«Мені простіше написати, аніж сказати»: як 16-річна дівчина пише вірші та бореться за українську самоідентичність

Народжена у Тбілісі, Сакартвело (ред. тут і далі Грузія) дівчина довго не могла дізнатися про своє походження та ким вона може себе ідентифікувати. Ще з самого раннього дитинства вона змогла відчути, що таке «рускій мір», бо окупація росією частини її Батьківщини припала на перший рік життя.

Мама дівчини переживала війну тричі: Придністров’я, Сакартвело та Україна.

«Всі говорять, що їм шкода мене, бо я втратила молодість, але мені більше болить за маму, бо вона втратила набагато більше», - розповідає дівчина.

Ще до початку повномасштабної війни у Єлизавети було критичне ставлення до всього російського.

- Я не розуміла, як можна вже під час окупації східних областей у 2014 році забути про те, що робить росія і далі  споживати російське. Мені боляче дивитися як зараз деякі люди спокійно ставляться до всього, що відбувається.

Ще досить в юному віці вона почала розуміти досить складні, важливі речі.

- Під час війни я по-новому усвідомила важливість мови, побачила різницю ментальностей між українцями та росіянами. Тепер я розумію, що це не просто мова якою кажу «привіт» чи повідомляю, який у мене настрій – це генетичний код, найцінніше, що має народ.

Для Єлизавети різниця між українцями та росіянами очевидна.

- Ми різні з росіянами в плані волі. Нам потрібно ставати більш «агресивним» народом, хоча у нас в генетичному ключі закладено, що ми добра нація і ніколи нічого не очікуємо. Багато хто каже, що росіяни такі, бо вони жертви режиму, але ж вони самі його й обирають. У них це було і буде, бо вони не можуть по іншому.

Дівчина розповідає, що й сама раніше споживала російський контент, але перехід відбувся свідомо і тепер вона чітко бачить різницю між українським та тим, що створюють окупанти.

Тяга до всього українського стала початком власної творчості. Письменницька діяльність, фото, музика – це все знаходить відгук у її житті. Єлизавета ніколи не навчалася цього, адже має природний хист до творчості, тому не дивно, що вона студентка Гадяцького фахового коледжу культури і мистецтв ім.І.П.Котляревського.

- Стиль, письмо, бачення – це все завжди зі мною було. Звісно, щось приходить з часом, а щось закладено від народження. Наприклад, я ніколи не брала курсів з фотосправи й не читала літератури – це завжди само було. У мене є таке природне відчуття естетики.

Свій усвідомлений письменницький шлях дівчина розпочала весною минулого року. Саме літературний гурток став «відправною» точкою, щоб почати ділитися своєю творчістю.

Зараз чорно-білі фото та поезія займають значну частину її творчого життя. Єлизавета жартує, що люди іноді думають, що у неї депресія, адже вона часто носить чорний одяг.

Попри всі перешкоди та труднощі дівчина має сильний внутрішній стрижень, продовжує боротися і не збирається зупинятися

- Мені інколи говорять, що треба бути простішою, «дурненькою» і на все закривати очі, але я не можу так. Справедливість всередині мене не дозволяє закривати очі. Всі говорять, що з такою справедливістю я жити не зможу. Спочатку у мене це викликало агресію - зараз тільки сміх, адже людина не розуміє елементарного. Для мене важливо зберегти своє внутрішнє ядро, свою природність. Я найбільше боюся себе втратити.

Єлизавета мріє навчатися на журналіста, адже вона зможе не тільки розвивати свою творчість, але і доносити до людей правду про все, що відбувається.

- Слово - найсильніша зброя. Говорити – це велика сила і велика мужність. Хоча якою освіченою людиною б ти не був – вміння говорити так, щоб тебе почули, не так вже й легко. Мені простіше написати, що я думаю, аніж сказати.

Дівчина говорить, що жити без страху, не боятися сказати, зробити, відчувати емоції – це те, що формує справжню особистість і допомагає жити на повну.