«МАТУСЮ, ЖУРАВКО СИВЕНЬКА…»

Народившись у багатодітній сімʼї, Григорій Андрійович через усе своє життя проніс палку любов до найріднішої людини Мотрони Михайлівни. Це її, «журавку сивеньку», возвеличує він, підносячи до божества. Щирою синівською вдячністю променіють поетичні рядки. Це на її могилу носив він, як квіти, щойно видані свої збірки, це її світлій памʼяті присвячено книгу про Олену Пчілку «Непідвладна забуттю». Це вперше з її розповідей дізнався майбутній поет про шанобливе ставлення українців до матері: у кожній оселі «на покутті — святі образи Божої Матері й Спасителя Ісуса Христа», а в іконних зображеннях Марії стверджувалась земна велич продовжувачки роду людського, підкреслювалась пошана до неї. З рідної хати через усе своє життя проніс Григорій Шанько заповідь Божу: «Шануй батька твого і матір твою, щоб добре було та щоб довголітнім був ти на землі».

«Про матір як загальнолюдське і особисте божество створено безліч народних пісень, інших музичних і літературно-мистецьких творів», - відзначав автор. І сам він оспівав велич Матері, узявши за приклад свого духовного поводиря Тараса Шевченка.

«Дороги дальні» по житті довелося пройти автору, але він не забуває про матір і спішить до неї, до найріднішої:

Синівську вірність і любов до поля

В долонях теплих матері несу.

Хай прийме ненька цю синівську вірність,

Яку для неї в серці я зберіг.

Коси подзвіння, материнська ніжність…

Без них прожить у світі я б не зміг.

Хіба можуть залишати кого байдужим ці рядки, сповнені любові до землі батьків і до матусі, без ніжності якої не уявляється життя?

Ідучи  життєвими дорогами, син не забуває про отчий дім, а навідується до нього, бо там - корінь його. І рідна матінка його в цей час найщасливіша, усю любов вона передає дорослій своїй дитині:

Шорсткі, натруджені життям долоні

Мене теплом і ласкою зігріли.

Я ніби вчора йшов із нею в поле,

Де красувалися хліба дозрілі.

Рідну домівку, батьківську оселю, які не мисляться без мами, її ніжності й ласки, любові й турбот, зображує Григорій Шанько в поезії «Після розлук». Вона має форму монолога:

Ось і знов я повернувся, мамо,

До оселі, де зростав колись.

Йшов сьогодні рідними степами -

Сили життєдайної напивсь.

Край батьків, місце, де пройшло босоноге дитинство, завжди є джерелами сил і натхнення. Де б не був ліричний герой, мати завжди хвилюється: «Чи усе збулося?», «Що досяг?», «Як... жилося?» Її турбує доля сина, бентежить, що йому «на скроні осінь вже лягла...» А в довгі дні розлуки найщасливішим спілкуванням було листування: «Бачу — всі листи мої ти зберегла».

У кінці вірша син ніби звітує за пройдений шлях, де були і радощі, й «не збулося дещо». Він розуміє, що на все вистачає маминого серця, чистої душі. Тільки зморшок стає більше біля добрих очей та сивини у волоссі. Тому і звучить щире прохання: «Ненько рідна, ти пробач мені».

І в цьому — головне ідейне навантаження вірша: мати — найдорожча людина, а діти завжди залишаються в неоплаченому боргу перед нею.

Гордістю за матір пройнятий твір «Рідне слово», у якому автор із піднесенням виголошує:

Слово, пісне, думо Кобзарева,

Ви — окраса й суть мого буття,

Ніби долю родового древа,

Пронесу вас крізь терни життя.

Глибока повага до мови в героя не випадкова. Це він з пошаною висловлює чудовими

поетичними рядками:

Українське розмаїте слово

Дала мати з молоком мені.

Тому обовʼязок сина — зберегти відданість неньці, а значить — плекати її мову. Він з упевненістю промовляє: «Буду вірний віщій силі слова, мови рідної відстою чистоту».

Отже, вірш закликає вклонитися слову як святині народу, як неоціненному материнському дарові, з котрим йдемо у світ, пізнаємо його і самих себе.

Поезія Григорія Андрійовича невіддільна від його тернистого життєвого шляху, багато віршів мають автобіографічний характер.

В моїй анкеті — тридцять третій рік:

Важкий, голодний, безприпічний…

Як мати, не змикаючи повік,

Щоб вижив я, молилася щонічно! -

говориться у творі «Памʼять». Вдале використання перебільшення й риторичного оклику підсилює турботливість охоронительки родового дерева. І тепер через низку літ звучить синівська подяка за те, що від мами «любов і щедрість з молоком всотав — і вижив... у переддень фашизму».

Грізні роки минулої війни залишилися в душі майбутнього поета болючим спогадом.

Особливо його вразила тяжка, часом трагічна, доля матерів. Тому з-під пера лягають на листки вірші «Балада про колосок», «Материн хліб», «Поливала мати айстри», «Біла криниця».

Поезія «Материн хліб» із присвятою «Памʼяті моєї неньки» подає зображене через спогад:

Я памʼятаю сорок третій рік,

Як пригорщу зерна дістала мати

Й, до ранку не змикаючи повік,

Все думала, як ниву засівати.

Бентежні думки снували в голові, бо не було вдосталь зерна, не було чоловіків, які б  виконували хліборобські роботи. І хоча вибухи бомб і снарядів ще краяли небо, віра в перемогу надавала сили:

А на світанні сіяли зерно

Ми з матірʼю на зраненому полі,

Щоб хлібом-щастям проросло воно

На радість нашій вистражданій долі.

Та досіяти не вдалося, бо життєва стежка матері закінчилася саме тут, на полі, коли «в руці лишилося зернинок кілька»:

… Похитнулась мати під вітрами

І впала біля мене, мов билинка,

На росянисті придорожні трави.

Надзвичайно великий біль втрати… Але розпач не допоможе. І син у ліро-епічному творі «Балада про колосок», поєднуючи образи матері й хліба, доводячи, що вони - першооснова буття, як естафету життя бере із «неньчиних долонь» колосок: «зернистий злиток, ніби вихлюп ранку». Синекдохою «ми колосок той потім змолотили, посіяли» поет підкреслює неоціненне значення материного хліба, який допоміг дочекатися Перемоги і став джерелом всього сущого на землі, подальшого життя.

Говорячи про неповторно-конкретний образ неньки, яка подарувала життя, поет матірʼю називає й Україну.

У вірші «Прозріння» героя ми бачимо патріотом. Серце його переповнюється болем за трагічну долю Вітчизни:

Україно, Вкраїно, калиновий цвіте,

Єдиная мати й кохана моя,

Не раз твої скроні обпалював вітер,

В пожарищах злісних стогнала земля.

 Хвилююче звучать ліричні рядки:

Сивенька журавко, обкрадена мати,

На личеньку - зморщок пекучий повів…

Ще довго з доріг тобі, ненько, чекати

Знеславлених дочок, забитих синів.

Коли цю строфу читати окремо від вірша, то в уяві постає старенька, згорьована жінка, яка журиться за дітьми. Але завдяки високому мистецькому талантові автора злиття образів України й рідної неньки надає твору особливого звучання. А емоційно багаті звертання роблять поезію мелодійною, наближаючи до пісні. Остання строфа, насичена багатими мовно-образними засобами, утверджує відновлення духовності нашого народу:

Вже повняться соком калинові грона,

Із сивих могил промовляють віки.

Лягають на стомлені теплі долоні

Налиті духовним зерном колоски.

І ми віримо, що художнє слово Григорія Шанька, освячене немеркнучим образом Матері, світитиме ще довго-довго вдячним нащадкам, пробуджуючи в серцях «жагучу спрагу життєдайної незрадливої любові» і віри в перемогу України-неньки!