Публікується в Гадячі з 1906 року
«Бажання ясне — мислити, творити, живиться силою думок цілючих і правду й боротьбу благословити!»
Олена Пчілка
0
( 1000 )
Середа, 29 Травня 2024 року
МІФИ І ПРАВДА ПРО УВІКОВІЧЕНИЙ В ГАДЯЧІ ПОДВИГ
МІФИ І ПРАВДА ПРО УВІКОВІЧЕНИЙ В ГАДЯЧІ ПОДВИГ

МІФИ І ПРАВДА ПРО УВІКОВІЧЕНИЙ В ГАДЯЧІ ПОДВИГ

Важлива стаття для нашого краю!

Джерело: Павло ФІЛЬ, м. Київ

8 лютого 1945 року 10 радянських полонених, перебуваючи в німецькому концтаборі на острові Узедом в Балтійському морі, вбили лагерного наглядача і захопили на острівному аеродромі німецький бомбардувальник «Хейнкель-111», на якому перелетіли лінію фронту й приземлились в розташуванні військ 1-го Білоруського фронту (зараз це територія Польщі). Втечу організував Дев’ятаєв Михайло Петрович, 1917 року народження, військовий льотчик, старший лейтенант. Йому, при допомозі товаришів-утікачів, на межі своїх фізичних сил та з Божою поміччю, вдалося підняти літак у повітря, перевести через лінію фронту і посадити на оточене лісами мокре поле. Ця неймовірна, майже фантастична історія старшому поколінню відома, тим більше в Гадяцькому краї, адже серед утікачів був уродженець міста Ємець Михайло Олексійович, 1910 р. народження, який з післявоєнних років і до своєї смерті в 1984 році проживав у с. Бірки Гадяцького району. Крім того, у парку «Перемога» м. Гадяч в 2010 на честь цього подвигу був встановлений пам’ятний знак «Побег из ада». На ньому висічені імена Дев’ятаєва М. П. і усіх його дев’яти товаришів, у тому числі й нашого Ємця М. П. – на почесному третьому місці як офіцера (старшого лейтенанта). Здавалося б, герої відомі і заслуговують на вічне вшанування, а про їхній подвиг розказувати і розказувати підростаючому поколінню. Хто ж проти?!  Але якось вийшло, що впродовж своєї відомості ця історія настільки обросла міфами і легендами (спочатку радянськими, а в останні роки – ще й російськими імперськими), що вже мало кому, а особливо з молоді, під силу розібратись, де правда, а де відверта брехня. Тож, керуючись принципом, що де не де, а в Гадячі повинні знати, як усе було насправді, й вирішив поділитись з читачами «Рідного краю» результатами її власного  дослідження.

Почну з того, що М. Дев’ятаєв в німецький полон потрапив 13 липня 1944 року, коли його літак був збитий в повітряному бою. Пройшов кілька таборів, аж поки після викриття організованої ним підготовки до групової втечі не був запроторений в Заксенхаузен, який називали табором смерті. М. Ємець теж сюди потрапив після невдалої втечі, але значно раніше. Із Заксенхаузена обидва в жовтні 1944 року, в складі великої групи полонених, були вивезені на Узедом. На цьому великому острові  знаходився засекречений дослідницький центр Пенемюнде, де нацисти розробляли і випробовували новий на той час вид зброї – ракетну техніку (літак-снаряд Фау-1, балістичну ракету Фау-2). Полонених, поселених в бараки табірного типу, здебільшого використовували на відновлювальних роботах. Вони розбирали завали поруйнованих англійською авіацією будівель, знешкоджували авіаційні бомби, що з якихось причин не розірвались, засипали щебнем і бетоном воронки від бомб, і т. д. Умови були трохи легші, ніж в Заксенхаузені, але все-рівно тяжкі:  в’язні терпіли холод і голод, численні побої від охоронців-наглядачів та кримінальних елементів, підривались на бомбах. Про втечу в деталях, враховуючи, що про неї написано і розказано дуже багато (в книжках, публікаціях у пресі й Інтернеті, у фільмах), не писатиму, зазначу лише одне: наш М. Ємець у групу втечі був залучений самим Дев’ятаєвим як надійний і чесний товариш,  якого він знав ще з Заксенхаузена.

Після приземлення втікачів розділили на дві групи – рядових (7) і офіцерів (3). Перших підлікували й підгодували, і в кінці березня відправили на фронт. Шестеро загинули перед самим кінцем війни, в живих залишився один Федір Адамов, який дістав поранення і був відправлений в тиловий госпіталь на лікування. Офіцери М. Дев’ятаєв, М. Ємець й Іван  Кривоногов (лейтенант) теж лікувались у госпіталі, після чого їх помістили у фільтраційний табір військової контррозвідки «Смерш», де протягом майже 9 місяців вони проходили перевірку щодо можливої співпраці з розвідорганами нацистської Німеччини. Чому так довго? Та тому, що з льотчиками було дуже складно. Чимало з тих, які потрапляли в полон, переходили на сторону ворога і вже в складі Люфтваффе воювали проти СРСР. Відомо, що серед таких було навіть кілька Героїв Радянського Союзу. Однак наші герої виявились «чистими», тому, відновивши кожному документи та військові звання, їх демобілізували. Дев’ятаєв повернувся в Казань, де жив до війни. Про своє перебування в полоні і втечу мало кому розповідав, бо при Сталіні до колишніх полонених владні структури ставились з недовір’ям. То неправда, що їх масово судили й відправляли в табори НКВС, але про них не писали в газетах, не висували на керівні посади, не брали на роботу на підприємства оборонного комплексу і т. д. Тож коли в 1957 році місцевий журналіст Ян Вінецький від когось дізнався про цю історію і захотів взяти у Дев’ятаєва інтерв’ю, останній від зустрічі відмовлявся. І все ж таки згодом вона відбулась, в результаті чого у «Литературной газете» (23.03.1957 р.) з’явилась стаття «Мужність», яка викликала великий суспільний резонанс. Буквально відразу про подвиг Дев’ятаєва і його товаришів написали інші видання, й Указом  Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня того ж року йому було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Рівно через місяць, 15 вересня 1957 року,  газета «Правда» вмістила інформаційне повідомлення про вручення йому в Москві, «в урочистій обстановці», ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».  З того часу й до сьогодні хто тільки в пресі і книжках про нього і його товаришів не писав, та й він сам особисто або разом з іншими авторами видав їх кілька. Крім того, було знято не менше 10 документальних фільмів, і  поступово історія обросла численними міфами й легендами, про деякі з яких мова піде дальше. А читачам, які забажають розібратись у всьому детально,  раджу «загуглити» в Інтернеті публікацію «Антон Первушин. Побег из Пенемюнде», де, як на мене, вона відображена найбільш об’єктивно і правдиво. Отже, про міфи й легенди.

Десь в кінці 1960-х років, коли ім’я конструктора космічних кораблів С. П. Корольова в СРСР стало широко відоме, в середовищі журналістів і ветеранів війни пішли розмови, що це саме він поклопотався про присвоєння Дев’ятаєву звання Героя за вклад в розвиток радянського ракетобудування. Начебто, Дев’ятаєв у 1945 році надав йому важливу інформацію про ракету Фау-2 і дослідницький центр Пенемюнде, яку він використав для конструювання своїх ракет. Пізніше цей вимисел стали тиражувати газети, а сьогодні хто тільки не  поширює його в Інтернеті. А що це лише «красива легенда», стверджує вище згаданий А. Первушин, спеціаліст з історії радянського ракетобудування, який по цьому питанню провів спеціальне розслідування. Також не витримує ніякої критики й версія, що клопотався уславлений льотчик , тричі Герой Радянського Союзу Олександр Покришкін. Її, мабуть, хтось придумав, зважаючи на те, що в 1944 році Дев’ятаєв воював у складі авіадивізії О. Покришкіна і, як і він, літав на американському винищувачі «Аерокобра».

Думаю, ці версії  в певній мірі виникли від того, що є деяка неясність у присвоєнні Дев’ятаєву звання Героя: хто писав представлення, оформляв нагородний лист і т. д.? Я і колишній перший секретар Липоводолинського райкому партії Климов Олександр Васильович, який добре знав Ємця, впевнені, що тут не обійшлося без уродженця Сватків Шуйського Григорія Трохимовича, про якого згадано в статті «Як Сватки і Бірки були приєднані до Гадяцького району» («Рідний край», №2 від 25.01.23 р.).  Шуйський знав Ємця (їхні шляхи-дороги перетинались ще в 1930-х роках в Синівці) і від нього й дізнався про втечу полонених на літаку з німецького полону. Як старший помічник М. С. Хрущова відразу усе йому доповів і потім, з його згоди, спланував і успішно провів «спецоперацію» з нагородженням. Зробив це витончено, спочатку організувавши відповідні публікації в пресі, після яких люди і навіть цілі трудові колективи стали писати звернення до органів влади з проханням присвоїти Дев’ятаєву звання Героя. Отже, сьогодні можна сміливо припустити, що якби не земляки гадячан М. Ємець і Г. Шуйський, то навряд чи сьогодні хто б знав про цей подвиг, як не знав про нього ніхто до 1957 року, крім чотирьох учасників, які залишились в живих після війни - Дев’ятаєва, Кривоногова, Ємця і Адамова.

У 1972 році побачила світ книжка «Полет к солнцу» авторства Дев’ятаєва, хоча фактично її написав український письменник Анатолій Хорунжий, який зробив літературний запис зі спогадів льотчика. Потім вони удвох в 1985 році видали книжку «Втеча з острова Узедом» українською мовою. В обох історія втечі, хоч і в художній формі, описана досить правдиво. А в наступній  книзі «Побег из ада» (1988 р.), автором якої значиться один Дев’ятаєв, багато чого накручено стосовно керівної ролі КПРС. Цілком очевидно, «попрацювали» партійні цензори, примусивши льотчика написати, що втечу на літаку він став планувати ледь не по завданню комуністичного підпільного центру ще в Заксенхаузені.

Але новітні фейки в сучасній Росії в стократ перевершують колишні радянські, бо ще й замішані на так званому «победобесии». На Ютубі в 2019 році відомий російський журналіст і шоумен Дмитро Дібров виставив свій фільм «Секретная папка – Тайна побега с трофеем». Чого тільки цей шоумен не нафантазував! Придуркувато-загадковим закадровим голосом стверджується, що на борту літака знаходились «новітні розробки ракетної техніки» - радіомаяк і двигун ракети, що Дев’ятаєв, перебуваючи в полоні, розвідав усі секрети дослідницького центру Пенемюнде і т. д. А потім, за допомогою  хитромудрих прийомів брехні (фраз типу «ми не стверджуємо…», «може бути», «як кажуть експерти» і т. п.) підводить ошелешеного такою «правдою» обивателя до висновку: якби не Дев’ятаєв, то, можливо, СРСР і не запустив би в космос першим від США штучний супутник і першого у світі космонавта.

Та все перевершив також виставлений на Ютубі  художній фільм «Дев’ятаєв», який вийшов у російський прокат в 2021 році і в якому вже прямим текстом стверджується, що секретні документи, які знаходились в літаку (нічого, крім навігаційної льотної карти німецького екіпажу, там не було) допомогли СРСР побудувати й запустити в космос перший штучний супутник Землі. А найогидніше те, що у цьому опусі  немає… Михайла Ємця! Натомість придумали блюзнірську сюжетну лінію з льотчиком-зрадником, який, як колишній друг Дев’ятаєва, переконує його перейти на сторону ворога, і між ними, начебто, є симпатія! Що тут скажеш? Тільки те, що недаремно сучасну російську владу, яка нас, українців навіть не визнає народом, називають новітніми расистами й нацистами! І слава Богу, що мордвин Дев’ятаєв, українець Ємець, інші учасники втечі – 4 росіянина, 2 білоруси і ще  2 українці, яких уже немає на світі, цього не бачать!

Автор статті

Зробіть онлайн-передплату друкованої версії газети "Рідний край. Газета Гадяцького земства" та підтримайте нашу редакцію

Стрічка звісток

Страшко Надія
Ященко Валентина
Дейна Ганна
Новікова Світлана
Новікова Світлана
Новікова Світлана