Маруся Чурай: пісні, що стали голосом української душі

Юлія Корженко: «Інформацію збирала буквально по крупицях»

– Як у вас з’явилася ідея створити цей художній нарис?

– По-перше, ця тема мені дуже близька. Вона стосується музики – сфери, у якій я працюю. По-друге, я помітила, що ставлення до Марусі Чурай неоднозначне: хтось переконаний, що вона справді існувала, а хтось, навпаки, заперечує таке твердження. Проте в мене були відчуття, що це реальна яскрава історична постать. І мені захотілося бодай трішки «докопатися» до істини.

Я прагнула створити правдоподібний образ і, звісно, що він мав бути героїчним і позитивним, тому що саме такою я бачу Марусю Чурай.

Тому я зверталася до різних джерел, знайомилася з краєзнавцями й дослідниками, збирала найрізноманітніший матеріал, і на його основі склала цей нарис, який включає і пісні Марусі.

– Чи виникали складнощі під час роботи над сценарієм, адже Марусю Чурай вважають напівлегендарною особою, а інформації про неї вкрай мало?

– Інформацію справді було складно знаходити – я збирала її буквально по крупицях. Вважаю, що такі видатні особистості, як Леонід Кауфман (автор книги «Дівчина з легенди»), Олександр Шаховський (автор історичної повісті «Маруся – малоросійська Сафо»), Ліна Костенко (авторка історичного роману у віршах «Маруся Чурай») не стали б «бавитися словом», не маючи на це підстав.

На цей час відомо вже більше сорока пісень Марусі Чурай, які  записав Леонід Кауфман, а також полтавські краєзнавці. Мені ж вдалося відшукати близько сімдесяти, про що написано в моїй новій книзі: «Думки, пісні і балади Марусі Чурай».

Відомо, що ще у XIX столітті в Полтаві біля «Марусиної криниці» збиралася інтелігенція на чолі з композитором Платоном Майбородою, який, до речі, також вважав, що Маруся Чурай – реальна історична постать. Вони доглядали за цією криницею й робили все можливе, щоб у нашому місті постав пам’ятник видатній полтавці.

Це мене остаточно переконало й надихнуло написати власний твір, спираючись на попередні дослідження.

– Чому збереження пам’яті про таких постатей, як Маруся Чурай або Олена Пчілка, важливе зараз?

– Це дуже важливо, адже такі яскраві, геніальні особистості дарують нам світло і скеровують наші думки до краси, добра і духовності.

Основний стрижень Марусі – в її піснях, любові до Батьківщини. Вона була золотим голосом України XVII століття. Адже ще за її життя її пісні були відомі по всій Україні і навіть за її межами, а пісня «Засвистали козаченьки» (як записав її Микола Лисенко у двох своїх операх), стала козацьким гімном 17 століття.

Дівчина неповторної вроди, прожила всього 28 років, але й до сьогодні ми надихаємося її геніальними піснями.

Людмила Тимофєєва: «Для мене вона – не міф і не легенда»

– Пані Людмило, у виставі ви звучите як оповідачка. Яким є ваш особистий образ Марусі Чурай? Для вас вона більше історична постать чи символ?

– Для мене вона – не міф і не легенда, а реальна дівчина, яка справді жила в Полтаві. Пісні Марусі Чурай свого часу збирали по всіх куточках міста. Нині пам'ять про видатну полтавку допомагає зберігати авторка цього нарису Юлія Олександрівна Корженко – композиторка, членкиня Полтавського осередку Національної спілки композиторів України.

Київська дослідниця Світлана Солона намагалася довести, що Пересопницьке Євангеліє, на якому зараз складають присягу президенти України, зберігалося в родині Чураїв – у їхніх пращурів, зокрема у матері Марусі, Ганнусі. Згодом його перевезли до Полтави, де його й переховували. Зараз ця святиня зберігається в Києві. Через те, що вірю в цю гіпотезу, ще більше відчуваю Марусю «живою».

– Монологи у виставі звучать емоційно й проникливо. Як ви готувалися до них? Чи спиралися на архівні матеріали або історичні тексти?

– Я готувалася дуже ретельно. У мене була «сувора цензура» – «берегиня творчості» Марусі Чурай – Юлія Олександрівна. Ми багато працювали разом із авторкою: обговорювали кожну деталь, сперечалися, шукали найкращі рішення. Як акторка, якій випала честь втілювати цей образ, я прагнула зробити все можливе, щоб зберегти пам’ять про нашу славетну полтавку для прийдешніх поколінь.

Прем’єра вистави відбулася 30 серпня 2022 року в Полтавському літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного.

Маруся Чурай – ім’я, що заслуговує на власний музей у Полтаві

– На вашу думку, що потрібно зробити, аби ім’я Марусі Чурай не зникло з української пам’яті?

– Ми вже багато років намагаємося відкрити музей Марусі Чурай: підготували матеріали зі спогадами, деякі речі. Адже саме тут її коріння. Її ім’я відоме по всій Україні, а в рідній Полтаві ми досі не домоглися навіть якогось маленького приміщення для експозиції. Нарешті нам дозволили відкрити окрему кімнату на шану Марусі Чурай в музеї Панаса Мирного. Але після прем'єрного показу художнього нарису, її знову зачинили. Чому так сталося – важко зрозуміти.

Втім, ми щиро вдячні за те, що саме в ювілейному 2025 році вдалося впорядкувати джерело Марусі Чурай біля Миколаївської церкви. Воно довгі роки було занедбане, а тепер там зробили доріжку, поклали асфальт, висадили квіти. За це ми дуже вдячні нашій владі. Та все ж хочеться вірити, що для постійного музею знайдеться бодай невелике приміщення.

– Вистава була благодійною – збирали кошти на встановлення пам'ятника Олені Пчілці в Гадячі. Як ви вважаєте, чому такі ініціативи важливі саме зараз?

– Нам дуже хотілося, щоб нитка пам’яті про Марусю Чурай простяглася до родини Косачів, наче символічний зв’язок – від однієї відомої української родини до іншої. Боляче усвідомлювати, що такій славетній жінці, як Олена Пчілка, досі немає пам’ятника в її рідному місті. Тож ми хотіли цією виставою підтримати добру справу – допомогти увічнити її ім’я.

Лідія Кретова: «Частинка душі Марусі Чурай живе в кожній українці»

– Пані Лідіє, що для вас означає співати пісні, які уособлюють голос цілої епохи?

– Мені здається, що частинка душі Марусі Чурай живе в кожній українці, тож, звичайно, усвідомлюєш силу духу українського народу, його незламність і відчуваєш величезну любов до рідної землі.

– Як пісні Марусі Чурай резонують із сучасністю?

– У цьому році ми вшановуємо 400-річчя від дня народження славної полтавки, але цінності й чесноти людини не змінилися з часом: відданість, жертовність, доброта – актуальні і в сьогоденні. Тож пісні Марусі Чурай звучать не просто сучасно – вони конче необхідні для усвідомлення нашої ідентичності й унікальності.

– Чому особисто для вас важливо долучитися до збору коштів на встановлення пам’ятника Олені Пчілці в Гадячі?

– Олена Пчілка – визначна постать не тільки для Гадяччини, а й для всієї України. Тому саме тут маємо вшановувати її, зберігати пам'ять і культурну спадщину. І, звичайно, що я теж не можу стояти осторонь цієї важливої справи.

– Про що ви мрієте для української пісні сьогодні?

– Я мрію, щоб українська пісня звучала й була впізнаваною в цілому світі, щоб українці й українки могли зберегти свою ідентичність, а це можливо лише за умови збереження своїх традицій і культури; і саме українська пісня є першоджерелом нашої самобутності.

Катерина Єгоричева: «Пісня – це спосіб говорити, відкрити свою душу»

– Пані Катерино, ваші пісні у виставі створюють особливу атмосферу. Які вокальні партії є для вас найулюбленішими?

– Вітаю. Щодо вокальних партій, які виконуються у нашому нарисі «Маруся Чурай – царівна української пісні», то всі вони надзвичайно важливі для мене. Адже кожну я пропустила через себе — через свою душу і серце, де вони тепер займають особливе місце. І через кожну хочеться поділитися частинкою історії Марусі, її почуттів, її світосприйняття.

Можу виокремити, мабуть, все-таки одну пісню – «Посіяла огірочки». Чомусь саме вона мені припала до душі. Хоча, можливо, вона й не найяскравіша серед усіх виконаних пісень, але в ній є щось особливе саме для мене.

– Що вам дає сила пісні сьогодні, особливо в контексті цієї вистави?

– Перш за все, для мене, як для виконавиці, акторки й співачки, пісня – це спосіб говорити, відкрити свою душу, поділитися своїм світом із оточуючими. У пісні – і любов, і сум – усе, що ти переживаєш. Пісня лікує, пісня надихає, пісня творить справжні дива. Це своєрідна міжнародна мова – універсальний засіб спілкування, зрозумілий усьому світу.

У 2022 році, коли ми почали плідно працювати над цим нарисом, почалася війна. Минуло кілька місяців, і ми продовжили роботу над виставою. Прем’єра відбулася того ж року – 30 серпня. Це було дуже символічно, тому що хотілося кричати про нашу культуру, про нашу історію. Хотілося все згадати, підняти все забуте на поверхню. Тому саме пісні Марусі Чурай стали для мене на той час і ліками, і способом говорити.

Маруся Чурай – духовна сестра Олени Пчілки у слові й у пісні

– У чому схожість Марусі Чурай і Олени Пчілки як символів жіночої сили?

– Маруся Чурай і Олена Пчілка – беззаперечні символи української жіночої сили духу, любові і відваги. Обидві ці жінки виросли на нашій українській землі, в нашому Полтавському регіоні.

Наскільки мені відомо, вони дуже любили природу, захоплювалися красою довкілля, з дитинства говорили мовою кохання, мовою любові до світу, до життя, до всього живого. Оця краса, це виховання, закладені змалку, мені здається, дуже на них вплинули і стали важливою лінією в їхній творчості.

Я знаю, що Олена Пчілка цінувала українську пісню. Вона була ініціаторкою того, щоб зберігати, записувати, передавати українські пісні. Те саме робила Маруся Чурай. Я вбачаю в цьому їхню схожість: нести свою культуру та красу української мови у світ.

– Якою ви бачите свою місію як мисткині в часи, коли Україна бореться за свою державність?

– Перш за все – говорити. Говорити про Україну, про те, що ми є, ми були і ми будемо. У нас є власна мова, своя культура, свої традиції. І я прагну розповідати про це світові. Я вже неодноразово проводила заходи й концерти, де виконувала українські пісні в Європі, зокрема в Швейцарії та Німеччині.

Завдяки моїм особистим домовленостям вдалося презентувати цей нарис у столиці Угорщини Будапешті, де його подивилася і угорська спільнота, і люди з української діаспори, яким теж дуже важливо показувати подібний матеріал. Тобто усюди, де є така змога, я намагаюся ділитися українським – показувати, розповідати про Україну, говорити про війну. Не мовчати. Робити все, щоб світ знав про нас.