- 447
- 447
Єлизавета Прозоровська і шлях до правди через поезію
Початок повномасштабного вторгнення для більшості українців став поворотним моментом. Насамперед, це стосувалося пробудження української самоідентичності та свідомості. Переважна частина життя 16-річної Єлизавети Прозоровської пов’язана з війною, але попри це вона сміливо крокує за своєю мрією, творить та поширює українське мистецтво.
«Мені простіше написати, аніж сказати»: як 16-річна дівчина пише вірші та бореться за українську самоідентичність
Народжена у Тбілісі, Сакартвело (ред. тут і далі Грузія) дівчина довго не могла дізнатися про своє походження та ким вона може себе ідентифікувати. Ще з самого раннього дитинства вона змогла відчути, що таке «рускій мір», бо окупація росією частини її Батьківщини припала на перший рік життя.
Мама дівчини переживала війну тричі: Придністров’я, Сакартвело та Україна.
«Всі говорять, що їм шкода мене, бо я втратила молодість, але мені більше болить за маму, бо вона втратила набагато більше», - розповідає дівчина.
Ще до початку повномасштабної війни у Єлизавети було критичне ставлення до всього російського.
- Я не розуміла, як можна вже під час окупації східних областей у 2014 році забути про те, що робить росія і далі споживати російське. Мені боляче дивитися як зараз деякі люди спокійно ставляться до всього, що відбувається.
Ще досить в юному віці вона почала розуміти досить складні, важливі речі.
- Під час війни я по-новому усвідомила важливість мови, побачила різницю ментальностей між українцями та росіянами. Тепер я розумію, що це не просто мова якою кажу «привіт» чи повідомляю, який у мене настрій – це генетичний код, найцінніше, що має народ.
Для Єлизавети різниця між українцями та росіянами очевидна.
- Ми різні з росіянами в плані волі. Нам потрібно ставати більш «агресивним» народом, хоча у нас в генетичному ключі закладено, що ми добра нація і ніколи нічого не очікуємо. Багато хто каже, що росіяни такі, бо вони жертви режиму, але ж вони самі його й обирають. У них це було і буде, бо вони не можуть по іншому.
Дівчина розповідає, що й сама раніше споживала російський контент, але перехід відбувся свідомо і тепер вона чітко бачить різницю між українським та тим, що створюють окупанти.
Єлизавета Прозоровська відкриває себе через слово, фото і музику
Тяга до всього українського стала початком власної творчості. Письменницька діяльність, фото, музика – це все знаходить відгук у її житті. Єлизавета ніколи не навчалася цього, адже має природний хист до творчості, тому не дивно, що вона студентка Гадяцького фахового коледжу культури і мистецтв ім.І.П.Котляревського.
- Стиль, письмо, бачення – це все завжди зі мною було. Звісно, щось приходить з часом, а щось закладено від народження. Наприклад, я ніколи не брала курсів з фотосправи й не читала літератури – це завжди само було. У мене є таке природне відчуття естетики.
Свій усвідомлений письменницький шлях дівчина розпочала весною минулого року. Саме літературний гурток став «відправною» точкою, щоб почати ділитися своєю творчістю.
Зараз чорно-білі фото та поезія займають значну частину її творчого життя. Єлизавета жартує, що люди іноді думають, що у неї депресія, адже вона часто носить чорний одяг.
Попри всі перешкоди та труднощі дівчина має сильний внутрішній стрижень, продовжує боротися і не збирається зупинятися.
- Мені інколи говорять, що треба бути простішою, «дурненькою» і на все закривати очі, але я не можу так. Справедливість всередині мене не дозволяє закривати очі. Всі говорять, що з такою справедливістю я жити не зможу. Спочатку у мене це викликало агресію - зараз тільки сміх, адже людина не розуміє елементарного. Для мене важливо зберегти своє внутрішнє ядро, свою природність. Я найбільше боюся себе втратити.
Єлизавета мріє навчатися на журналіста, адже вона зможе не тільки розвивати свою творчість, але і доносити до людей правду про все, що відбувається.
- Слово - найсильніша зброя. Говорити – це велика сила і велика мужність. Хоча якою освіченою людиною б ти не був – вміння говорити так, щоб тебе почули, не так вже й легко. Мені простіше написати, що я думаю, аніж сказати.
Дівчина говорить, що жити без страху, не боятися сказати, зробити, відчувати емоції – це те, що формує справжню особистість і допомагає жити на повну.
Поезія Єлизавети Прозоровської
***
Окопи пронизані маками,
Скоро будуть усіяні знаками :
Обережно, міни!
І все усіяне знаками буде квітнути разом з маками.
І війна буде різатись хмарами,
Червоними плямами, схожими на буйні квіти.
Будуть маки моїми знаками,
Я буду знати, де були вбиті діти моєї країни.
Я буду пам'ятати, де раніше було :
Обережно, міни!
***
Місто. Міста. Міста між містами.
Села. Селища. Маленькі поля.
Ліси. Лани. Степи широкополі,
Широкоплечі, немов хлопець,
Немов гуцул стою на волі.
Я ліс карпатський
На долоні.
Великий, буйний, завиваю
Ні сна, ні спокою не знаю.
В мені кишать і люди, і нелюди,
І звірі, й «тварі»,
І слова : любові, шепіт раю, що меж людей застиг в очах.
Тривожно я їм промовляю про ранок, вечір, дощ і сніг,
А завтра вже людей немає,
Й мене немає.
Минає вже життя,
І зрубане коріння мОє вже до ніг.
Стою я на колінах, карпатський, буйний,
Вбитий ліс.
***
Я маленька ліра
Що струнами тремтить,
Я маленька зірка
Що ось ось згорить.
Твої пальці - це муки
Що грають на струнах душі
Витягують пісню розлуки
З поміж ребер душі.
***
Коли завмирає тиша, і падає темряви полотно,
Над небом з'являється небо,
Яскраве сонце, місяця дно.
Сходить світанчасте коло,
Тепле, як моря «привіт».
Над небом з'являється небо,
І коло цілує в обід.
Навколо світанок і тиша,
І ми у ліжку вдвох.
Ми слухали тихо Шопена,
І цілували руки вдвох.
Відкрите вікно дарувало світанок,
І сонце, і місяця дно.
Над небом з'являлося небо,
А ти цілував у чоло.
І всі ці світанки світанком
Огортались вдень і вночі.
За світанком приходив ранок,
За світанком йшов тихий ти.
Розгортались і муки, і руки,
Й за небом йшло тихе дно.
Лиш в світанках далеко-далеко
Також цілували когось у чоло.
***
Абрикосини обливаються запахами
І я цвіту разом з ружами.
Може тобі й однаково
Для кого я буду музою,
Для кого буду двоякою.
Може навіть якщо ляжу в полі
Усіянім маками,
Я для тебе буду завжди однакова :
Маленька й заплакана.
***
Цей лютий з присмаком твоїм...
А потім був листопад. Відразу після лютого.
Настав листопад, наступив мені на холодні, змоклі повіки.
Тихо вдарив град
З обіцянок «Навіки».
Потім був тихий квітень. Тихий і буйний,
Неначе коси берез під вітром.
Руки втомились тримать
Слова ці тривожні, немов осінні ріки.
Потім бився зі мною безпощадно серпень.
Вбивав, вибачався, знову вбивав.
Серпень криваво бився у серці.
Наступав, відступав, неначе хвилі Чорного моря.
Тлів вечір з усіх земних прощань,
І спадав тяжко на тендітні, кам'яні плечі.
Тліла любов, тліло «прощай».
Даний матеріал був надрукований у 8 випуску за 2024 рік
Читайте також:
