- 101
- 101
Мій чемоданчик: світлі спогади про дитинствоЛідії Бруяки
Авторка ділиться щирою, світлою, сповненою тепла й ностальгії історією зі свого дитинства та запрошує всіх також пригадати свої щасливі миті, поділитися ними, аби разом плекати пам’ять про рідне і дороге.
Хай ці спогади стануть розрадою й підтримкою для кожного, хто береже у серці світло минулого.
Чемоданчик
Більше ніж пів століття минуло з тієї пори, коли я закінчила школу. Дожила до такого віку, коли, як у тій пісні співається: «літа на зиму повернули». І чомусь все більше спогадів про безтурботне щасливе дитинство. Спогади завжди радісні й веселі. Можливо, так психіка відновлюється від стресів після страшних нічних обстрілів…
Сьогодні згадалася ще одна дитяча історія.
Мама багато розповідала мені про своє навчання в школі: про те, як писали у зошитах, зроблених із паперових рудих мішків, про те, як робили чорнило з бузини, про те, як ходила до школи у полотняній спідниці, пофарбованій тією ж бузиною, а взимку — у спідниці, пошитій із шинелі. Портфеля не було, а замість нього — полотняна сумка через плече — «шанька». Тому мама старалася мені купувати, по можливості, все найкраще, відмовляючи собі в чомусь необхідному. Жаль, що тоді я цього не розуміла.
У другому класі, на Новий рік, я отримала подарунок — червонястий чемоданчик. З яким же захватом я розглядала це диво! Він був такий гарний, що його краса засліплювала мені очі. Адже нічого подібного я у свої дев’ять років ніколи не бачила. Чемоданчик, як я потім дізналася, був із цупкого картону, обклеєного штучною шкірою, як говорила бабуся — «дермонтіном». Усередині чемоданчика — бежева сатинова підкладка з кишенькою на кришці й двома кишеньками всередині по боках. До ручки цього чудового виробу були причеплені на шнурочку два ключики, щоб замикати замок, який виблискував, наче дзеркало.
Я дуже любила малювати. Тому мама купила мені ще й пачку олівців на 48 кольорів, альбом, простий олівець та красиву двоколірну гумку. Моїй радості не було меж! Я поважно ходила із тим дивом по хаті. Відмикала, замикала, складала в нього підручники й папку із зошитами. Дивлячись на ті мої гуляння, бабуся сказала:
— Отож, харашо учись, то з таким чамайданом рахівником у колгоспі будеш!
Мабуть, тоді професія колгоспного рахівника була дуже популярною і престижною.
Мій скарб і перше велике розчарування шкільної зими
Закінчилися канікули, і я пішла в школу зі своїм скарбом. Ішла по шкільному подвір’ю поволі й поважно, щоб усі побачили мою обновку. Адже ні в кого такого чемоданчика не було.
Пройшов тиждень, а може, два. На шкільному подвір’ї стояв льох. У теплу пору року він не притягував до себе увагу школярів, а от узимку ставав гіркою. З’їжджали з гірки хто на чому міг — в основному на портфелях. Після уроків вирішила покататися і я… На чемоданчику…
Спочатку роль санчат він виконував справно. А потім картон по боках зігнувся й зламався. Чемоданчик став схожим на перепічку, яку часто пекла мені бабуся, коли закінчувався хліб. Замок відкрився, і на сніг покотилися підручники, зошити, простий олівець і двоколірна гумка. Сяк-так я склала все всередину чемоданчика, а олівець та гумку поклала в бокову кишеньку й «поповзла» додому. Йти швидко не могла, бо довелося нести свій скарб перед собою. Руки клякли від холоду, а на щоках замерзали сльози. Знала, що вдома добре перепаде, особливо від бабусі. Вона любила мене, але була строгою.
Коли припленталася додому, вся сім’я була в зборі. Я мовчки поклала те, що ще вранці називалося чемоданчиком, на табуретку й стала, похнюпивши голову, чекати присуду. Спочатку в хаті була тиша. Потім загомоніли бабуся з мамою. Батько щось майстрував і тільки посміхнувся. Тут я вже трішки повеселіла (хоча виду не подала), бо знала, що за мене буде кому заступитись. З усіх боків мої рідні почали розглядати понівечений предмет гордості всієї сім’ї. Але відремонтувати його вже не можна було. Вердикт винесли остаточно — ремонту не підлягає. Картон не тільки зламався, а й розкис. Задня дерматинова стінка була обідрана.
Найміцніше — це не речі, а спогади про дитинство
Спересердя бабуся вхопила той нещасний чемоданчик і кинула у піч, де палав вогонь. Він нехотя задимів, а потім враз спалахнув великим полум’ям, яке діставалося аж до челюстей. І тут я згадала, що у боковій кишеньці залишилися простий олівець і двоколірна гумка. Та було вже пізно. Отак і згоріли разом із понівеченим чемоданчиком у печі сільської хати мій простий олівець та красива нова гумка (одна половина якої була біла, а інша — рожева), мамині сподівання, що її донечка буде мати все, чого не мала вона в дитинстві, і бабусина надія на те, що її онука стане поважною людиною у селі — рахівником у колгоспі.
Батько пообіцяв мені купити такий самий чемоданчик, але я не захотіла. Адже старий портфель, який дістали з комірчини, виявився міцним і найнадійнішим «видом транспорту» на всю зиму. Якось ця витівка пройшла для мене безкарно. Звичайно, мене посовістили, трішки посварили, попередили, що зі старим портфелем буду ходити аж до закінчення школи. Я й не суперечила. Потім переключилися на погану якість даного виробу — і все стихло.
А в моїй пам’яті той випадок закарбувався на все життя.
Рахівником я так і не стала. Не з моїм характером зводити дебет із кредитом та рахувати циферки. Вибрала професію педагога — і жодного дня не пошкодувала про це. Діти були різні — спокійні й енергійні. У декому з них іноді впізнавала риси характеру тієї непосидючої дівчинки зі свого далекого дитинства. А ще часто згадую чемоданчик із картону — обклеєний шкірозамінником кольору червоної охри…
Стиль і мову авторки збережено
Читайте також:
