- 323
- 323
Мемуари Ольги Сіверс про повсякдення гадяцьких євреїв. Ч.1
Мемуари Ольги Сіверс про особливості повсякдення гадяцьких євреїв 1918–1920-х років у контексті історичних подій краю
Вивчення історичних подій минулого, окрім фактично-хронологічного фактажу, не повне без одного з важливих різновидів документальної літератури – мемуарів. Не лише як біографічного джерела, а й значущості їхньої як соціальної і повсякденної фіксації історичного процесу. Саме у мемуарній літературі проступають повсякденні зв’язки, особисті емоції автора, тонкощі людських взаємин, дрібний фактаж і епізодичність подій. У жодному з офіційних документів їх не знайти. З-поміж кількох чинників, які необхідно враховувати у роботі з мемуарами є їхня суб'єктивність, що впливає на достовірність викладу матеріалу [13].
Український історик, один із перших дослідників питання української мемуаристики Іван Кревецький у роботі «Українська мемуаристика: Сучасний стан і значіння» (Львів, 1923) стверджував, що літописи, хроніки, записки, спогади, автобіографії та приватне листування є важливішими за матеріальні пам’ятки.
За його висловом останні – «…мертві цеглини, тоді як писанні передання — свідоцтва живих людей» [6, c.75].
Порівняно з поляками, росіянами чи євреями, українці мають менший пласт мемуарної літератури. У зазначений часовий період початку ХХ століття вона була створювана здебільшого людьми молодого і середнього віку. Події, змальовані на сторінках діаріушів, відбувалися переважно одночасно з їхньою фіксацією [7, c.278].
Авторкою мемуарів, чиї щоденникові записи запропоновано до розгляду у цій роботі, є графиня Ольга Сіверс – учасниця і безпосередня свідка історичних зрушень на Гадяччині у 1918–1920 роках. Давній рід Сіверсів походить із Данії. Пращури мемуаристки осіли у тодішній імперії, отримали дворянський титул і повністю асимілювали. Наприкінці 1917 року Сіверси, намагаючись врятуватися від голоду, що насувався, виїздять із Петербурга до одного зі своїх маєтків на Полтавщину. Родина у складі чоловіка та дружини з двома молодшими доньками та хворою матір’ю, а також сім’єю брата Ольги Василівни і обслугою прибувають до Дрюкова, Гадяцького повіту і опиняються у самій гущині тогочасних подій. Протягом двох років 1918-1919 Ольга Сіверс веде детальний щоденник, де записує все, що відбувається з родиною і навколо неї.
За висловом Є.С.Туманової (правнучки графині – авт.), щоденник «відображає складну атмосферу часу, наповнену чутками і газетними повідомленнями про політичну і воєнну ситуацію, що не завжди відповідали дійсності».
Гадяч і єврейська присутність: що говорить статистика 1897 року
У 1897 році за статистичними даними губернського бюро у місті мешкало 7 710 осіб. У повіті на той час налічувалося 146 тисяч населення, із них 3439 євреї [5, c.145]. А враховуючи той факт, що місцем проживання юдеїв найбільшою мірою був Гадяч, а меншою – три містечка повіту (Лютенька, Рашівка і Веприк) [5, с.176], то припускаємо, що майже третина населення міста сповідували юдаїзм. Підтвердженням цьому є і той факт, що рідною мовою у Гадячі вважали українську 57% населення, а єврейську – 29.3% [5, c.158]. Багато для дослідження єврейської меншості було зроблено істориками Гадяцького краю і Полтавщини назагал: Віктором Ревегуком, Віктором Саранчею. Згадки про мешканців-юдеїв стрічаємо і у дрібніших роботах краєзнавців Гадяча – Володимира Костюка, Веприка – Олексія Кривка, Лютеньки – Івана Чайки.
Якщо подієвий ряд життя кагалу міста можна вибудувати спираючись на відомі історичні, статистичні чи фактичні дані дослідників, то повсякденне життя містян-євреїв освітлено скупо і епізодично. Зважаючи на те, що дані рабинату не збереглися, а обласний архів не має метричних книг із синагоги та молільних будинків Гадяча, то опубліковані щоденникові записи графині Ольги Сіверс викликають окремий інтерес на предмет їхнього вивчення і аналізу задля загальної розробки теми юдейської меншості Гадяча.
Випадкові спостереження – важливі свідчення єврейського повсякдення
Дослідження має на меті не лише проведення узагальнюючого аналізу життя міських євреїв. Перш за все його завданням є розкрити особливості повсякденного життя представників єврейської спільноти, які проживали у тогочасному повіті у складних змінних умовах кінця Першої світової війни до першої хвилі міграції, простежити їхню адаптивність до частої зміни влад у країні і у місті, як наслідок. По-друге, розбору підлягають і місцеві настрої та ставлення до юдеїв з боку мешканців Гадяча і очільників повіту. Третім, вже побіжним, але не менш важливим завданням є виявлення окремих родин і представників кагалу міста, власне для ідентифікації їх як існуючих.
Для того, щоб максимально уникнути неточностей у датах чи подіях, увести читача в обставини часового періоду і зафіксувати суть історичного моменту, свідчення супроводжено поясненнями-коментарями та довідками з офіційних джерел. Спростування або нівеляція неправдивих тверджень не є метою дослідження, саме тому вона у роботі відсутня. Можемо припустити, що під час підготовки до друку рукопис міг зазнати певних змін і правок, тож не приймаємо його як єдино правильний. Рукописи авторка забрала з собою в еміграцію до Франції, куди родина виїхала з України у січні 1920-го року, подолавши неблизький шлях із Севастополя через Туреччину, Болгарію і Сербію. Уперше їх було опубліковано лише у 2015 році.
Хронологію біографічних фактів подано не повністю, доповнення носять роз’яснювально-описовий характер, цитати із записів виділено курсивом, імена і прізвища єврейського походження, місцевих юдеїв чи їхніх родин – жирним шрифтом. Авторські примітки і пояснення, що їх потребує контекст цитати взято у дужки із зазначенням «авт.». Мова оригіналу – російська. Переклад авторський.
На сторінках мемуарів не знайти проявів антисемітизму або будь-яких інших зневажливих форм ставлення чи звертання до місцевої єврейської спільноти. Окрім кричущих випадків несправедливості, непорядності чи зрадництва з боку окремих її представників, врівні з іншими мешканцями Гадяча. Ймовірно, окрім внутрішньої культури дописувачки, це пов’язано ще й з тим, що Ольга Василівна була родичкою сім’ї із промовистим прізвищем Євреїнови. Звісно, місцеві юдеї не могли оминути цього біографічного факту графині:
«коли пані Френкель сказала цій жінці-єврейці, що я родичка Євреїнових, вона почала розсипатися у похвалах…» [11, c.355].
Війна, бандитизм і повсякдення гадяцьких євреїв очима очевидця
На час приїзду названої родини Гадяцький повіт, як і Полтавщина назагал, не був спокійним. У 1915–1917 роках із прифронтових ліній до Гадяча було виселено чимало осіб єврейської національності, що збільшило і без того значну чисельність євреїв у місті [5. c.202]. Політичну і економічну нестабільність, як вислід Першої світової, поглибив переворот 1917 року. На початку 1918-го з'являються відомості про німецьку інтервенцію. Протягом 18-20 рр. ХХ століття повіт поперемінно то захоплюють, то відступають із нього кайзерівці, червоногвардійці, денікінські війська. Місто і околиці захлинаються у свавіллі чекістів, неконтрольованій діяльності банд, партизанів, загонів добровольців. Діяльність останніх настільки зіпсувала авторитет, що навіть прихильне до них місцеве населення швидко розчарувалося. Сіверс пише, що вони «такі ж грабіжники, як і більшовики» [11, с. 565].
У Дрюкові родина не затримується надовго з ряду причин. Тому виною були: часті приїзди німців (зайняли повіт у березні 1918-го), каральних загонів, посилення бандитизму, віддаленість від центру і неспокій. У листопаді 1918 року сім’я тимчасово (і як виявилося вчасно) переїздить до Гадяча – вже наступного ж місяця полишений ними маєток грабують.
Водночас із загальнодержавними потрясіннями період кінця 1910-х – початку 1920-х рр. для авторки це ще й порушення її приватного, усталеного способу життя. Саме тому на сторінках стрічаємо багато біографічних і побутових фактів. Але вони нас цікавлять найменше. Сіверс пише про середовище, обставини і події; місцевих селян, гадяцьку знать, родинні плани і шляхи їхньої реалізації в окупованому місті, стосунки з оточенням. Рукописи наповнені деталями і образами, чіткими описами випадків і ситуацій, характеристиками тих чи інших осіб і представників змінної влади, місцевими настроями.
З-поміж іншого, Ольга Василівна мимоволі зробила надзвичайно цінні описи і спостереження, які відбивають стосунки місцевих євреїв з українцями в екстремальній ситуації. У контексті зазначеної теми, саме відносини місцевого населення і юдейського кагалу міста цікавлять нас найбільше. У текстах їх не було виокремлено до осібних чи другорядних описів. Для мемуаристки змальовані нею трапунки були звичайними, буденними і подієвими. Зафіксовані у мемуарах взаємини місцевої знаті, очільників повіту, більшовиків, білогвардійців, махновців чи повстанських загонів із гадяцькими євреями і становитимуть предмет дослідження і, власне, основу статті.
Настрої і атмосфера міста 1918–1919 років
Відносно спокійний для євреїв період гетьманського правління швидко минув і скінчився розчаруванням. У травні 1918-го саме в Полтавській області з боку німецького командування з’явилися звинувачення у шкідливій агітації євреїв проти німців [3]. Члени кагалу, враховуючи часту зміну влад і відсутність певності у перемозі і довгостроковому втриманні позицій бодай однієї з них, намагалися бути у дружніх стосунках принаймні із колишніми панами.
Наприкінці року у колишній гетьманській столиці з’являються петлюрівські прокламації, новини про падіння Скоропадського і встановлення Директорії. У січні 1919-го місто було окуповано більшовиками. Остаточно ж встановити радянську владу їм вдалося лише з третьої спроби. Це було одним із найгрубіших проявів більшовицької агресії. Відразу опісля відступу петлюрівців, господарі становища наклали контрибуцію на так званих буржуїв. Під неї підпадали аж 288 осіб [9, c.42].
Державний архів Полтавської області (Гадяцький повітовий виконавчий комітет рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (повітвиконком), м. Гадяч Гадяцького повіту Полтавської губернії) зберіг для нас списки осіб, які внесли контрибуцію, а також скарги на зменшення її суми. Серед них стрічаємо ім’я М. Когана. Не зважаючи на заможність, виплата шести тисяч виявилася для нього непосильною, адже попередньо ті ж червоногвардійці пограбували його магазини у місті, завдавши збитків у товарі на суму 1,5 тис. крб. [1, Ф. Р. – 3123. Оп. 4. Арк. 70]. Опис перипетій, що випали на долю династії гадяцьких юдеїв Коганів неодноразово стрічаємо у щоденниках графині.
На сторінках – імена місцевих багатіїв: господаря млина, комісіонера, а також місцевої жительки, їхньої невістки і своячки. Простити заможність Коганам більшовики не могли. Разом із місцевим равином і п’ятьма іншими не бідними євреями родину ув’язнили як контрреволюціонерів і відправили у Полтаву. Зберегти їхні життя вдалося тільки завдяки активним родичам, які за допомогою хабарів добилися перегляду справи, попередньо знявши Коганів із вагона потяга вже перед самою відправкою на розстріл у невідомому напрямку [11, c.361].
Інформація як валюта: як мешканці Гадяча виживали у мороці новин
Періодично місто впадало в інформаційний вакуум. Відсутністю або запізнілістю важливих новин встигали скористатися найбільш спритні мешканці, звісно, отримуючи від того власну вигоду. Сіверс згадує у цьому контексті кіоскера Германа [11, c.191]. Абсолютно протилежно діяли у подібних ситуаціях інші представники єврейської громади. Приміром, крамарі допомагали тримати зв'язок із навколишнім світом завдяки мобільності, частим переміщенням, торгівельним зв’язкам, великій кількості знайомих у навколишніх містах і селах. Неодноразово у щоденникових записах стрічаємо свідчення про те, що саме євреї брали на себе роль інформаторів: переказували новини, згоджувалися на передачу кореспонденції або грошей, сповіщали про ту чи іншу небезпечну або оточену дорогу, де з метою грабунку і наживи легковажних путівників очікувала засідка, хоч і нечисельна, але озброєна.
До прикладу: «просила Воловича дізнатися щодо руху потягів і виїзду за кордон» [11, с. 508], або «Коган щойно повернувся із Лебедина і сказав, що туди їхати не радить…» [11, c. 512], чи «панічно налаштований Малкін запевняє, що більшовики біля Сум обходять добровольчу армію» [11, c.189] і «чекаю на Когана, щоб дізнатися чи велика та банда, що напала у лісі…» [11, c. 623]. Таких прикладів у текстах безліч.
Спекулянти, лихварі та аптекарі: місто в полоні економічного свавілля
Як похідні безладдя у Гадячі процвітають корупція, спекуляція, лихварство, собівигідний обмін валют:
«Жорж дав комісіонеру Когану 30 тисяч карбованців для купівлі пятисотенних царських білетів» [11, c.547] або «…Герман мене нагнав і запропонував 580 франків уже за 10 карбованців та 1000 карбованців за комісію» (хоча десять хвилин тому той же газетник говорив про «два-три карбованці за франк» – авт.) [11, c.533].
Після знищення царських пятдесяток чи відміни радянських грошей у період чергового відходу більшовиків із міста, окремі комісіонери ще продовжували міняти карбованці за півціни, а потім і зовсім припинили, що радісно сприймалося населенням як слабкість радянської влади.
Миттєве здорожчання послуг і цін на найнеобхідніші товари створювало дефіцит або ж невиправдану дорожнечу. Візьмімо:
«В Ростові кава коштує 60 карбованців за фунт, а у Гадячі 200» [11, с. 565], або «за чверть фунта гігроскопічної вати я заплатила <…> 50 карбованців» [11, с.530], чи …«в аптеці Малкіна мені відпускають формалін у чистому вигляді за великі гроші, але заявляють, щоб наступного разу я приходила зі своїм посудом, тому що колб більше немає» [11, с. 532].
Можливості повноцінного відновлення торгівлі єврейські крамарі не мали – їх то там, то тут викидали з вагонів, вони намагалися не переміщуватися потягами, побоюючись за власне життя. Ольга Василівна пише, що ті козаки, хто прийшли на допомогу Гадячу погано ставляться «до руських, а з євреями зовсім не церемоняться» [11, с. 565].
Свідчення із незалежних джерел, як віддзеркалення подій, описаних Ольгою Сіверс
Спостереження Сіверс досить слушні, бо вкотре підтверджуються історичними фактами. Коли на зміну червоному терору приходив білий, це ніяк не сприяло зміні становища юдеїв [9, с.76]. І навіть ті, хто покладав на білу армію надії (можемо припустити, що серед них були і Сіверси), теж із часом розчаровувалися. Приміром, Волович ділився трапунком, який стався із ним увечері, після повернення від Сіверсів. Стрівшись дорогою із двома солдатами, чоловік просто лишився з пустим гаманцем:
«Мені соромно це розповідати про денікінців», – підсумовував оповідач [11, с. 509].
Користуючись владою у повіті, білогвардійці неодноразово «відігрувалися» саме на місцевих євреях, змушуючи їх то платити за себе програні у карти гроші, то відшкодовувати втрати, до яких євреї не мали ніякого відношення [11, с. 620, 621].
На противагу цьому, при більшовиках жилося не легше. Відомий випадок, коли старший наглядач гадяцької в’язниці, співпрацюючи із денікінською контррозвідкою не лише видав їй гадячан, підозрюваних у симпатіях до більшовиків, а ще й заявив, що всі євреї – комуністи [9, с. 74].
Червоні окупанти не гребували і нічними наскоками, проте через спонтанність і непідготовленість траплялося, що скінчались вони невдало для самих нападників. Один із фельдшерів-євреїв, який надзвичайно вдало і професійно виконував перев’язки родичці Ольги Василівни, розповів, що під час нальоту групи із кількох осіб він із дружиною та донькою вже готувався до незбіжної смерті, але «двері виявилися настільки міцними, що промучившись над ними деякий час негідники пішли шукати легшої здобичі» [11, c.535].
Повсякдення гадяцьких євреїв у більшовицький період: між страхом і службою
У таких обставинах представники єврейської спільноти Гадяча не знали звідки сподіватися на заступництво, тому кожен адаптувався і рятувався як міг. Багато юдеїв «увірували» комуністичним богам і хто правдиво, а хто пристосувавшись, працювали у радянському апараті або так чи інак співпрацювали із владою. Чимало доказів того, що як місцеві, так і немісцеві євреї обіймали керівні посади, знаходимо в офіційних джерелах. Зокрема, у звіті про діяльність Гадяцького воєнно-революційного комітету і його відділів [1, Ф.Р. 3123. Опис 5. Спр. 3. Арк. 6].
Так, після третього і остаточного приходу червоних першим органом радянської влади у повіті став ревком. За його призначення відповідав командир повстансько-партизанських загонів Говтман. Третій склад Гадяцького ревкому був обраний під час відвідин Гадяча особисто Яковом Дробнісом, довіреною особою «демона революції» Лева Троцького. Поміж призначених ставлеником Лейби Бронштейна теж не обійшлося без євреїв. Третім до його складу увійшов більшовик Яків Ісакович Яковенко. Він же згодом обійняв посаду голови народного господарства. Головою ЧК став Федір Аврамович Котун, теж єврей-більшовик. [9, с. 81-82; 10, c.194].
Одним із найактивніших пропагандистів на Гадяччині був І. С. Немзер, син місцевого скляра [9, с.18]. Агітки для забезпечення його діяльності випускались у друкарні Епштейна. Це прізвище не фігурує у даних щодо власників типографій упритул до 1916 року [8], а виринає лиш у 1918-му [4, c.153]. Але примітним і промовистим є той факт, що у 1920-х роках Якова Епштейна стрічаємо у списках осіб, які відвідують синагогу [2, Ф. Р-5702. Облік членів єврейської релігійної общини м.Гадяча. Оп. 1. Спр. 227. Арк.12]. Місцеві юдеї змушені були не скільки загравати із владою, скільки пристосовуватися, щоб зберегти своє життя.
Ненависть, еміграція і пошук захисту: відгук на обставини доби
Кількість євреїв у керівних органах і апараті назагал була чималою не лише на Полтавщині. Це стало однією з причин негативного ставлення до міської меншості з боку населення. Антисемітські настрої підігрівалися навіть радянським керівництвом, не зважаючи на офіційне твердження про відсутність їхніх проявів. Знаковим у цьому контексті є таємна інструкція Троцького, адресована агітаторам. Не завуальований текст свідчить про те, що «товариші» чудово розуміли ставлення до них населення України. Проте, після узагальненого «ми» у тексті Лев Давидович виводить окрему «касту»:
«…не Денікін примусив нас (більшовиків – авт.) залишити межі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас сите українське селянство. Комуну, надзвичайку, продовольчі загони і комісарів-євреїв (виділення авт.) зненавидів український селянин до глибини душі.» [12].
У підтвердження виділених слів наводимо окремі історичні дані по повіту: у 1920 році повітовим продкомісаром було призначено Ю.Цільдермана, а продовольчі загони комісара С.Гофмана у 1919-му відзначилися на Гадяччині особливою жорстокістю [9, с.104-105]. До слова, у повіті ніколи не виконували продрозкладку, не зважаючи на те, що саме у цьому році вона була найменшою по губернії. [9, с. 68].
У березні 1919 року до сусіднього Зінькова з Гадяча було направлено загін для боротьби з махновцями, які «вбивають євреїв, поміщиків і комуністів…» [11, c.323]. Неспокій у місті та на його околицях, нальоти і грабіж, переслідування, постійне накладення контрибуцій змушувало гадяцьких євреїв почати емігрувати «через Одесу до Палестини» [11, c.284].
Траплялося, що звернення до комендатури були помічними. Приміром, наприкінці 1919 року за спробу пограбування місцевого багатія було розстріляно більшовика.
Графиня описує трапунок, коли «…до заможного єврея з’явилась партія із п’яти чоловік і вимагала контрибуцію у п’ять тисяч. Він почав з ними торгуватися, пустився у довгі розмови, а тим часом його дружина відправилась до сусідського телефону пожалітися коменданту. Зловмисників накрили, заарештували і одного з них розстріляли».
Авторка, як і місцеві жителі, плекає сподівання, що після такого випадку більшовики дещо притихнуть. Адже, за її висловом не лише євреї, а «усе місто стогне» [11, с.250].
Взаємодопомога і підтримка в екстремальних умовах
Прилаштовуючись до нових швидкозмінних влад і керівників, гадяцькі євреї не лише не поспішали рвати зв’язків із дворянами і аристократами, а й часто самі ставали їм у нагоді. Свідчення про грошову винагороду за такого роду ласку у щоденниках відсутня. Однією із зазначених послуг була доставка грошей чи кореспонденції. Неодноразово у спогадах графині натрапляємо на описи ситуацій, коли подорожній, маючи власні справи у тому чи іншому місті, сам виказував графам подібний прояв люб’язності. Але навіть погоджуючись на ризиковані передачі, всі намагалися ретельно дотримуватися конспірації.
Траплялося, що справа була взаємовигідною для обох сторін.
До прикладу, місцевий єврей висловив готовність передати кошти через те, що «такий стан його дуже навіть влаштовує, оскільки у нього будуть отримання в Петрограді, а везти назад великі гроші небезпечно, тому він видасть за нашим дорученням свої, – пише Сіверс, – а Жорж (як зве чоловіка у своїх мемуарах Ольга Василівна – авт.) поверне їх його дружині» [11, с.193].
Зі сторінок мемуарів відомо, що допомогу з відправкою пошти також надавала Сіверсам і місцева вчителька музики пані Френкель.
Продовження у наступній частині.
Читайте також:
