Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Четвер, 12 Грудня 2024 року
«МЕНІ ГОЛОВНЕ БУЛО ЙОГО ЗНАЙТИ!»
«МЕНІ ГОЛОВНЕ БУЛО ЙОГО ЗНАЙТИ!»

«МЕНІ ГОЛОВНЕ БУЛО ЙОГО ЗНАЙТИ!»

Історія незламної дружини гадяцького захисника

Володимир Тиндик практично з перших днів повномасштабного вторгнення рашистської навали захищав Україну. Брав участь у кількох операціях ЗСУ, за що у 2022-му був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Загинув 6 липня 2023 року поблизу селища Ямпіль Лиманської міської громади.

Але ця історія не про бойові заслуги захисника, а про сміливість, наполегливість, незламність та відданість своєму чоловікові його дружини. А ще про гідне вшанування полеглих героїв.

— Пані Оксано, мені відомо, що Володимир на захист України у російсько-українській війні був призваний ще у 2014 році. І тоді він рік прослужив у зоні АТО. Чи порівнював він ці два різні етапи війни: період АТО і повномасштабне вторгнення?
" Так. Говорив, що це дві абсолютно різні війни, лише воюючі сторони ті ж. У 2014-2015 році військові знаходилися на бойових позиціях 30 днів і потім їх виводили на 3 місяці на ротацію. Тобто кожен міг відпочити, з'їздити додому, провідати рідних. А зараз війна розгортається такими темпами, що у бійців немає часу на перепочинок, на відновлення і повноцінне лікування. Чи то від нестачі людей у війську, чи така складна ситуація, чи таке керівництво, але Вова після мобілізації майже увесь час прослужив на передових позиціях. Він потрапив на фронт на початку березня, ми якраз до того встигли вивезти доньок із Харкова, де були щільні обстріли. Спочатку був командиром мінометного розрахунку у четвертій танковій бригаді, а за півтора місяці до загибелі був переведений на посаду стрільця. На початку червня їх відправили під Бахмут із завданням тримати оборону. І коли вони вийшли, то Вова сказав: «Це просто диво, що ми вийшли. Я просто не уявляю як ми вижили». Він розповідав, що піхоту ніхто не прикривав, а у росіян було значно більше технічних можливостей знищувати противника. Вдень і вночі над головами літали безпілотники і якщо когось помічали то обстрілювали з усієї можливої зброї. Через такі щільні обстріли хлопці не мали навіть змоги забирати поранених побратимів, а від тепловізорів доводилося ховатися під чорною плівкою, забираючи її іноді із мертвих тіл українських військових. Вова говорив, що було дуже страшно. У нас є фото, яке вони зробили після тих боїв, коли вийшли. А коли ми вже шукали мого чоловіка, то я бачила стільки прізвищ (!), які зникали саме на цьому напрямку. Там було просто пекло. "
— За яких умов і коли він пропав без вісти? Коли вам про це повідомили?
" Вони знаходилися під Лиманом, де величезні соснові ліси. Їх вивели із позицій на 5 днів і коли ми говорили по телефону, він сказав, що повертається на їхнє постійне місце дислокації, де зможе відпочити. Наступного дня я не змогла йому додзвонитися і на третій день теж. Я подзвонила побратимам Володі, а вони говорять: «Не хвилюйся, ми його шукаємо». Вже згодом мені пояснили, що не всі хлопці змогли відправитися на позиції, у багатьох з'явилися проблеми зі здоров'ям – кожен реагував на стрес і страх по-різному. І тому Вова, не відпочивши, втомлений, знову пішов на завдання. Він такий у нас – завжди підтримував і виручав близьких. Мабуть так було і цього разу. Я постійно колотила командира, побратимів і військкомат, а у відповідь лише чула: «Як щось дізнаємося – ми вам повідомимо». Але мене це не влаштовувало і я не зупинялася. Потім зі мною зв'язалися військові і розповіли, що Вова та ще один боєць десь переміщалися і той другий точно 200-й, а мого чоловіка не можуть знайти. Тому він 500-й (зниклий без вісти). Але передаючи цю інформацію, військові і так ризикували, бо їм не можна такого розповідати близьким, тому ніяких деталей чи 100 % достовірної інформації я дізнатися не змогла. Я звернулася у військкомат із вимогою надати мені хоч якусь інформацію, але мені дали лише відповідь, що зараз є БР (бойове розпорядження), що вони вийшли із пункту А і не дійшли до пункту Б. На запитання про мої подальші дії – відповідь «Чекайте». І це найгірше. До офіційного сповіщення я не мала права нічого писати у соціальних мережах про пошуки і тому виходить, що була без будь-якої інформації. Через день чи два мені принесли сповіщення, що Вова вважається зниклим без вісти. І вже тоді я змогла написати в мережі чи володіє хтось інформацією. До мене відгукнувся Вовин побратим ще з 2014 року і сказав, що 5 числа від Вови йому надійшло пусте повідомлення. Він набрав, але зв'язку не було. У той день нам уже неофіційно повідомили, що мій чоловік 500-й. Я звернулася до операторів мобільного зв'язку, вони підтвердили, що о 16:19 з цього номеру було вихідне повідомлення, а зранку наступного дня була також спроба підключення до інтернету. Я не витримала і вже наступного дня замовила квитки. Разом із меншою донькою Катею ми поїхали у те саме місце дислокації бригади, це село Сергіївка. Воно за 14 кілометрів від Краматорська, там вже на обрії видно задимлене місто і чути бої. "
— Ваш вчинок шокує, дивує і надихає одночасно. У вас не було страху за себе, за дитину?
" Я боялася, але не дуже. Це була моя друга поїздка туди, то я вже знала що і де. За два тижні до того, як з Вовою пропав зв'язок, я їздила до нього. Йому дали кілька днів відпустки і ми жили у Краматорську. Ми з донькою приїхали в Сергіївку і пішли спілкуватися із безпосереднім командуванням, яке розподіляло хлопців по направленнях. І командир починає розповідати мені, що піхоту прикриває авіація, мінометники. Мені намагалися довести, що Вова загинув ще 3 числа, і це нібито хтось бачив, але не точно… Я ж стверджувала, що якщо була спроба приєднатися до мережі, то можливо він живий і десь поранений, йому потрібна допомога. Але мені дали чітко зрозуміти, що ніхто не піде його шукати. Під час пошуків одного, ймовірно живого, бійця можуть загинути кілька. Тоді ця територія була сірою зоною, а пізніше перейшла під контроль орків. Там дійсно було пекло. А великий густий сосновий ліс випалили вщент і перетворили на пустелю. Того дня чистий, ідеально виголений і «свіжий» командир сказав мені: -Ви знаєтє, я тоже так устал уже здєсь… - Та ні, - відповідаю йому. - Я два тижні тому бачила чоловіка і його побратимів. От у його очах не було звичного вогника до життя, а лише біль і страшенна втома. А ще я маю купу фото які вони (бійці) майже увесь час брудні і не голені, знаю як вони чистять форму і в яких умовах живуть та їдять. То це вони «усталі», а не ви - вимитий, пострижений і у ретельно випраній формі. Цікаво, що Вова мав бути на Лиманському напрямку, але коли я попросила командира показати точку, де чоловік пропав, то місце яке він вказав, це було зовсім інша територія - практично межа з Луганською областю. Майже через місяць мені у одному із телеграм-каналів, на який я була підписана надійшло повідомлення від адміністраторів з пошуку зниклих без вісти, що ймовірно тіло мого чоловіка знаходиться у морзі в місті Дніпро. Ми поїхали туди і опізнали його. Вову нарешті змогли забрати з поля бою. Коли нам передали особисті речі, куплені за власний кошт, то серед них не було бронежилета, який ми купляли ще у 2014 році. Він був інакший ніж нинішні і тому мабуть комусь знадобився більше. Але віддали ідеально цілий планшет, який завжди був із Вовою у передньому нагрудному кармані бронежилета. Чому телефон понівечений, а планшет цілий, чому бронежилета нема, хто і коли його зняв – питань дуже багато залишилося без відповіді. Ми знаємо який запах мають речі, які були на тілі місяць, допоки його знайшли, то розуміємо що планшет точно не був з ним, а отже і бронежилет теж. Чому так? "
— Пані Оксано, як Ви вважаєте: оці всі історії про військових, які пишуть журналісти - це потрібно більше рідним загиблих чи суспільству, аби ніхто і нікого не забував? І чи потрібно це взагалі?
" Я думаю всі розуміють те, що суспільство розділилося. Одні живуть із війною, а для інших війни немає. Перші вшановують загиблих, допомагають військовим, волонтерять, донатять чи хоча б поводяться відповідно воєнному стану і не влаштовують гучних гулянок. А інші, якщо за вже майже два роки самі не зрозуміли, то їм і нічого доводити. А історії військових звичайно треба писати, аби в суспільстві розуміли, що їх захищають такі самі люди - чиїсь чоловіки, сини чи доньки, тата і мами. Такі матеріали завжди важко читати, але це важливо, це дає відчуття, що ми живі, ми здатні відчувати і співчувати, а ще розуміти якою ціною дається нам перемога. Рідним полеглих це як усвідомлення того, що люди не забувають про героїв, знають їх імена і вони залишаться в історії та в пам'яті людей. "
— Коли Ви перейшли від дружини військового до дружини полеглого військового, чи змінилося ваше ставлення до війни? Чи Ваші очікування, думки, усвідомлення, погляди?
" Я не змінила своєї думки щодо того, що нам треба захистити свою землю, що треба надалі допомагати військовим, але з'явилося ще більше розчарування від того, скільки у нас продажних людей у всіх сферах, скільки зрадників, колаборантів і командирів, які не цінують життя бійців. Чоловік розповідав і я в цьому кожен день переконуюся все більше, що ця війна - це дійсно геноцид українского народу. Війна на фізичне знищення нації, причому не лише зі сторони ворога, а й частково з нашого боку теж. Держава не підтримує і не забезпечує військо, як належить. Корупція процвітає, на війні наживаються всі бажаючі без будь-якого сорому, а по телебаченню не показують реальної ситуації і люди розслабилися. Ну і ще ми на собі відчули, як це – залишитися наодинці зі своїм болем. Я і не чекала, що мені кинуться всі допомагати і підтримувати, але для влади все як на автоматі відбувається: повідомили про зникнення, сказали чекати, викликали на упізнання, частково оплатили поховання, обід, виплатили якусь компенсацію і т.п. "
— Хто Вас підтримав у найтяжчий момент і хто підтримує сьогодні? Чи можна тут вказати якоюсь мірою державу чи когось із військових?
" По суті, коли із Вовою пропав зв'язок я самостійно підняла шум, не давала спокою військовим і командирам. І тим, де чоловік був, і нашим у військкоматі. Практично сама витребувала сповіщення, що Вова зник без вісти, адже це дало мені змогу продовжити діяти на законних підставах. Ми з дітьми робили все, аби пошуки не припинялися і ніхто не зміг замовчати цю справу і Вова не залишився назавжди у списках зниклих. Як я вже розповідала, ми їздили туди, де вони дислокувалися, дізналися куди і навіщо його відправляли, де остання точка зв'язку з ним, вимагали всі відповідні документи. Словом, стукали у всі двері. Ще подали заяву у наш відділ поліції і здали матеріали для ДНК експертизи. Це окрема історія, як у нас цю заяву приймали, але я готова була робити все, мені головне було знайти чоловіка. Якщо живий – врятувати, якщо ні – я маю відшукати тіло і достойно його поховати. Я вважаю, що вирішальним було все ж таки те, що я особисто їздила у Сергіївку і колотилася там. Бо на дзвінки мені перестали відповідати, а відповідь завжди була одна: «Чекайте». Я розумію, що таких як я, дружин і матерів багато, але хочеться щоб командуючі більш людяно ставилися до чужого горя. Але на жаль, цього мабуть не буде. "
— В мене ще питання щодо петиції про присвоєння Володимиру звання Героя України (посмертно): хто подавав і за який час вдалося набрати потрібну кількість голосів?
" Скажу відверто, спочатку я була категорично проти, адже вважаю, що кожен достойний такого звання. Але старший брат мого чоловіка Олег почав наполягати на створенні петиції. Говорив, що це потрібно, щоб про Вову завжди пам'ятали і шанували. Я подумала і погодилася, що ми дійсно повинні зробити це у пам'ять про Вову, він дійсно герой. Він був таким і вдома для мене та наших доньок, і у війську, бо так говорили його побратими. Майже за 50 днів ми зібрали всі потрібні голоси. А до цього ми вже заповнювали у міській раді різні бланки для книги пам'яті Полтавщини. Потім ми допомагали рідним Валерія Гнатишина зібрати голоси. Він теж загинув разом із нашим татом і чоловіком, тому ми за них дуже хвилювалися. "
— Після створення Стіни пам'яті я запитую враження і думки рідних полеглих героїв, аби таким чином донести їх до людей і влади зокрема. Що Ви можете сказати про Стіну пам'яті у нашому місті
" Я вважаю, що вона створена нашвидкоруч, як говорять, для галочки. Зовнішній вигляд і місце розташування не узгоджені із рідними, багато неточностей у інформації про полеглих. Коли я побачила дані про Вову, мене здивувало, що не було вказано про орден «За мужність» ІІІ ступеня, адже це важлива відзнака. І тоді виявилося, що орден у нас є, а ТЦК такі дані у міську раду не передали з якихось причин. Виходить, що рідні самі повинні ще й це контролювати. Взагалі, коли почалася історія зі створенням Стіни пам'яті, я активно включалася у обговорення. Я хочу достойного вшанування і поховання наших хлопців і відкрито висловлюю свою думку. "
— Дружина полеглого Сергія Мартиненка розповідала мені про участь міської ради у процесі поховання. Чи можете ви поділитися своєю історією?
" Ми стикалися з тими ж проблемами, що і Світлана. Вірніше, про деякі я сама завчасно її попереджала. У ритуальному магазині нам сказали, якщо буде труна відкрита, то ми маємо докупити набір для наповнення самостійно, бо міська рада його не оплачує. Я була шокована, то виходить, якщо труна закрита, то і хоронити людину треба не по традиції, без усіх ритуальних атрибутів?! Нам було дуже незручно, коли копачі підійшли до нас із запитання чим накривати мари, а ми були не готові до цього. Ще хотілося б дізнатися коли виділятимуться кошти на встановлення пам'ятників для полеглих військових. Від багатьох людей з різних регіонів України, яким теж довелося хоронити своїх героїв, я знаю, що деякі громади виділяють кошти на встановлення однакових пам'ятників загиблим на Алеях слави. Іще мене дуже турбує, чому ніхто не координує рідних при виборі місця поховання. Розумію, що іноді людям важливо, аби полеглий був похований в якомусь конкретному місці, поряд із ріднею. Але ж таким чином ми ховаємо їхні могили від людей. Коли я бачу, як український прапор на могилі майорить десь в кущах, то розумію, що ніхто окрім рідних до тієї могили не підходить, не шанує пам'ять героя, не згадує його ім'я. На жаль, я не знаю імені та посади жінки, яка вчасно пояснила мені, що є така ідея - зробити на міському кладовищі велику центральну алею, де будуть покладені наші захисники і запитала, чи згодна я бути першою, хто похоронить там героя. І я погодилася. Зараз там вже чотири акуратно облаштовані могили. Тепер мені дуже хочеться, щоб наші захисники були на тій центральній Алеї, аби всі, хто туди приходить бачили їх, шанували пам'ять про них і ніколи не забували, що ці люди віддали найцінніше за наш мир і свободу. Просто треба розуміти в якому стані знаходяться люди, коли отримують страшні звістки і можливо вони просто не замислюються наперед, як буде виглядати могила через роки, хто про неї пам'ятатиме. Тому і пропоную, аби була така уповноважена особа, яка показуватиме ту алею і пояснюватиме важливість поховання на ній. Знаю, що батьки Мартиненка теж хотіли спочатку поховати Сергія на старому кладовищі, покласти біля рідні, але коли поїхали і на власні очі побачили просторе, відкрите місце на новому кладовищі, то теж зупинилися на ньому. "
— Пані Оксано, військові, які знаходяться на фронті роблять титанічну роботу заради миру і безпеки, свободи і незалежності українського народу. Але Ваша історія вчергове переконує мене, що для перемоги не менш важливо, хто знаходиться в тилу наших захисників. Адже коли боєць знає заради кого конкретно він воює, хто вірить в нього і хто не зрадить його до останнього – це найсильніша мотивація. Всі - хто вірить, чекає і молиться, підтримує живих і відстоює пам'ять полеглих – це люди із надможливостями. Українці не повинні чекати доки кожній сім'ї доведеться когось хоронити, аби зрозуміти це. Маємо бути свідомими і працювати злагоджено на спільну перемогу, не зважаючи ні на що. Низький уклін Вам і Вашим дітям, що витримали це випробування і продовжуєте боротьбу за справедливість. Якнайшвидшої перемоги усім нам!
Авторка статті
Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію
0
Долучитися може кожен і кожна, хто поділяє наші цінності та вірить у Перемогу України!
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС УКРПОШТИ
61565

«Рідний край. Газета Гадяцького земства»
свіжі випуски кожні два тижні.

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Передплатити

Стрічка звісток