцький вісник» не втримався. Але нам залишитися в журналістиці допомогла «Або» – Агенція медійного росту. Саме це й зберегло медіа «Гадяч.City». Також нам допомагали Тернопільський пресклуб та ГО «Лабораторія журналістики суспільного інтересу».

– У яких проєктах ти зайнята зараз?

– Працюю з трьома медіа: «Гадяч.City», «Рідний край. Газета Гадяцького земства» і ще одним – «Район. Миргород».

Мені подобається скрізь. Після старту проєкту «Район. Миргород», я ніби повернулася в ті часи, коли ми почали працювати з «The City» – з'явився ефект новизни, азарт. Я відкриваю для себе життя Миргородського району.

Стежиш за життям громад і бачиш: проблеми всюди схожі.

Мені, наприклад, подобається Миргородська громада: там активні люди, є міста-побратими, вони всюди беруть участь. У Шишацькій громаді теж реалізуються цікаві ініціативи.

Також завдяки мережам «The City» та «Район.in.ua» вдалося розширити коло професійного спілкування. Я дуже пишаюся тим, що маю колег по всій країні.

– Як тобі вдається все це поєднувати?

– Дуже погано. Я багато чого не встигаю. До того ж зараз здебільшого доводиться писати трагічні новини. Найбільше вибивають із «колії» некрологи. Колись за день у мене було п’ять некрологів. Це морально дуже боляче.

Але я знаю, що не одна така. Із власного досвіду розумію, що зараз переживають журналісти та журналістки по всій Україні. І мені дуже прикро, коли знецінюють журналістську працю.

Але, по-перше, журналіст спочатку збирає матеріал. Потім потрібно його обробити. А якщо це для газети – ще й зверстати. Часто – вночі. Це теж робота.

Помилки та стереотипи: зворотний бік журналістики

– Які поширені уявлення про журналістів тебе тригерять? Що викликає внутрішнє обурення або відчуття несправедливості?

– У нас дуже люблять повчати журналістів, як їм треба писати. Але ж коли я приходжу до лікаря, я не кажу, як правильно лікувати, чи вчителю, як правильно навчати дітей.

Мене дратує, коли нас плутають із блогерами. Журналіст – це людина професійна. Так, іноді журналісти стають блогерами. Але коли людина просто висловлює свою думку на власній сторінці у Facebook – це не журналістика.

Дратує, коли називають допис у соцмережах статтею. Це неймовірно бісить, бо щоб написати статтю потрібна не одна година, а то й кілька днів. Тобто так люди ніби применшують нашу роботу.

У журналістику може прийти людина з будь-якої сфери – і приклад гадяцьких медіа це підтверджує. Така людина вчиться, працює в редакції, представляє певне медіа – оце і є журналістика.

Але й дратує, коли сама роблю помилки, особливо у прізвищах. По-перше, ніяково перед людиною. По-друге, її потрібно виправляти. Часом буває це неможливо зробити. Тож ми, журналісти і журналістки, теж не в захваті, коли у текстах чи на відео з’являються помилки.

– Яким чином борешся з професійним вигоранням, як відпочиваєш? 

– Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє відпочивала. Думала, що зможу трохи розслабитися, коли буду їздити зі своєю дитиною на екскурсії. Але ні – це не допомагає Чесно кажучи, я навіть не знаю, як зараз люди відпочивають.

– Можливо, перегляд фільмів або прогулянка до річки? Я знаю, що ти цікавишся українським кіно…

– Буває, але часто так трапляється, що планую щось подивитися, а часу не вистачає. Робочий день у мене може тривати з восьмої ранку до восьмої вечора. І тоді вже нічого не хочеться. Буває, що мене зацікавить якась стаття – тоді читаю, щоб трохи відволіктися. Або виходжу прогулятися містом. Але, чесно кажучи, і це не завжди допомагає.

Медіа поруч: хто ми без них? Роль локальної журналістики в історії рідного краю

– Гадяч – невелике місто і вже навіть не райцентр. Мені цікаво, як у містечку, населення якого менше ніж 25 тисяч, можуть одночасно існувати три медіа?

– Я взагалі вважаю, що нам дуже пощастило, що вони є. Ці три медіа – дуже різні, з різними аудиторіями.

Так, аудиторія може переходити від одного видання до іншого, але для нашого регіону це чудово. Бо є райони, що перетворилися на інформаційні пустелі – там немає ані сайтів, ані газет.

Коли я готую матеріал, то завжди дивлюся: чи є ця новина в «Базар Медіа»? Якщо немає – ставлю. І навпаки. Я розумію, що на одну новину вже не прийде та сама аудиторія.

Так само, якщо бачу, що «Рідний край. Газета Гадяцького земства» вже опрацювала цю тему, я повертаюся до неї лише згодом і подаю її під іншим кутом. Конкуренція дає розвиток, а читачам і читачкам – медійні продукти.

– Як ти сама пояснюєш феномен появи трьох медіа в такому невеликому місті як Гадяч?

– У мене є цікаві спостереження щодо того, чому саме в нас з’явилося три медіа.

«Гадяцький вісник» виник на зламі – коли ми ставали незалежною державою. Це була ніби межа між старим і новим світом.

Видання «Базар Медіа» з’явилося тоді, коли почав розвиватися бізнес. І це теж був злам: люди усвідомили, що в інформаційній сфері можна заробляти.

«Рідний край. Газета Гадяцького земства» відродилася під час повномасштабного вторгнення. Ми мали російське культурне тло, жили в російському контексті – і тут з’являється медіа з «пчілківським» бекґраундом. Це також злам – культурний і ментальний.

Тому те, що у нас три медіа, – це дуже добре. Вони відображають різні історичні віхи.

– На твою думку, чи сприяє наявність трьох медіа в місті розвитку місцевої демократії?

– Звісно. Адже медіа – це один із ключових інструментів демократії. Якби ми жили в недемократичному суспільстві, цих медіа просто не існувало б.

Журналістика без ілюзій: про виживання незалежних медіа та вибір професії

– Зараз багато грантодавців припиняють фінансування ЗМІ. Яка доля, на твою думку, очікує незалежні медіа за відсутності грантової підтримки, і як це може вплинути на демократичні процеси у нашому суспільстві?

– Медіа просто припинять своє існування.

Ми вже бачили, до чого це призводить, коли газета стає «ручною». І коли закриваються медіа, це дуже боляче і небезпечно, адже на місце цього незалежного медіа, може прийти інше, але яке за гроші може транслювати населенню шкідливі меседжі в умовах екзистенційної війни росії проти України.

Але грантова підтримка – це така річ, що коли ти на неї надто покладаєшся, перестаєш диверсифікувати доходи. Тож модель виживання медіа – це крім грантів, ще й реклама та аудиторія, яка гривнею підтримає роботу журналістів та журналісток.

Але підписка на «Canva» чи додаток для створення субтитрів теж коштують грошей.

У бізнесу є багато можливостей для просування у медіа. Дуже хотілося б, щоб рекламодавці більше звертали увагу саме на локальні видання. Бо прорекламуватися у Фейсбуці чи в безкоштовній групі – це не варіант.

– Що б ти порадила юнакам та дівчатам, які планують пов'язати своє життя із журналістикою, а від чого б, навпаки, застерегла?

– Треба чітко розуміти, куди ти йдеш. Якщо вам просто подобається красиво писати й оформлювати думки в гарні фрази – буде помилкою вважати це журналістикою. Тоді краще спробувати себе у літературній творчості.

А якщо ти справді хочеш у журналістику, маєш розуміти: це не просто професія, а стиль життя.

Якщо молода людина хоче стати журналістом, в неї не має бути ілюзій, що тут багато грошей. Багато грошей можуть отримувати хіба що столичні журналісти. Але туди ще треба пробитися, це по-перше.

По-друге, треба розуміти, що якщо ти пішов чи пішла в локальну журналістику, це дуже важко. В чому важкість? Написав щось про місцевого депутата, а тобі жити з тим депутатом в одній громаді. Або зробив якусь помилку, а тобі жити в цій громаді з тією людиною, стосовно якої ти припустився чи припустилася помилки в матеріалі про неї. І тому іноді доводиться бути трохи кон’юнктурним.

Але ж якщо ти вже вирішив, що дійсно хочеш спробувати себе в журналістиці – є спеціальні курси, тренінги, які проводять професійні журналісти. Їх можна пройти і вже остаточно визначитися.

Не лише новини: як локальна журналістика формує українську свідомість

– Чи погоджуєшся ти з думкою, що саме локальна журналістика сьогодні стала головним рушієм україноцентричного погляду на сучасні та історичні події? І чому це важливо саме зараз?

– Олена Пчілка свого часу друкувала на сторінках «Газети Гадяцького земства» Універсали УНР, рішення Центральної Ради. А якби вона їх не друкувала? Хто б про них дізнався? Як та інформація поширювалася? Так само і зараз: локальні журналісти і журналістки доносять до своєї читацької аудиторії не лише місцеві, а й загальнонаціональні новини. Тобто вони такі собі архіваріуси, які зберігають історію.

Мені здається, такого раніше не було. Можливо, це моя суб’єктивна думка, але нині локальна журналістика дуже тісно пов’язана з локальною історією.

І тому приклад «Рідний край. Газета Гадяцького земства». Ми через це медіа відкриваємо сторінки, які раніше були маловідомими або зовсім забутими.

А тепер уявімо: якби локальні журналісти не висвітлювали історичний контекст, звідки б люди брали цю інформацію? Як її донести до громади?

Ось, наприклад, нещодавно в Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї відбулася лекція про художника із Гадяча Сергія Каташова. Мабуть, не було жодного локального медіа, яке б про це не написало.

Ось тому локальна журналістика і важлива – вона повертає нам себе.