Мемуари Ольги Сіверс про повсякдення гадяцьких євреїв. Ч.2

У підтвердження виділених слів наводимо окремі історичні дані по повіту: у 1920 році повітовим продкомісаром було призначено Ю.Цільдермана, а продовольчі загони комісара С.Гофмана у 1919-му відзначилися на Гадяччині особливою жорстокістю [9, с.104-105]. До слова, у повіті ніколи не виконували продрозкладку, не зважаючи на те, що саме у цьому році вона була найменшою по губернії. [9, с. 68].

У березні 1919 року до сусіднього Зінькова з Гадяча було направлено загін для боротьби з махновцями, які «вбивають євреїв, поміщиків і комуністів…» [11, c.323]. Неспокій у місті та на його околицях, нальоти і грабіж, переслідування, постійне накладення контрибуцій змушувало гадяцьких євреїв почати емігрувати «через Одесу до Палестини» [11, c.284].

Траплялося, що звернення до комендатури були помічними. Приміром, наприкінці 1919 року за спробу пограбування місцевого багатія було розстріляно більшовика.

Авторка, як і місцеві жителі, плекає сподівання, що після такого випадку більшовики дещо притихнуть. Адже, за її висловом не лише євреї, а «усе місто стогне» [11, с.250].

Взаємодопомога і підтримка в екстремальних умовах

Прилаштовуючись до нових швидкозмінних влад і керівників, гадяцькі євреї не лише не поспішали рвати зв’язків із дворянами і аристократами, а й часто самі ставали їм у нагоді. Свідчення про грошову винагороду за такого роду ласку у щоденниках відсутні. Однією із зазначених послуг була доставка грошей чи кореспонденції. Неодноразово у спогадах графині натрапляємо на описи ситуацій, коли подорожній, маючи власні справи у тому чи іншому місті, сам виказував графам подібний прояв люб’язності. Але навіть погоджуючись на ризиковані передачі, всі намагалися ретельно дотримуватися конспірації.

Траплялося, що справа була взаємовигідною для обох сторін.

Зі сторінок мемуарів відомо, що допомогу з відправкою пошти також надавала Сіверсам і місцева вчителька музики пані Френкель.

Проте, не всі були готові допомагати безкорисливо. Перевізники-євреї не втрачали можливості заробити з надлишком. Приміром, проїзд до Полтави обійшовся чоловікові графині «у тисячу карбованців і окрім того, перевізник взяв із собою ще якусь єврейку…» [11, с.369]. (Для порівняння: родині євреїв-біженців, що прибула до Гадяча з усіма речами, подолавши близько 1000 км переїзд обійшовся у 12 тисяч [11, c.164]).

Траплялося, що перед страхом більшовицької розправи, задля збереження власного життя, дехто зі знайомих євреїв взагалі відмовлявся йти на поступки. Зрозуміле здивування авторки:

Причиною виявилося те, що касирка постійно доносила на нього в комісаріат.

Навесні 1919 року у Гадячі почалися масові арешти. Підживив ситуацію і Миргородський антибільшовицький бунт. Згадуваний вище комісіонер Коган привіз для графині сповіщення від знайомих із Лебедина, що «всі дворяни-землевласники розпродують своє майно і виїжджають» [11, c.509].

Між переховуванням і підтримкою: повсякдення гадяцьких євреїв в умовах втечі

З огляду на неспокій у Гадячі, Сіверси мають намір перебиратися до Полтави, а потім і зовсім полишити країну. І тут їм на поміч приходить місцевий підприємець Брусковський. Цей єврей вирізнявся особливою обережністю. Так, передаючи листа графині від її чоловіка, який тоді перебував поза межами міста, кореспондент сам «не прийшов, бо боявся бути нами скомпрометованим, а прислав свого тестя. Згоден взяти з собою лише одного листа і передати гроші» [11, c.196]. Щоправда, жодного разу доправити пошту йому так і не вдалося: то більшовики займали залізну дорогу, то наступ на Петроград не дозволяв дістатися місця. І навіть повертаючи ввірені йому кошти, Брусковський знову ж таки не з’явився у Сіверсів сам, а скористався послугами вже відомого родича.

Під час зустрічі у будинку останнього, цей підприємець-єврей не приховував від графині, що має багато знайомих у Надзвичайній комісії і готовий роздобути для графів будь-які документи, щоб їхня подорож пройшла вдало. У висліді з’ясувалося, що Брусковський сам був дійсним співробітником Надзвичайки (розміщувалася на Полтавській вулиці – авт.) [11, c.426]. Безумовно, передбачаючи швидку зміну обставин у вигляді переміни влади, він хотів прислужитися, щоби про всяк випадок здобути прихильність «буржуїв».

Незаперечну допомогу надавали Сіверсам місцеві представники юдейської спільноти щодо отримання українських паспортів, інших документів для виїзду. Світлини для посвідчення осіб були виконані в ательє фотографа Н. З. Дінабурга. Зображеннями лишилися задоволені [11, c.355].

Коли траплялася можливість і нагода, Сіверси не лишалися у боргу. Якщо того потребували обставини, члени родини допомагали у написанні рекомендації або наданні протекції. Окремі євреї йшли до графської сім’ї напряму, а саме до чоловіка графині – Георгія Миколайовича. Так восени 1919 року у місті розпочалося цькування і переслідування. Сина єврейської родини Воловичів хотіли арештувати як комуніста. Гадяцький равин звернувся до барона Олександра Костянтиновича Штадена, який був начальником Гадяцького повіту після відступу більшовиків, із проханням вплинути на ситуацію. І хоч барон знав Воловичів особисто, все ж без опікування з боку Сіверсів не обійшлося. Жорж сказав Штадену, що звинувачення це, цілком ймовірно, не має під собою підґрунтя. Після цього барон викликав до себе Боровикова (бо саме його загін найбільше сприяв нападкам на євреїв – авт.) для розмови і «необхідного переконання». Таким чином, гоніння було придушене ще у зародку. Увечері непорозуміння було вирішено і юнак Волович прийшов дякувати за заступництво.

Українці – євреї: окремі приклади взаємин у місті

Щодо настроїв у місті назагал, то варто зазначити, що у питаннях допомоги нужденним українсько-єврейське населення Гадяча мало певну співдружність. Про це свідчить, зокрема, бажання власника гадяцького готелю добродія Барського «влаштувати підписку поміж євреями» на користь збіднілої вдови і сина колишнього предводителя дворянства Туманського, «який служив їм (дворянам – авт.) безкорисливо 12 років» [11, c.600]. Сіверси зналися із Барським від самого приїзду до Гадяча і, навіть незважаючи на часті обшуки, спинялися у його готелі.

Проте не всі заклики до допомоги були підтримані місцевими юдеями, що підкреслює їхню політичну і соціальну свідомість. Скажімо, збирати кошти для фінансової підтримки загону партизан, які за словами Штадена «захищають нас від більшовиків» представники єврейської громади навідріз відмовилися і визнали пропозицію барона обурливою [11, c.565].

Окремі представники спільноти – лікарі і аптекарі

До окремої когорти із мемуарів можемо винести гадяцьких лікарів і аптекарів. Вони стрічаються нечасто, але інколи саме їх поява впливала не лише на розвиток подій, а й на стан здоров’я і життя окремих членів родини чи знайомих Сіверсів. На сторінках мемуарів містяться згадки про лікаря Капельовича, якого неодноразово викликали до матері родини і до чоловіка графині [11, c.127-128], дантиста Зельцмана [11, c.193] (у інших джерелах – Зальцман, проживав на Роменській вулиці і на той час мав уже власну лабораторію штучних зубів – авт.), тюремного лікаря Хаймовича [11, c.272], котрий полегшував останні дні вдови предводителя гадяцького дворянства В.Є.Войно і подружжя графів Капністів перед розстрілом їх більшовиками навесні 1919-го.

Освічена лікарка Дінабург – «вчилася у Швейцарії і бігло говорить французькою» – допомагала колишньому водовозу Сіверсів, який симулював хворобу, щоб не служити у Червоній Армії. Йому Дінабург давала «цінні поради» [11, c.423]. Добрим знайомим Сіверсів був аптекар Малкін. Він неодноразово допомагав підказками, зв’язками, покупцями на дуби із Дрюківського лісу, документами та достовірною інформацією щодо справ у повіті:

У його аптеці був телефон, яким послуговувалися Сіверси. Графи, у свою чергу, позичали Малкіну гроші, не завжди рахуючись із датою повернення боргу [11, с. 590].

На сторінках натрапляємо на спогади про багатьох інших безіменних євреїв місцевих і приїжджих, з ким графині і членам її родини вдавалося стрітися лише раз, але ці ситуації були винятковими для здоров’я і життя. Ольга Василівна описує випадок, коли сім’я вже зневірилися у лікарі Гриневському і з безвиході звернулися до єврея-біженця. Вже через кілька днів температура хворого нормалізувалася [11, c. 90].

Побіжні згадки про інших представників спільноти

Загалом Ольга Василівна, як і вся родина, мала з місцевими євреями дружні взаємини. Їх намагалися зберігати навіть у випадках, коли оказії зачіпали інтереси Сіверсів. До прикладу, уникнути конфлікту вдалося у ситуації, коли графський кінь опинився у Когана, власника млина, а останній не поспішав його повертати. Адже без Бісмарка його млин довелося би зачинити. Дату повернення тварини Коган постійно відстрочував. Востаннє йому повірили саме завдяки незвичному проханню:

Проте, до вечора зазначеного дня коня знову не привели і графиня дуже просила розгніваного чоловіка «не влаштовувати скандалу». Зате на ранок боржник «доправив Бісмарка особисто» [11, с.573, 600]. До слова, як би не рятував Коган свого млина, у 1920 році більшовики його все ж націоналізували [4, с.154].

Із великої кількості щедро деталізованих нюансами і характеристиками дійових осіб, яких відкриваємо для себе у спогадах Ольги Василівни Сіверс, дізнаємося про тяжку долю решти гадяцьких євреїв і їхніх родин: Зінаїди Мойсеївни Біляєвої, яка останні роки життя провела в лікарні, де працювала і проживала [11, с.263-264], багатих шкіряників Гінзбургів, які перебралися до Гадяча з Невеля (проживали на Роменській) [11, c.164], про сповнений перипетій життєвий шлях тогочасного брокера Павла Аксельрода [11, 125-128], Соню Мандрасову, одну із відвідувачок вечірніх посиденьок у саду Гриневського (лікар, завідувач гадяцькою лікарнею – авт.) [11, c.401] та ін.

Повсякдення гадяцьких євреїв: висновки і відкриття

Підсумовуючи проаналізований матеріал мемуарів, бачимо, що щоденники Ольги Василівни Сіверс значно ширші за звичайні приватні записи, які відтворюють події власної біографії. Вони мають глибоку і подекуди психологічно точну персоналізацію оточуючих, чіткі характеристики і детальну фіксацію життєвих епізодів – достовірних і ймовірних, які лише мають статися. Загальна атмосфера міста і його околиць не могла бути оціненою авторкою об’єктивно через неточність наданої зовні інформації, тим паче, це не було метою її записів.

Як і кожне людське свідчення, щоденники містять незначні розбіжності чи власні оцінки. Незважаючи на суб’єктивність викладу матеріалу, дрібні неточності чи авторські оціночні судження (зважаймо ще й на імперський стиль мислення обрусілих данців), спогади дихають до нас живими голосами очевидців буремного початку століття, доштриховують загальну картину періоду, подекуди навіть із неповним набором фактажу, оцінену й усвідомлену лише одиницями: науковцями і дослідниками.

Враховуючи вищевикладене, можна резюмувати, що у контексті зазначеної теми вдалося розглянути і проаналізувати не лише загальноподієві факти, а й особисті реакції на них єврейської спільноти міста, що особливо цікавило нас як предмет дослідження єврейського повсякдення і як пошук причини сталої чи спонтанної поведінки окремих представників кагалу у 1918-1920 роках.

Особливості поведінки юдеїв Гадяча важливо було простежити ще й на предмет взаємодії з українською більшістю. Антисемітські настрої, які нечасто панували у місті і повіті (порівняно з сусідніми), були підживлені самими більшовиками чи місцевими колаборантами, або ж слугували даниною чийогось неусвідомленого і не завжди обґрунтованого заклику. Визначним є той факт, що у період кипіння пристрастей у місті обійшлося без масових, організованих погромів, а переслідування і цькування представників єврейської меншості переважно вдавалося попередити і цим самим запобігти подальшому поширенню.

Поведінка гадяцьких євреїв не була однотипною за національним визначенням. Виокремити єдину позицію для усієї єврейської меншості міста, навіть у вузькому періоді 1918–1920 років, досить складно. Частково у зв’язку з кількашаровістю станів єврейського населення, а частково з огляду на подвійну демонстрацію лояльності як до радянської, так і до колишньої влади (а більше до окремих її представників). До того ж велика кількість осіб єврейської національності у правлячій верхівці повіту свідчить, з одного боку, про віддане служіння комуністам, з іншого – про спробу знайти у новій системі власне місце. Проте, пошук відповіді на питання причин активної комунізації колишніх юдеїв не був метою допису.

Пристосуванство чи стратегія виживання?

Окремі факти мімікрії і пристосуванства у пропонованій роботі не свідчать про невизначене ставлення гадяцьких євреїв до подій чи влад. Навпаки, приклади з підпискою для надання фінансової допомоги родині колишнього предводителя дворянства або відмова від збору коштів для утримання добровольчих загонів свідчать про те, що представники місцевої єврейської спільноти були добре обізнаними з політичною ситуацією і її наслідками, у тому числі для них самих.

Найімовірніше, явища повсякденного конформізму були зумовлені бажанням отримати протекцію титулованих осіб, особливо коли за частої зміни влад останні ще зберігали силу і гроші. Особливо яскраво це читається у випадках відверто нав’язливих пропозицій стати «буржуям» у нагоді. У корені своєму причина могла критися і у звичайному прагненні зберегти життя собі чи родині, запобігти негараздам, адже в умовах переслідувань, доносів і скарг опинитися у безвиході міг кожен.

Важливим поведінковим маркером євреїв-містян є збереження вірності традиціям і релігійним засадам, відсутність прямих ознак до зміни побутового укладу, що формувався століттями. Так, незважаючи на складнощі у доставці товару, євреї все ж продовжували крамарювати, попри відсутність і девальвацію коштів – не припиняли їх обмінювати і позичати, а, не дивлячись на друк агітаційних більшовицьких прокламацій, знаходили сміливість відвідувати синагогу.

Зродження забутих родин і осіб, чиї прізвища, біографії і життєві долі стрічаємо на сторінках мемуарів, стане гідною опорою для подальшого історичного вивчення проживання єврейської спільноти, розширеного краєзнавчого дослідження, додаткової локальної аналізи чи генеалогічної розвідки.

Враховуючи вищевикладене, можемо зробити висновок, що матеріал мемуарів графині Ольги Василівни Сіверс дав змогу нам дослідити і проаналізувати типи відносин гадяцьких євреїв із різними національними і соціальними групами місцевого населення. Вдалося розібрати не лише загальноподієві факти, а й особисті реакції на них єврейської спільноти Гадяча, збагатити емоційний і фактологічний багаж українсько-єврейських взаємин у загальноісторичному контексті періоду 1918–1920 років.

Джерела і література:

1. Державний архів Полтавської області.
2. Державний архів Сумської області.
3. Електронна єврейська енциклопедія. Громадянська війна і євреї: ставлення воюючих сторін до євреїв, участь євреїв в Громадянській війні і в політичному житті. Режим доступу: https://eleven.co.il/jews-of-russia/history-in-ussr/15415/
4. Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. / голов. редкол.: Тронько П. Т. та ін. Київ: Голов. ред. Укр. рад. енциклопедії АН УРСР, 1967 – 1974. Полтавська область/редкол. тома: Буланий І. Т. та ін. – 1967. – 1028 c.: іл. Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0001099
5. Костюк В. Гадяч у колонії Російської імперії. – К.: Майстер книг, 2015. 218 c.
6. Любовець Н. І. Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми / Н. І. Любовець // Українська біографістика. - 2010. - Вип. 7. - С. 66-104. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ubi_2010_7_5
7. Морозова І. Українські еміграційні та західноукраїнські видання 1920-х років: спогади, документи, матеріали / І. Морозова // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. - 2015. - Вип. 7. - С. 277-301. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/lnnbyivs_2015_7_24
8. Пам’ятна книжка Полтавскої губернії на 1899-1916 роки. Видавництво Полтавського губернського статистичного комітету. Полтава. Режим доступу: http://histpol.pl.ua/ru/biblioteka/12603-adres-kalendar-i-spravochnaya-knizhka-poltavskoj-gubernii-na-1899-god
9. Ревегук В. Гадяцький край у добу української революції 1917-1921 років. – Полтава: Дивосвіт., 2019. 268 с.
10. Ревегук В. Селянство Полтавщини в добу української революції 1917-1921 рр. – Полтава: Полтавський літератор. 2017. – 386 с.
11. Сіверс О.В. Вигнані, але не зламані: щоденник графині Ольги Василівни Сіверс 1918-1920 рр. Видавництво Русскій путь. 2015 р. 736 с.
12. Троцький Л. Інструкція агітаторам-комуністам на Україні (грудень 1919 р.). Архівні документи. Директорія, УНР (1918-1921 рр.) Режим доступу: http://hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1918(12)...Trotsky.php
13. Ясь О.В. Мемуаристика //Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі/ Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. Режим доступу:http://www.history.org.ua/?termin=Memuarystyka