Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Середа, 29 Травня 2024 року
«Мені простіше написати, аніж сказати»: як 16-річна дівчина пише вірші та бореться за українську самоідентичність
«Мені простіше написати, аніж сказати»: як 16-річна дівчина пише вірші та бореться за українську самоідентичність

«Мені простіше написати, аніж сказати»: як 16-річна дівчина пише вірші та бореться за українську самоідентичність

Початок повномасштабного вторгнення для більшості українців став поворотним моментом. Насамперед, це стосувалося пробудження української самоідентичності та свідомості. Переважна частина життя 16-річної Єлизавети Прозоровської пов’язана з війною, але попри це вона сміливо крокує за своєю мрією, творить та поширює українське мистецтво.

Народжена у Тбілісі, Сакартвело (ред. тут і далі Грузія) дівчина довго не могла дізнатися про своє походження та ким вона може себе ідентифікувати. Ще з самого раннього дитинства вона змогла відчути, що таке «рускій мір», бо окупація росією частини її Батьківщини припала на перший рік життя.

Мама дівчини переживала війну тричі: Придністров’я, Сакартвело та Україна.

«Всі говорять, що їм шкода мене, бо я втратила молодість, але мені більше болить за маму, бо вона втратила набагато більше», - розповідає дівчина.

Ще до початку повномасштабної війни у Єлизавети було критичне ставлення до всього російського.

- Я не розуміла, як можна вже під час окупації східних областей у 2014 році забути про те, що робить росія і далі  споживати російське. Мені боляче дивитися як зараз деякі люди спокійно ставляться до всього, що відбувається.

Ще досить в юному віці вона почала розуміти досить складні, важливі речі.

- Під час війни я по-новому усвідомила важливість мови, побачила різницю ментальностей між українцями та росіянами. Тепер я розумію, що це не просто мова якою кажу «привіт» чи повідомляю, який у мене настрій – це генетичний код, найцінніше, що має народ.

Для Єлизавети різниця між українцями та росіянами очевидна.

- Ми різні з росіянами в плані волі. Нам потрібно ставати більш «агресивним» народом, хоча у нас в генетичному ключі закладено, що ми добра нація і ніколи нічого не очікуємо. Багато хто каже, що росіяни такі, бо вони жертви режиму, але ж вони самі його й обирають. У них це було і буде, бо вони не можуть по іншому.

Дівчина розповідає, що й сама раніше споживала російський контент, але перехід відбувся свідомо і тепер вона чітко бачить різницю між українським та тим, що створюють окупанти.

Тяга до всього українського стала початком власної творчості. Письменницька діяльність, фото, музика – це все знаходить відгук у її житті. Єлизавета ніколи не навчалася цього, адже має природний хист до творчості, тому не дивно, що вона студентка Гадяцького фахового коледжу культури і мистецтв ім.І.П.Котляревського.

- Стиль, письмо, бачення – це все завжди зі мною було. Звісно, щось приходить з часом, а щось закладено від народження. Наприклад, я ніколи не брала курсів з фотосправи й не читала літератури – це завжди само було. У мене є таке природне відчуття естетики.

Свій усвідомлений письменницький шлях дівчина розпочала весною минулого року. Саме літературний гурток став «відправною» точкою, щоб почати ділитися своєю творчістю.

Зараз чорно-білі фото та поезія займають значну частину її творчого життя. Єлизавета жартує, що люди іноді думають, що у неї депресія, адже вона часто носить чорний одяг.

Попри всі перешкоди та труднощі дівчина має сильний внутрішній стрижень, продовжує боротися і не збирається зупинятися

- Мені інколи говорять, що треба бути простішою, «дурненькою» і на все закривати очі, але я не можу так. Справедливість всередині мене не дозволяє закривати очі. Всі говорять, що з такою справедливістю я жити не зможу. Спочатку у мене це викликало агресію - зараз тільки сміх, адже людина не розуміє елементарного. Для мене важливо зберегти своє внутрішнє ядро, свою природність. Я найбільше боюся себе втратити.

Єлизавета мріє навчатися на журналіста, адже вона зможе не тільки розвивати свою творчість, але і доносити до людей правду про все, що відбувається.

- Слово - найсильніша зброя. Говорити – це велика сила і велика мужність. Хоча якою освіченою людиною б ти не був – вміння говорити так, щоб тебе почули, не так вже й легко. Мені простіше написати, що я думаю, аніж сказати.

Дівчина говорить, що жити без страху, не боятися сказати, зробити, відчувати емоції – це те, що формує справжню особистість і допомагає жити на повну.

***

Окопи пронизані маками,

Скоро будуть усіяні знаками :

Обережно, міни!

І все усіяне знаками буде квітнути разом з маками.

І війна буде різатись хмарами,

Червоними плямами, схожими на буйні квіти.

Будуть маки моїми знаками,

Я буду знати, де були вбиті діти моєї країни.

Я буду пам'ятати, де раніше було :

Обережно, міни!

 

***

Місто. Міста. Міста між містами.

Села. Селища. Маленькі поля.

Ліси. Лани. Степи широкополі,

Широкоплечі, немов хлопець,

Немов гуцул стою на волі.

Я ліс карпатський

На долоні.

Великий, буйний, завиваю

Ні сна, ні спокою не знаю.

В мені кишать і люди, і нелюди,

І звірі, й «тварі»,

І слова : любові, шепіт раю, що меж людей застиг в очах.

Тривожно я їм промовляю про ранок, вечір, дощ і сніг,

А завтра вже людей немає,

Й мене немає.

Минає вже життя,

І зрубане коріння мОє вже до ніг.

Стою я на колінах, карпатський, буйний,

Вбитий ліс.

 

***

Я маленька ліра

Що струнами тремтить,

Я маленька зірка

Що ось ось згорить.

Твої пальці - це муки

Що грають на струнах душі

Витягують пісню розлуки

З поміж ребер душі.

***

Коли завмирає тиша, і падає темряви полотно,

Над небом з'являється небо,

Яскраве сонце, місяця дно.

Сходить світанчасте коло,

Тепле, як моря «привіт».

Над небом з'являється небо,

І коло цілує в обід.

 

Навколо світанок і тиша,

І ми у ліжку вдвох.

Ми слухали тихо Шопена,

І цілували руки вдвох.

Відкрите вікно дарувало світанок,

І сонце, і місяця дно.

Над небом з'являлося небо,

А ти цілував у чоло.

 

І всі ці світанки світанком

Огортались вдень і вночі.

За світанком приходив ранок,

За світанком йшов тихий ти.

Розгортались і муки, і руки,

Й за небом йшло тихе дно.

Лиш в світанках далеко-далеко

Також цілували когось у чоло.

 

***

Абрикосини обливаються запахами

І я цвіту разом з ружами.

Може тобі й однаково

Для кого я буду музою,

Для кого буду двоякою.

Може навіть якщо ляжу в полі

Усіянім маками,

Я для тебе буду завжди однакова :

Маленька й заплакана.

 

***

Цей лютий з присмаком твоїм...

А потім був листопад. Відразу після лютого.

Настав листопад, наступив мені на холодні, змоклі повіки.

Тихо вдарив град

З обіцянок «Навіки».

 

Потім був тихий квітень. Тихий і буйний,

Неначе коси берез під вітром.

Руки втомились тримать

Слова ці тривожні, немов осінні ріки.

 

Потім бився зі мною безпощадно серпень.

Вбивав, вибачався, знову вбивав.

Серпень криваво бився у серці.

Наступав, відступав, неначе хвилі Чорного моря.

 

Тлів вечір з усіх земних прощань,

І спадав тяжко на тендітні, кам'яні плечі.

Тліла любов, тліло «прощай».

 

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Страшко Надія
Ященко Валентина
Дейна Ганна
Новікова Світлана
Новікова Світлана
Новікова Світлана