Мовчання в ефірі — так вмирає свобода слова

Жалоба за свободою слова

У моїй стрічці — жалоба. Професійна спільнота оплакує свободу слова. Сьогодні, без вагань, її розчавили наче бульдозером. Розчавили ті стовпи й символи вільного світу, на які ми звикли орієнтуватися: Голос Америки та Радіо Свобода.

А що ж аудиторія?

Йдеться ж не лише про журналістську спільноту — мова про доступ до інформації для всіх. І повірте, фраза «а я все одно читаю тєлєграм» — не врятує.

Не бачу тривоги серед людей.

Хоча наступ на свободу слова — базову цінність і західної цивілізації, і українського суспільства — стосується кожного й кожної.

Сьогодні закривають нас, а завтра закриють вас.

Коли в Україні вимкнули опозиційні канали, обурювалися тільки вони і професійні організації.

Коли незалежні українські медіа втратили американське фінансування і зависли над прірвою, тримаючись на волоску і на надзусиллях своїх команд, щоб продовжувати своє служіння (бо для більшості це не робота, а щось значно більше), то журналісти отримали не плече тих, кому служимо, а зловтіху та улюлюкання «так вам і треба».

І ось — знищують медіа-легенди. Ті, що в найтемніші часи були променем світла, ковтком кисню, надійною опорою для тих, хто не переставав боротися й вірити в нашу незалежність.

Мабуть, у кожного в родині є свої спогади про те, як ловили ці «ворожі голоси», а насправді — надію на волю!

Мій прадід колись, як вернувся з ГУЛАГу, присовувався близенько до радіо і слухав «Радіо Свобода».

У мене й досі живі найяскравіші спогади з початку 90-х: як ми всією родиною дивилися новини «Голосу Америки». Це було, мов вікно в неймовірний, інший світ, більш справедливий.

Але щось люди мовчать.

А згадайте ж, люди, оце відоме: