- 896
- 896
Листоноша Микола Треба та історія його невтомної праці
У сучасному світі в епоху соціальних мереж і всюди доступного інтернету мабуть неможливо знайти людину в цивілізованій країні, яка б не мала гаджета і не вміла користуватися світовою павутиною. Люди навчаються, працюють, розвиваються, дізнаються новини і плітки, спілкуються, сваряться, зізнаються в коханні і навіть освідчуються через інтернет. А колись все було інакше…
Радіо і телебачення були доступні не всім людям, адже це вартувало грошей та й проведення дротів було можливим не у всі села, хутори чи навіть вулиці. Тож люди, щоб попліткувати чи «полюбитися», не повірите, виходили на вулиці і спілкувалися із сусідами чи перехожими. А щоб знати новини у світі і країні — передплачували газети і журнали. А з рідними і друзями, які жили в інших містах чи країнах — листувалися.
Я не пам'ятаю часів без радіо, бо воно завжди було і в мене вдома, і у дідуся з бабусею, і у центрі села гучно звучало. Згадую часи, коли у нас ламався телевізор і ми із мамою ходили до сусідів дивитися «Санта Барбару». Туди ж приходили і деякі жінки, в яких телевізорів взагалі не було.
А от газети спочатку дідусь, а потім вже й тато, передплачували регулярно і дуже хвилювалися, коли преса затримувалася чи припиняла випуски. Газети зберігалися роками, адже це був досить багатофункціональний матеріал. Спочатку їх читали і кожна людина в родині щось собі виписувала чи вирізала — рецепт пирога, складові компресу від болю у спині, посівний календар, смішний анекдот, телепрограму на вихідні чи щось інше. Потім газета (чи те, що від неї лишалося) продовжувала далі «нести корисну місію» в господарстві – обгорнути шматок сала на обід у поле, обклеїти віконні рами на зиму, витерти віконне скло чи дзеркало, зрештою скрутити газету і використати як мухобійку. І ще дуже багато функцій.
«Мені подобається робити роботу» або історія невтомного листоноші Миколи Треби, який за день «намотував» по 40 кілометрів, аби «зробити людям добре діло»
А ще, особисто я, писала листи. Ну такі — від руки, довгі, детальні, щирі і обов'язково із найгарнішою маркою на конверті. Листуючись, я вчилася правопису, часто перевіряючи слова у словниках, переписувала увесь лист через помилки, а отримані у відповідь листи і привітання перевіряла, як учителька (тут треба передати привіт вчителю-тату). Тож написати листа — це був цілий ритуал, а найважче — то дочекатися відповіді.
І ось тому мабуть найбажанішим гостем і найочікуванішою людиною у кожному дворі була листоноша. Це людина, яка знала все і про всіх, яка приносила газети і «вісточки» від рідних і друзів, відраховувала пенсії і навіть продавала смаколики або різні необхідні речі в домі.
У нашому селі «поштарками» (як називала моя бабуся) працювали переважно жінки, але є один чоловік, який вирізнявся із усіх листонош, яких я коли-небудь зустрічала. Живучи в далекому від села хуторі, він, завжди привітний, веселий і енергійний мотався на своєму велосипеді по селу і сусідніх хуторах, доставляючи пресу в будь-яку погоду і пору року. Мені здавалося, що у нього всередині є заведена дзига, яка ніколи не спиняється. Познайомтеся з цим чоловіком і ви. Це Микола Павлович Треба, йому 65 років і він і донині живе на хуторі Кругле Озеро, що за 10 кілометрів від Лисівки.
Микола Треба понад 25 років у дорозі
— Миколо Павловичу, розкажіть, коли Ви почали і скільки років пропрацювали листоношею ?
— Колись мій батько трохи працював листоношею, а потім і мені запропонував. Я в той час працював шофером у пожежній частині, але розрахувався і пішов замість батька. Це було десь у 94-му році. І так пропрацював я поштарем понад 25 років. Якби перед великою війною не закрили поштове відділення у Лисівці, то і ще б із задоволенням працював.
— Знаючи відстані між селом і хуторами, мені важко уявити яку дистанцію Ви долали щодня.
— За день виходило «намотати» близько 40 кілометрів. Тут до Лисівки навпростець 10 кілометрів. А якщо трасою, то трохи далі. Отак і намотувалась дистанція — до Лисівки, у Млини та до одного хутору, до другого, до третього. А іноді ще й в Малу Обухівку і Перевіз возив, коли тамтешній поштар Сергій йшов у відпустку чи ще щось. І тоді ж пошту привозили щодня, а не так, як зараз.
Робота листоноші: 40 кілометрів щодня через ліси, луки й пори року
— А куди привозили всі газети, звідки Ви забирали свою частину преси?
— Ще коли батько працював, то пошту привозили у сусідній хутір. Тоді «наша» територія була – оці три хутори Кругле Озеро, Солдатове і Глибоке. А згодом я у Лисівку почав їздити по пошту, та ще й розвозити там по деяких вулицях. Спочатку тільки газети і журнали, а потім і пенсії доручили роздавати.
— І це, як я пам'ятаю, в будь-яку пору року?
— Так, та я звик. Я знав усі стежки лугом і лісками, де коротше проїхати, якщо дуже треба. Літом бувало їду лугом, заскочу до річки, скупнуся і далі поїду. А зимою, як снігу по пояс насипе, то зранку ще й дітей у школу на санях з конем відвозив. Дітей завезу, сам поїду в лісі дров наберу, тоді пошту поїду заберу, далі рознесу – з роботою справлюся, а тоді побіжу дітей заберу і знову додому. Ще й дома щось роблю. В мене спина не висихала (сміється – прим.авт), я увесь час в русі. І мені це подобається.
— А Ви хоч коли-небудь втомлюєтеся?
— Та я багато часу в дорозі, а хіба можна в дорозі втомитися. Їдеш весною – все розквітає, земля прокидається, радієш кожній квіточці. Я знаю, де які рідкісні квіти чи дерева ростуть і шкода, що з кожним роком їх все менше. Отак намилуєшся дорогою і від природи набираєшся сили на цілий день. А робота то таке – якщо взявся щось робити, то зроби.
Микола Треба: робота для людей і радість від життя
Микола Треба знаходить щастя у простих речах – допомозі людям, щирих розмовах і гармонії з природою. Його праця листоноші – це не лише робота, а й спосіб дарувати добро та отримувати насолоду від кожного дня.
— Що для Вас найкраще було в цій роботі, що подобалось найбільше?
— Мені подобається робити роботу. От я виконав роботу як слід, зробив людям добре діло – і вже мені добре, розумієте? Людям треба помагати. І кожну роботу треба робити якісно і віддано.
— А спілкування з людьми подобається? Одинокі бабусі не втомлюють довгими розмовами?
— Ні, не втомлюють. Люблю поговорити з людьми. І на самоті побути люблю. Від людей набираєшся енергії, хоч іноді і важкі розмови бувають. А як їдеш дорогою – просто «відключаєшся» від усього, очищаєшся. А я ще звик щось наспівувати — взагалі насолода!
Я радію світові. От яка погода не є — я радію, мені хороше. А чим більше я пройду чи проїду — то здоровішим роблюсь. Помітив, що в мене дихання завжди рівномірне, навіть коли поспішаю, чи на велосипеді кручу педалі — не «захекуюсь».
Відповідальність і небезпеки роботи листоноші
Микола Треба стикався з багатьма викликами на своїй роботі: небезпечними ситуаціями, шахрайствами та ризиком через великі суми грошей. Але відповідальність перед людьми завжди була для нього пріоритетом.
— Чи бували на роботі неприємності або небезпечні ситуації?
— Та різне бувало. З грошима щось десь не підписав, десь не поставив галочку і починаються розмови. А я чужого ніколи не візьму. Краще свого додам, а собі ще зароблю піду десь. Але і судитися не буду, щось вимагати. Бувало, що цим і користувалися недобросовісні люди.
І небезпечні ситуації були. Знають же, що я здалеку сам їжджу, і з грошима буваю. То було таке, що гляну у бінокль, ага, там хтось стоїть чекає. То я іншою дорогою поїду — я ж багато стежок знаю. І стріляли колись. Можливо і не по мені цілили, але листя на голову посипалось і стало страшно. Або перестрінуть якісь незнайомці і розпитують де металобрухт знайти, рушники, а потім де маку нарвати можна. То і зрозуміло, що то за люди. Бачив як хати покинуті трощили. Міг би і нагнати їх, але там такі «лоби», що не знаєш що далі буде.
А взагалі мені не страшно по полях і луках. Тут я знаю, що я сам. А як бачу когось на дорозі, то звертаю, чого я буду нариватися? Мені у селі дужче страшно, що підійде хтось та стукне по голові і гроші забере. А вони не мої, мені ж їх треба людям віддати.
Я часто вночі вже по темному вертався додому і не боявся нічого. Ото коли стріляли, то мабуть найстрашніше було.
— Що найважче у роботі листоноші?
— Відповідальність. За гроші. Особливо, коли великі суми носиш на пенсії людям. Я боявся, щоб ніхто не забрав.
Микола Треба про сімейні цінності та життя на хуторі
Микола Треба живе з дружиною на віддаленому хуторі, але вважає це місце ідеальним для спокою та гармонії. Велика родина, підтримка близьких і праця допомагають долати життєві труднощі.
— У Вас велика родина, Ви просили колись про допомогу в роботі?
— Та я і сам справлявся (щиро сміється — прим.авт). Я все встигав, робив і співав. Не хникав, не жалівся, нікому нічого не казав, ні на кого не ображався.
А родина так, велика. Зараз у мене три дочки і три сини, вісім внучат: чотири внука і чотири внучки. Все порівну. Ну ще два сини неодружені, то ще невісток приведуть і діток народять. Сподіваюся, що так і до правнучат доживу. Зараз дуже тяжкий час. Треба постійно поспішати, кудись бігти, щось робити. Тож людям всім важко.
— Ви з дружиною зараз живете удвох, тут далекий хутір, людей майже немає. Як ви з усім справляєтесь?
— Так, три хати, в яких люди живуть. Там Інна Короленко з сином. Тут ми з дружиною, а он та хата поряд — то моя мама там живе, їй скоро 90 років виповниться. Як діти всі з нами тут були, то так у двох хатах і жили. А як почали розбігатися вчитися та свої сім'ї створювати, то лишилися ми з Галиною самі. Справляємось. Господарство тримаємо зараз маленьке, для себе. А раніше — звичайно велике було. Дуже мене війна «розвалила»… І діти, і онуки є на фронті, хвилююся.
В минулому році міжхребетна грижа прихопила – нічого не міг робити, навіть ходити. Пів року мучився. Стільки грошей викинув, а тоді відмовився від ліків і почав на себе «нажимать», вставати і потихеньку щось робити, кудись їздити. То так помалу і прийшов до ладу.
— Ніколи не хотіли переїхати ближче до села? Важко мабуть жити так далеко?
— Жити далеко не важко, навпаки — тут тиша, спокій, земля, тут природа.
Як Микола Треба вирощував тюльпани й дерева
В історії листоноші селекція рослин займала особливе місце. Микола Треба вирощував квіти, саджав дерева і ділився саджанцями, залишаючи слід у серцях людей.
— Я пригадую, що Ви ще займалися вирощуванням тюльпанів. Класі у 6-му мене і ще кількох учениць і учнів школи привезли від сільської ради, щоб ми привітали з днем перемоги ветеранів і ветеранок Вітчизняної Війни, які проживали на цих хуторах і я згадую яке гарне різнокольорове поле тюльпанів тут було, вирощене вами. Розкажете?
— Я займався селекцією рослин. І квіти вирощував різні, і плодові дерева. Роздарював саджанці, зернята і насіння. Грецьких горіхів тоді так багато не росло, то виростив з десяток саджанців і один горіх одному дядькові посадив, як йшов у армію у 78-му році. То росте й досі на тому дворищі! Мені присилали багато різного насіння рослин і зернят плодів для вирощування з різних куточків України і колишнього союзу. Он там на вулиці росли вишеньки, які я садив. Гарні були, щедрі на ягоди. А вишні такі крупні і солодкі, пташки тоді так не шкодили ягодам, як зараз. Та і хворіли дерева менше. Тож я багато чого вирощував, саджав і на вулицях, і людям роздавав. Хай люди садять, їдять плоди. І про мене буде пам'ять.
Та і зараз займаюся рослинництвом, тільки менше. Щось нині трохи запустив свої квіти – сидять там у себе в землі. Треба розчистити, а сортові то і викопати вже треба. То дощі пройшли, то діти ось приїхали і я з онучкою малою забавляюся. А поїдуть і буду працювати.
Микола Треба про життєву мудрість і справжні цінності
Микола Треба ділиться своїми думками про добро, прощення та важливість сімейної підтримки. Його життєва мудрість — це любов до людей і гармонія в родині.
— Чи є щось таке, про що ви шкодуєте?
— Що мало встиг людям добра зробити. Роки дуже швидко пролетіли. Багато чого хорошого ще хотів зробити, а досі не встиг.
— Миколо Павловичу, Ви дуже щира і світла людина. Мені дуже приємно з Вами було поспілкуватися. Наостанок, поділіться своєю життєвою мудрістю з нашими читачами та читачками.
— Варто розуміти, що різні люди бувають. І всяке в житті буває. Але треба вміти прощати. І жити з добром в душі і серці.
Я щасливий, що маю велику родину, гарну дружину. Що живемо ми дружно і ніколи не було такого, щоб ми билися, ми завжди допомагаємо один одному, навіть коли іноді сердимося. Мабуть в цьому і є найбільша цінність.
